Стріла Всесвіту - Анатолій Пастернак

— Так от, обчислили ми за вашими даними траєкторію. Залишалося всього двадцять тисяч кілометрів до фотосфери, “Стриж” неминуче повинен був зустрітися із зіркою, розумієте? Згоріти, зникнути. Як це вам поталанило? Розкажіть-но.

Сергій щось відповів. Що він міг розповісти? Чи можна розповісти? Чи можна розповісти про роки надій і тривог, про любов, про смерть, про життя? Про хвилини чекання? Про відвойовані секунди і метри, які подарували йому життя? І про те, як дзвенять нерви, мов напнуті струни, і руки стискаються так, що кісточки пальців біліють. Адже слова видадуться сухими, не схожими на правду.

Копнін пропонував для пояснення того, що сталося, доволі складну гіпотезу. При цьому він посилався на недавні астрофізичні дослідження структури зоряних спектрів.

— Уявіть краплю і океан, — говорив він Сергію, — Краплю ми вивчили, зважили, виміряли і дивуємось із всемогутності природи, яка створила такий шедевр. Про океан же ми знаємо дуже мало і тому вважаємо його просто великою калюжею, в кращому разі механічним з’єднанням безлічі крапель. Крапля — це Земля. Океан — зірка. Дехто думає, що зірка — це чи не одвічне скопище уламків атомів, щось навподіб гігантського багаття, в якому не знайдеш жодної цілої молекули. Почасти це правильно, але тільки почасти. Не можна зневажити закони еволюції. Чому ж це в одній-єдиній краплі — гори і рівнини, революції, штучний синтез ядер, математика? А в океані — нуль. Невже це так беззаперечно?

Сергій слухав неуважно. Йому захотілося підійти до відчиненого вікна й помовчати. Зараз, коли над столом м’яко горіло світло, а на вулиці вщухав міський гамір і від кущів, трави, дерев пахло молодим листям, він відчував справжню насолоду. Це був його другий вечір. Магістраллю пливли вогні. Червоні, жовті, зелені. Над теплою Землею тремтіли зорі.

Він ще не до кінця розумів професора. З більшим задоволенням він поговорив би з ним про квіти і яблуні, про старий дім, в якому він жив хлопчиком, про кіно, книжки, рибалку, та кожного разу Копнін делікатно переводив розмову на тему, яка цікавила його. За його словами, нуклони і електрони, оці цеглини, з яких збудована речовина, можуть розташуватися так, що їхня комбінація буде стійкою, здатною протистояти вогняному ураганові зірки. І, колись виникнувши, вона не зникає, не розчиняється у вогні, тому що сама схожа на вихор, на гарячий смерч. Такий вихор з’являється цілком випадково, імовірність його народження зовсім мала. Але ж зірки існують міліарди років, їхня маса… Чи варто про це нагадувати Сергієві? Цифри говорять про те, що такі стійкі вихори не фікція. У потоці радіації знаходять вони енергію, нові сили.

Дивну гіпотезу розвивав професор Копнін. Із відомого факту про матеріальну основу думки він робив далекоглядні висновки. Рухливі іони, електричні потенціали, біоструми — ось із чим пов’язана думка. Але і рій елементарних часток з його незмірно вищою енергетикою, із структурою, чітко сформованою гігантськими силами з блискавичними нейтрино, на думку Копніна, був не менш придатним середовищем для думки.

Копнін подав Сергієві конверт. Той питально подивився на нього.

— Там знімки, познайомтеся.

Сергій дістав два фото — велике й менше. На великому фотознімку пічне небо, у правому верхньому куті — слабенька світла цятка. На другому — цятка набагато більша.

— Випадкові знімки, — сказав Копнін. — Вони зроблені приблизно за п’ять годин до вашого повернення.

— Вихор, про який ви говорите? Чи не думаєте ви, що обійшлося без ракети?

— Для мене це майже очевидно.

— Але ж кисень… І все останнє…

— Дрібниці! З одного літра нуклонів можна утворити стільки кисню, що вистачить на все людство.

— Звичайно, тільки треба розташувати їх у певному порядку.

— Очевидно, це їм вдається.

— Живі вихори? На зірках? Які переносять космонавта на Землю? Але ж для цього їм, здається, потрібно вміти вгадувати думки, а це не так уже й просто — аналізувати біоструми мозку. Невже не вірите?

— Я вірю фактам, — сухо сказав Копнін.

— Але коли навіть було щось подібне, то чому я нічого не пам’ятаю? Нічогісінько!

— Це вже справа техніки. Навіювання, гіпноз, не знаю, що вам до вподоби. Так потрібно, розумієте? Чому? Ну, хоча б для того, аби не травмувати психіку. Ви летіли в ракеті. Але це лише ілюзія. Ракети не було. Це точно встановлено… Що? І вас, і ракету? Це набагато складніше — перенести ракету. Врешті, з чисто економічних міркувань.

Сергій хотів був заперечити. Все у ньому чинило опір почутому.

— Гаразд, — сказав вій, — нехай вони настільки проникливі. Допускаючи це, ми відразу наштовхуємося на суперечність. Я ж хотів не просто повернутися. Я хотів побачити сина… Я бачив його, коли йому виповнилось два роки. Розумієте? Дружина, гадаю, не розповіла йому про батька… А як ви так швидко дізналися про моє повернення? Ракета не приземлювалась. Мене вважали загиблим. Чи не так? Та й пам’ятає мене тут, мабуть, одна Елька. Дівчам була, коли я відлітав, а впізнала.

— Про вас ми дізналися від її чоловіка. Він чув від неї про вас і хотів допомогти — врятувати вас від звичних формальностей. Повернувся він того ж дня, ранком, приїхав у порт оформити свої справи, а також і ваші, щоб зайвий раз вас не турбувати… Він ваш син, я і не знав, що у вас є спи… Тепер ви його розшукаєте самі… Добров, Володимир Добров… До речі, він сам повернувся завчасно — вийшов з ладу основний реактор. І без будь-яких видимих причин. Два незвичайних приземлення одночасно — випадок у нашій практиці винятковий… Ви хочете про щось запитати?

— Так… Цей Добров — він давно літає?

— Ні. Повернувся з першого польоту. Хороший хлопець. Матір поховав років десять тому, батька зовсім не пам’ятає…

Сергій повернувся спиною до здивованого професора і розстебнув комір сорочки, начеб хтось його душив.

— То ви говорите — його звати Володимир Добров?

Знову і знову зринали у пам’яті його жінка з дитиною на руках, сміх, плач, посмішки, сльози давніх днів. Ось вона, Олена Доброва, його дружина, — варто тільки дати волю спогадам, і вона знову як жива. Ось її руки, зовсім близько, зараз вона підведе очі…

Аж надто пізно він повернувся…

Він сподівався, що забув її, і, щоб надійніше забути, відлітав. Та підсвідомо він іноді відчував легкий, майже непомітний біль у грудях. І тоді він ніби знову бродив по пояс у траві. І десь поруч був знайомий голос. Жовтава лямівка вечірніх хмар. Тіні від кущів на вологій землі.

Затуливши долонями обличчя, Сергій знову згадував давні подробиці, боячись повірити, боячись помилитися. Повернення. Хлопчаки на вулиці. Елька, Волін. Розмова з професором. Володимир Добров. У нього прізвище материне. Дивний збіг обставин. Випадковість? Ні, виключено. Адже вони повернулися одночасно. Копнін має рацію.