Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

- Та заради Бога, - не став Серг╕й ан╕трохи заперечувати, - якщо це вам справд╕ ц╕каво, я готовий вам доручити долю мо╖х в╕рш╕в на вс╕ сто в╕дсотк╕в.

- Дякую, Серг╕ю Михайловичу, справд╕ дуже дякую, - розчуленост╕ Павлюка не було меж. - Справд╕, я дуже, дуже радий.

- От бачите, Серг╕ю, вже й долю ваших в╕рш╕в влаштували, - звернувся до нього з батьк╕вською теплотою отець Михайло. - А нам таки, доки ще ваш╕ в╕рш╕ побачать св╕т в друкованому вигляд╕, хот╕лось би почути у вашому власному виконанн╕ ще хоча б один в╕рш. Будь ласка.

- Будь ласка, будь ласка, просимо, - знову залунала п╕дтримка в╕д ус╕х присутн╕х.

- Добре, - згодився Серг╕й, - т╕льки давайте домовимося так, я вам зараз прочитаю не один, а нав╕ть два мо╖х в╕рш╕, а ви за те б╕льше не будете наполягати, щоб я ще читав. Згода.

- Згода, згода, - була йому в╕дпов╕дь ╕з уст його слухач╕в.

- Згода, так згода. Тод╕, значить, так, - Серг╕й трохи задумався. - Як я почув з ваших власних сл╕в, а ╕накше й бути не може, вс╕ ви тут дуже любите як Шевченка, так ╕ Стуса?

- Звичайно, - не забарився з в╕дпов╕ддю Павлюк.

- Обожню╓мо! - додала ╤рина Остапчук.

- Дуже добре, - продовжив Серг╕й. - Тод╕ я вам ╕ прочитаю один в╕рш, присвячений Шевченку, а один - Стусу.

- Прекрасно! - вигукнув Павлюк за вс╕х.

- Отже, будемо читати за хронолог╕╓ю. Шевченко. В╕рш назива╓ться "╤з Шевченка", - Серг╕й в╕дхилився на спинку ст╕льця й почав, -

Як, зопалу, Мазепи виклик

Полтав╕ на поталу, так

В лещатах Укра╖ни звик я

Д╕лити з небом кров╕ смак.

Син Катерини в снах Тараса:

"Однаков╕с╕нько мен╕,

Якого москаля окраса

Прокинулася - знов в огн╕..."

На день раз╕в зо сто ошпарить

Отак брук╕вка байстрюк╕в

Плювками, наче нагаями -

"Ох, не однаково мен╕...".

Раз╕в на день отак зо дв╕ст╕

Затисне: "Мамо, краще сп╕ть -

На цьому нав╕жен╕м св╕т╕

Нам прокидатися не сл╕д...", - в╕н трохи посид╕в мовчки по зак╕нченн╕ в╕рша й продовжив. - А тепер не будемо робити перерви на з"ясування вражень, ╕ я в╕дразу перейду до наступного в╕рша. Як ╕ об╕цяв, в╕рш присвячений Василев╕ Стусу. Назива╓ться в╕рш дуже просто "Василев╕ Стусу", але сам тв╕р б╕льш розлогий, ан╕ж попередн╕й ╕ склада╓ться з двох частин. Отже, частина перша назива╓ться "Велике вигнання", - ╕ в╕н в╕дразу без будь яко╖ перерви почав читати в╕рш. -

Гойда╓ться доля, мов зламана в╕ть,

На розхрист╕ вс╕х заполярних хурделиць,

╤ н╕ч за╜ратована раптом розстелить

Козацького степу мосянжний сув╕й

Отут, серед цих простопадних осмут

Сиб╕рських безмеж, погорбат╕лих з лют╕.

Полярного сяйва кремл╕вськ╕ салюти -

Тут нав╕ть катам неможливо заснуть!

О, ця казематна полярная н╕ч:

Червон╕ боки тут у сн╕в не в╕д яблук,

В╕д кирзи - п╕д здухи,об ст╕ну - на карби,

╤ знову - по ребрах! О, зламана в╕ть

Епохи, що тичеться в нев╕дь облуд...

Не хм╕ль солов"╖них п╕сень тут виру╓,

Тортурного зойку в╕длуння морду╓ -

Тут нав╕ть катам неможливо заснуть.

╤ спогад не так, як велична сосна,

Що в душу вплива╓, мов щогла в╕трильна, -

Як паля тортурна, що вмить прохромила,

Як гак, що п╕д Байдин╕ ребра загнав

Науку султанських ╕ царських вел╕нь.

Усл╕д за Тарасом у зеки й солдати

Уся Укра╖на - встигай лиш ховати

За кирзу халявну в╕дверт╕сть мол╕нь, - Серг╕й замовкнув, зробив невелику паузу ╕ продовжив. - А тепер частина друга, яка назива╓ться "Укра╖ни син", - ╕ в╕дразу почав декламувати в╕рш дал╕, -

Так тяжко п╕д серцем Сиб╕ру болить

Оця захалявна хохлацька Вкра╖на,

Оця трьохсотл╕тня безвинна Ру╖на -

На розхрист╕ в╕чност╕ докору мить.

Гойда╓ться, наче розпачлива т╕нь

Невт╕шно╖ матер╕, доля Вкра╖ни:

Роз╕п"ято знов ╖╖ в╕рного сина -

Поглинув ╖х ст╕льки кремл╕вський вже плин.

Коли ж чорторий вже оцей промине:

В Сиб╕р - у теплушц╕, назад - в домовин╕,

Одв╕чна дорога син╕в Укра╖ни...

О, пам"ять пекельна, забудь ти мене!..

Лягла ваготою на серце земля,

Скорботна, посмертна земля Батьк╕вщини

На серце, що в грудях народу не спинить

Його нав╕ть наглая смерть Василя, - тихим, нав╕ть дещо занадто тихим голосом зак╕нчив Серг╕й, але слова його було чутно дуже добре в мертв╕й тиш╕, що запанувала в к╕мнат╕.

Деякий час вс╕ незрушно сид╕ли, затамувавши подих, зачарован╕ силою незр╕внянно╖ поез╕╖.

- Що ж, - замислено промовив отець Михайло, - я думаю тут слова зайв╕.

- Так, - лише й м╕г промовити Павлюк.

- В такому раз╕, - отець Михайло п╕дв╕вся, - будемо тримати слово й не наполягати на подальшому читанн╕ Серг╕╓м поез╕╖, коли вже йому пооб╕цяли, хоч, звичайно, й не в╕дмовилися б ще й ще слухати так╕ прекрасн╕ реч╕. Та й засид╕лись ми вже н╕вроку, - показав в╕н на ст╕нний годинник. - Звичайно, я б особисто не в╕дмовився слухати вашу, Серг╕ю, поез╕ю й до самого ранку, але сам╕ розум╕╓те - в ус╕х завтра робочий день, вс╕м рано вставати. Тож, на превеликий жаль, будемо прощатися, - в╕н скрушно знизав плечима.

Вс╕ почали вставати й виходити з-за столу.

- Тож я хочу вам нагадати про вашу об╕цянку доручити ваш╕ в╕рш╕ мен╕, - п╕д╕йшов до Серг╕я Павлюк.

- Я сво╖х сл╕в н╕коли не зр╕каюсь, - потискуючи на прощання руку Юр╕я ╤вановича, до якого в╕н пройнявся щирою приязню, в╕дпов╕в Серг╕й, - все, що т╕льки знайду, в╕ддам вам без всяких передумов, роб╕ть ╕з цим скарбом все, що вам заманеться.

- Що значить, все, що знайду, - стурбувався Павлюк, ви що, можете щось ╕ не знайти?

- Знайду, знайду, - заспоко╖в його Серг╕й, - не турбуйтесь, все знайду.

╤ Павлюк задоволено в╕д╕йшов.

- Просто не знаю, що й сказати, - говорила Серг╕╓в╕ вже ╤рина Остапчук, що п╕д╕йшла п╕сля Павлюка до Серг╕я ╕, заволод╕вши його рукою, тримала цю рук в сво╖й маленьк╕й, але сильн╕й руц╕, дивлячись захопленим поглядом Серг╕╓в╕ в оч╕. - Це просто незр╕внянно. Яка глибока, точна, багатогранна метафоричн╕сть, а водночас так легко, прозоро ╕ зрозум╕ло. Н╕чим не г╕рше за того ж Пастернака, чи Стуса.

- Дякую, дуже радий, що вам сподобалось, - Серг╕й лаг╕дно почав вив╕льняти свою руку з ╤ринино╖ руки, яку вона вибачливо сама в╕дсмикнула, очевидно, забувши п╕д час розмови, що тримала Серг╕я м╕цним потиском.

- Що тут ╕ казати, - лише розв╕в руками Олег Яневський ╕, п╕д╕йшовши до Серг╕я м╕цно потиснув йому руку. - Дуже радий ╕ гордий за Укра╖ну, що вона ма╓ такого поета.

- ╤ я теж, - п╕д╕йшов усл╕д за Яневським до Серг╕я Наливайко з якимось зн╕ченням, що так контрастувало з його могутньою ф╕гурою, ╕, л╕вою рукою пригладжуючи характерним жестом свою зач╕ску йоржиком, правою рукою потиснув Серг╕╓в╕ руку, намагаючись затиснути ╖╖ не занадто сильно. - Тобто мен╕ теж дуже сподобалось. Спасиб╕ вам. Дуже гарн╕ в╕рш╕.

- А може ми вас, Серг╕ю трохи проведемо, - якось наче аж благально, що так не було на не╖ схоже, запропонувала ╤рина.

- Дякую, але я б зараз все ж хот╕в залишитись на самот╕. Трохи хочу пройтись сам тихими н╕чними вулицями вашого села, може ще й до Дн╕пра зайду. Треба, зна╓те, трохи обдумати на самот╕ мою роботу з розпису храму. Вибачте, - в╕дпов╕в Серг╕й, хоча на справд╕ йому хот╕лось хоч на мить залишитись на одинц╕ з Оксаною перед тим, як в╕н п╕де в╕д отця Михайла.

- То будемо, нарешт╕ прощатися й з вами, - звернувся Серг╕й до Оксани й отця Михайла, коли вс╕ гост╕ вже п╕шли. - Але перед тим, як я п╕ду, я хот╕в би, щоб ти, Оксано, все ж п╕дтвердила свою згоду стати для мене г╕дом ╕ показати ваше село Веселе, розпов╕сти про його ╕стор╕ю. Чи не забула ти, що об╕цяла мен╕ таку послугу?