Стріла Всесвіту - Анатолій Пастернак

Стариган Вворр невдоволено скривився й промовчав, бо що ж мав казати: серце йому на такій роботі ні до чого, а от голова ще й як може придатися.

Вольдемар полохливо закрив собою хлопчину, щоб поменше розпатякував, а сам крадькома показав Сергійкові кулака: мовляв, я тобі покажу, як боса дрібницями морочити!

— Які будуть вказівки, сер? — запобігливо запитав він.

Стариган Вворр невдоволено глипнув на свого колишнього найкращого шпигуна — не дав ради якомусь хлопчиськові! Такі телепні Вворрові ні до чого, і вже таке збирався сказати, та тут у країні, яка відмежувалася від усіх величезним океаном, сталося диво. Хоча права партія якимось робом і домовилася з лівою, а та, в свою чергу, дійшла згоди з лівою напівкраїною саме в той час, як усі напівкрайні напівпартії дослухалися до центральних підпартій, уряд був змушений прислухатися до голосу народу. Щоправда, спробували піддобритися, та ба! — не до шмиги їм стало, бо геть усі вулиці завирували від колон робітників, що їх годі було спинити кийками й газом.

— Ми прагнемо миру! Нам потрібні робота й щастя! — ось що казав народ, проходячи демонстрацією протесту повз палаци, що в них сховалися члени уряду. А тоді колони повернули і рушили просто на палац.

— Геть війну! — лунало зусібіч.

Отим заокеанським магнатам аж жижки затрусилися. Що ж його робити?! Як рятуватися? Як діяти?

Містер Вворр злякано обернувся. Двері за його спиною прочинилися, а що вислизнути з замалого для нього фотелю він не зміг, то кілька кремезних робочих парубків викинули його геть разом із кріслом.

Зблідлий Вольдемар аж рота роззявив од розпачу.

— Куди ж мені тепер? — прошепотів служник прийдешнього, бо годі вже було сподіватися від коханого боса вказівок, напучувань чи бодай слова прощання. Отож він підвівся і, наче причинний, попрямував до виходу.

— Стій! Руки вгору! — грізно вигукнув Сергійко. І треба ж! Вольдемар слухняно підніс руки і позадкував. Сергійко навіть відсунутися мусив, щоб той об нього не перечепився. Вольдемар стояв до Сергійка спиною й лунко виляскував щелепами. Дивний тип, нівроку! Та що з ним далі робити?

Аж тут усе владналося: де не взялася Топа. Нюх вона мала відмінний, враз зрозуміла, з ким має справу, а відтак загарчала на Вольдемара в такий спосіб, що той аж затріпотів, наче риба на гачку.

— Гарний песик, — спробував він підлеститися до Топи. — А що це за порода?

Краще б йому помовчати! Топа була дуже добра, до того ж породиста: це кожному відразу в очі впадало, дарма що піхто досі не міг визначити, як саме називається її порода. Отже, Топі так дошкулила Вольдемарова неґречна цікавість, що, якою б вона шляхетно вихованою не була, а тут витримки забракло, і вона так обурено сказала “ГАВ!!!”, що Вольдемарові остання надія на порятунок згасла.

Він рвучко вихопив із кишені барвистий флакон, скочив на стіл і розпачливим голосом вигукнув:

— Назвіть мене Вовою!

І був уже підніс руку, та згадав:

— Піджак тобі дарую, бережи його…

Та й оббризкав себе рідиною з голови до п’ят.

Сергійко з Топою аж очі вибалушили: навіщо він це робить?

— Нічого тобі не зарадить! — сказав суворий Сергійко. Та Вольдемар вже опанував себе, влігся на стіл, тільки ноги й руки йому тіпалися, ніби трясця вхопила.

Зовсім несподівано кімнату сповнили пахощі манної каші й гарячого молока. Топа запитально крутнула носом — чи не час підобідати? Сергійко й собі здивувався й побіг на кухню перевірити, хто це там господарює.

На кухні було чисто й порожньо. На плиті нудьгував чайник, що кохався в теплій компанії, а тим часом студенів від самотності. Чуйна Топа запропонувала Сергійкові не йти з кухні, не поївши.

— А шпигун?! — нагадав їй Сергійко. — Ану як утече?

Та Вольдемар не втік.

На письмовому столі, посеред модного шпигунського одягу, лежало симпатичне рожевеньке немовля. Цієї хвилини воно мовчало, бо не до розмов було: робило ж бо справу — пускало під себе калюжу. А щойно впоралося з цим, заволало па всю силу, щоб усі знали, що мокре йому не до вподоби.

З Сергійка й Топи можна було в той момент зліпити непогану скульптурну групу “Подив” для міського парку.

Першою оговталася Топа. Вона обнюхала немовля, лизнула, і те враз заспокоїлося. Топу любили всі дітлахи в будинку, та й було за що, вона цього заслужила.

— Чи знаєш, — мовила Топа, — намалюємо мене іншим разом! А зараз я не маю часу, треба Вовочку доглянути… Я його залюбки всиновлю.

— Отакої! — обурився Сергійко. — Це я його залюбки всиновлю! Вовочка мій! Мені давно кортіло мати братика. Не руш… чуєш! А піджак він кому заповів — тобі, чи що?!

Насправді ж доля піджака Сергійка анітрохи не обходила, просто слушних аргументів забракло. Дивна річ: якщо здоровенний Вольдемар нікому не був потрібний, то через м’якенького, немов курочка, Вовочку друзі мало не побилися. Добре, що саме тут мама нагодилася з роботи. Поки Сергійко розповідав, а Топа ревниво слідкувала, щоб усе було вірно, мама вправно запеленала лагідного Вовочку, а той умостився їй на руках, наче в себе вдома.

Цим він свою долю й обрав. Мама сказала, що з Вовочки треба зробити справжню людину, а тому вона залишає його на виховання. А скривдженій Топі пояснила, що собакам виховувати дітей не личить.

— Оце так! — ще гірш образилася Топа. — А чому ж тоді дітям вільно собак виховувати? От напишу в газету — нехай зроблять закон, щоби й ми до виховання могли руку, чи то пак, лапу докласти!

Та мама Топу не зрозуміла, а Сергійко перекладати не став. Натомість він обійняв подругу й лагідно промовив їй на вухо:

— Топочко, люба, не картай нас. Ми ж усі разом гратимемось.

Тим часом мама Вовочку нагодувала, скупала, чомусь зітхнула: “Ось буде татові сюрприз!” — і виставила друзів за двері, щоб не галасували, малому ж бо треба спати. “І взагалі, — сказала вона, — віднині шануйтеся мені, знайте, що за його виховання теж відповідаєте”.

Відтоді минуло багато часу. Сергійко й Топа так старанно виховували Володимира Кучкіна-третього, що самі стали на себе не схожі. Сергійко виріс па знаного художника, а Топа — на шановну підстаркувату собаку. Вовочка ж завдяки їм анітрішечки не нагадував огидного Вольдемара. Він став письменником і склав цю історію про себе!

Володимир Щербаков

“МИ БАВИЛИСЯ ПІД ТВОЇМ ВІКНОМ…”

У ночі пройшов дощ. Дорога, вимита ним до блиску, вже висохла. Вітерець ще струшував з дерев великі пр. охолодні краплі, а на узбіччях світилися блакитні калюжі — свідки першої весняної зливи.