Стріла Всесвіту - Анатолій Пастернак

У Буряка похололо всередині, та ноги його вже самі рвонулись до авіакатера, що стояв неподалік. Ускочивши в кабіну, він стрімко підняв машину в повітря і став хутко набирати швидкість… Уже перед Рудими скелями він раптом згадав, що мусить повідомити Забару. Кілька разів послав йому виклик, та дарма, той, очевидно, розмовляв з орбітою. Тоді біолог цілком зосередився на лінії свого курсу. Не зменшуючи швидкості, він високою параболою обігнув скелі й опинився над сопкою погаслого вулкана. Тут, біля її підніжжя, притулився ледь помітний намет геолога.

Тремтячи від нервового збудження, Буряк різко посадовив машину і чимхутчіш кинувся до намету. Проти входу до нього лежали двоє людей — в однакових скафандрах, впритул один до одного.

З розгону зупинившись перед ними, Буряк якусь мить тільки гарячково водив очима, намагаючись збагнути, що до чого, та раптом спохопився, що згаює дорогоцінний час. І відразу метнувся до тіл — обома руками навсібіч розвів їхні голови. Розвів — і оторопіло випустив. З-під шоломів на нього дивилися два Клим’юки — кожен у дрібних краплинах поту, з печаттю смерті на голубих очах. Буряк дико зойкнув і щосили взявся розривати їхні переплетені руки. Він уже зовсім їх роз’єднав, він уже сам опинився між обома тілами, коли враз усвідомив, що одна з рук, які він зараз стискає, якась незвичайна. Ніби вилита з тугої гуми. Цього відкриття було досить, щоби Буряк міцно схопив лівого Клим’юка за голову і знову повернув її обличчям до себе.

Тепер він уважно вдивлявся в усі його риси, намагаючись знайти хоч найменшу відмінність од так добре знаного оригінала. І коли ті риси раптом ні з того ні з сього почали втрачати виразність, біолог зловтішно засміявся. Так, хихикаючи дедалі тихіше й рідше, він витяг скальпеля і… вмить одсахнувся: тепер на нього дивилося його власне обличчя. Дивився другий Буряк, так само, як і він, ошелешений несподіванкою, з якимось містичним острахом і стражденним запитанням. Тієї ж миті Буряк відчув, як йому наморочиться голова, а по всьому тілу розповзаються приємні теплі лінощі. Проте ослаблена свідомість іще встигає ворухнути недавній досвід і, відчувши смертельну небезпеку, блискавично будить нею інстинкт життя. “Геть!”— враз хрипко ревнув Буряк і, відчайдушно закрутивши головою, рвучко відскочив од свого двійника. Тремтячими пальцями гарячково увімкнув собі протигазовий захист і збільшив надходження кисню. В голові одразу прояснилось.

Та тільки-но він глянув на свого противника, як знову жахнувся: той уже стояв на ногах і пальцями правої руки нишпорив собі на шиї. Виявляється, у нього там були точнісінько такі перемикачі обох систем. Та ось він полишив цю справу і, мов для вітання, простягти руку вперед, пішов на зближення. У Буряка відразу замлоїло під грудьми, а його ослаблена права нога нервово затрусилась.

“То звичайне хвилювання”, — подумки заспокоював він себе, хоч добре знав, як воно зараз його знесилить. Саме такої реакції від власного організму Буряк давно боявся в критичні моменти свого життя. Ще від контузії на метеориті. Бо тоді сили його катастрофічно падали, слабшала воля. І інша річ, коли хвилювання дратувало, викликало лють… О, тоді він був здатний на чудеса, тоді не відчував навіть болю!.. А зараз… зараз Буряк тільки мовчки задкував, тужно проклинаючи свої примхливі нерви. І при всьому тому якось тупо дивився на простягнуту руку двійника. Та рука має от-от доторкнутись його, Бурякових, грудей, і — о жах! — усі її п’ять пальців уже перетворюються на пучок вертких темно-коричневих присосків… Далі чекати не можна! — Буряк облизав пересохлі губи і розпачливо вдарив свого ворога в живіт.

Удар вийшов слабкий, проте двійник не витримав і такого. Кілька разів хитнувшись, він глухо упав навзнак і, вже лежачи, мов робот-імітатор, зробив і собі млявий випад погою. Це несподівано розсмішило Буряка і дало йому змогу кинутись до Клим’юка, щоб порятувати його додатковим киснем. Він навіть встиг од-тягти товариша на кількадесят метрів убік і поверхово глянути. Зовнішніх пошкоджень, здається, не було, однак обличчя його лякало своїм жовто-фіолетовим кольором. При вигляді товариша у Буряка боляче стиснулося серце, а тим часом пам’ять уже подала інший образ — обтягнутий скафандром скелет Дунеряну… І біолог одразу випростався. Його груди й голова завібрували, загули бадьорою, жорстокою силою. Та сила проникла в кожну клітину, і від того весь організм його, здавалось, розтягувався, ширився у просторі. Він зараз сам собі нагадував великого круглого м’яча, готового будь-де відбитись од землі і полетіти у будь-якому напрямку. Віднині ним володіла сила, що звалася, лють.

З налитими кров’ю очима і потворно вишкіреними зубами метнувся Буряк на свого двійника, що за цей час уже встиг звестися на ноги. І перший удар він обрушив на ту ненависну копію власного обличчя, більше зап’ястям, ніж ножем, пробиваючи всю піддатливу голову. Затим ударив його в груди — раз і ще раз… “У, проклятий упир! Я таки побачу тебе!” — і бив, оскаженіло бив ножем свого тяжкого ворога. Довкола нього густо заклубочився чорно-рудий туман, а він усе не переставав завдавати удари.

Його відтяг за плечі вже сам Клим’юк, і Буряк навіть не здивувався його появі. Знесилений, важко дихаючи, він споглядав відразливу картину, що раптом відкрилася з-за клубків смердючого газу. Там, стікаючи брудним слизом, в оточенні сотень великих і малих присосків, агонізував довжелезний, мов у пітона, шлунково-кишковий тракт. На ньому повсюдно вискакували численні бульки, вирували пухирчасті плівки, і все те лопалось, сичало, скручувалося та обвисало мертвою тканиною… І враз обидва земляни рвучко відскочили назад. То невгамовне черево зненацька бухнуло до їх ніг клубком пінявого слизу. Не встигли астронавти опам’ятатись, як той клубок перетворився на людську, обтягнуту скафандровою оболочкою ступню. Якусь мить ступня здригалась і вібрувала, а тоді, беручись фіолетовими плямами, почала всихати і морщитись, аж доки не розсипалася.

— Унікальний адаптант! — збуджено вигукнув Клим’юк, марно хапнувшись за плече, де в нього часто висів фотоапарат.

Але Буряк мовчки узяв його за лікоть і відступив з ним ще на кілька кроків. Тоді враз дістав пістолета і, переборюючи огиду, полоснув вогнем по цьому брутальному череву.

— Сьогодні наука ним гидує, — немов виправдовуючись, нарешті сказав він і тут же подумав: “Як рідко ми користуємось вогнепальною зброєю! Не диво, що забуваємо про неї, коли прокидаються наші інстинкти”. Вголос же додав: — Страх яка несимпатична вона, ця… планета суперхамелеона.

— Авжеж, суперхамелеона, — ствердив Клим’юк. — А знаєш: ото і є їй найправильніша назва…