Стріла Всесвіту - Анатолій Пастернак

Що глибше, то частіше стали траплятися риби з непропорційно великими пащами та щітками гострих зубів. “У морі інакше: хоча малі, та є хижаки, і все зрозуміло, а от на суші…” — подумав Буряк і вирішив глибше не опускатися. Давши човнові передній хід, він випустив “надонну тарілку” — дистанційного авторозвідника дна. Тільки-но те зробив, як на другому екрані одразу з’явились неглибокі улоговини, банки та відмілини, заселені організмами найхимерніших форм. Ось захитав своїми ходулями, всмоктуючись у пісок, якийсь грунтоїд, там — візерунками і шишками повитикались голкошкірі, чудернацькими стоногами розгалузились губки… А коли під човном з’явилась чимала ділянка рожевого мулу, на табло відразу спалахнуло слово “нафта”. Стрілка вказувала, що запаси сировини досить великі, а це означало: дані про них треба занести до окремої карти. Як і кожен член екіпажу, Буряк був зобов’язаний облікувати всі найважливіші знахідки та явища, котрі потрапляли в поле його юру.

Буряк з неабиякою цікавістю дивився на морське дно, стежив за поведінкою його мешканців, за звичкою шукаючи їм земні аналоги, та згодом відчув, що увага до всіх цих хребетних і безхребетних послаблюється. Передусім давалася взнаки втома очей. І це спонукало його швидше посуватися вперед. Невдовзі він цілком доручив фіксувати бачене автоматиці, а сам, щоб хоч трохи розважитись, почав думати над новим конкурсним завданням: підібрати для цієї планети найбільш підходяще ім’я. Не поспішаючи, він “просіяв” з десяток різних варіантів і вже залишив для подальшого аналізу тільки три, коли несподівано всю його увагу прикував центральний екран, у полі зору якого пливли дві дивовижні істоти. Красиві еліпси їхніх тіл, облямовані червоними китицями, скидались на великі перламутрові кулони в химерній золотій оправі. Зачудований, Буряк на хвилину вимкнув зовнішнє освітлення — і на тілах істот, немов разки яскраво-жовтих коралів, одразу ожили численні світлоносні органи. “Як у нашої риби-мічмана”, — подумав біолог, знову вмикаючи світло. Так, то були найчарівніші мешканці моря з усіх тих, що йому довелося тут побачити.

Намилувавшись ними, Буряк увімкнув систему автоматичного відлову. І — залишився дуже задоволений тим, що істоти зовсім не помітили просторої тонкої сітки, яка миттю оточила їх з усіх боків.

Окрилений успіхом, біолог рішуче повернув до берега і вже по дорозі назад набрав код автоінформатора погоди. Виявляється, вітер уже вщух і піски вляглися. Однак, незважаючи на це, Буряк вирішив іти до берега під водою. “Хоч буря і вщухла, — думав він, — та хтозна, може, моїм бранцям до вподоби тільки глибина”. Хутко ж по тому він непомітно для себе знову втупився в екран, шукаючи цікавих для себе й науки живих форм.

Буряк не забув глянути на своїх полонених ще на підході до берега. Глянув — і мало не закричав од розпачу. Там, у сітці, погойдувалась тільки одна мертва істота. І все тіло її було якимось бляклим та сплющеним, ніби вже встигло добре висохнути.

Пригнічений втратою, Буряк поволі вибрався на берег і підтяг до себе сітку. Тоді висунув звідти істоту, мов не своїми пальцями взяв скальпеля і розітнув її від голови до хвоста. Щойно те зробив, як одскочив мов ошпарений і, не зводячи з істоти очей, лячно відступив на кілька кроків… Перед ним справді лежали тільки шкіра та кістки. Всередині істота була зовсім порожня: жодного внутрішнього органу, лише ряди вузьких, старанно очищених ребер… Що за клята система?! Чий то почерк?! І до того ж, як могла зникнути друга істота? Коли сітка цілісінька, а її вічко можна затулити долонею.

Не заспокоївся Буряк і по поверненні на базу. Сьогодні йому особливо хотілось поговорити на цю тему з товаришами. Подумки він уже склав план доповіді, систематизував факти, та гіпотези власної ще не мав. Як не силкувався — жодна більш-менш вірогідна версія на думку не спадала. “Може, народимо щось укупі”, — плекав слабку надію, очікуючи останнього члена експедиції — Дунеряну. Однак минав час, а той усе не з’являвся. Уже почався відлік тридцяти резервним хвилинам, уже… і Буряк одразу всім єством відчув, як у їхньому колі різко запахло тривогою. Коли ж чекати лишилося п’ять хвилин, Забара скомандував приготуватися до пошуку.

Його знайшли на рівному, аж занадто рівному, місці — біля намету, в оточенні приладів і схем. А смерть до нього прийшла, ймовірно, під час обідньої перерви: поруч лежав розпечатаний продуктовий пакет. І та смерть була до моторошного страхітлива, чужа уявленням землян: під цупкою оболонкою скафандра вони побачили не тіло Дунеряну, а лиш його абсолютно чистий скелет…

Буряк тужно дивився на горизонти, що одразу стали гнітючими й ненависними. У його замкнуту свідомість ледь-ледь проникали слова Забари про те, що Дунеряну навіть не намагався оборонятися, що біля намету не виявлено жодного підозрілого сліду й, нарешті, про те, що за наказом командира зорельота завтра вони спішно закінчують роботу і покинуть цю прокляту планету.

То буде аж завтра… Зараз же вони обережно підняли і понесли до машини те, що лишилося від їхнього товариша. По дорозі до корабля Буряк знову й знову згадуватиме момент, коли, піднімаючи скелет Дунеряну, він раптом злякався, що той от-от розсиплеться.

Останнього дня Буряк з Клим’юком працювали в кількох кілометрах од бази. Так розпорядився Забара, не забувши водночас наказати, щоб обидва вони постійно тримали один одного на радіохвилі. Та й сам він, залишаючись поблизу ракети, доволі часто роз’єднувався із зорельотом, аби перемовитися з ними.

Десь по кількох годинах Буряк почув, як Клим’юк майже пісенно чортихнувся й послав у пекло цю планету, а заодно і будь-яку роботу на ній. Не загаявшись, Буряк у такому самому жанрі засвідчив йому свою солідарність. Через півгодини Клим’юк сказав, що фактично про роботу як таку не може бути й мови, лишається тільки “заокруглення та зведення до спільних знаменників нескінченного ряду іксів”. “Зв’язування докупи хвостів”, — погодився з ним Буряк і розказав на цю тему жовчний анекдот. Клим’юк, очевидно, хотів йому відповісти такою ж люб’язністю, та раптом па півслові замовк, а по хвилі з якимось острахом і подивом вигукнув: “…Іде! Він іде!” — і пробелькотавши щось невиразне, замовк уже остаточно.

У Буряка похололо всередині, та ноги його вже самі рвонулись до авіакатера, що стояв неподалік. Ускочивши в кабіну, він стрімко підняв машину в повітря і став хутко набирати швидкість… Уже перед Рудими скелями він раптом згадав, що мусить повідомити Забару. Кілька разів послав йому виклик, та дарма, той, очевидно, розмовляв з орбітою. Тоді біолог цілком зосередився на лінії свого курсу. Не зменшуючи швидкості, він високою параболою обігнув скелі й опинився над сопкою погаслого вулкана. Тут, біля її підніжжя, притулився ледь помітний намет геолога.