Стріла Всесвіту - Анатолій Пастернак

— Що ви робите?! — обурився Сергійко — ще бракувало обійматися з усякими там Вольдемарами.

— Годі патякати! До діла! — зажадав стариган Вворр, який, хоч і усміхався, та по очах видно було — не кохався в жартах.

Вольдемар ураз принишк, слухняно склав руки на колінах і обізвався до нього:

— Бу-бу-бу, бім-бом! Трам-тарарам, ні-ні-ку!

Сергійко ані слівця не второпав. Вворр натомість серйозно кивав головою, явно схвалюючи те, що почув.

“Ой лелечко! Оце втрапив! Вони, либонь, божевільні!” Сергійко сидів нерухомо, наче манекен, і подумки наказував Топі: “Стань переді мною, мов лист перед травою…”

Де б там! Топа в себе, в квартирі навпроти, навіть не поворухнулася, бо спала, і хіба їй ходило про якісь там накази!

— Ну, годі про справи! — спохопився Вольдемар і поплескав по плечу скам’янілого Сергійка. — Вворр! Стара колодо! Нізащо не вгадаєш, що винайшов цей школяр! Закладаюся на твоє кам’яне серце!

— Ге-ге-ге! — стариган Вворр явно зрадів, що може позбутися цього непотрібного йому органа. — Мало що здатні втяти ці школярі!

— Ну ж бо, давай, — на обличчі Вольдемара вимальовувалася така віра в Сергійкову спроможність здивувати світ, що хлопчик бадьоро виголосив:

— Людиноліт!..

І враз надовго замовк. Ну от ніяк не міг знайти потрібні слова.

— Присягаюся на найсолодшу кістку того гада, мати якого гієна, а батько — шакал, колький місяць йому в горлянку і вулкан під ковдру, ми його збудуємо — твій літальний апарат! — пристрасно заявив стариган Вворр, щоби заохотити хлопця.

Сергійко зразу ж йому повірив — така людина слів марно не сіятиме. Заспокоївся і закричав:

— Це дуже проста конструкція!

Йому ж бо видавалося — що голосніше, то зрозуміліше.

— На голову надягається найміцніший прозорий шолом… до нього прив’язується ліхтарик… щоб літати й уночі. На руки надягаються крила, он наче у птаха… Ну, там, із паперу або з пір’я… Тільки дуже великі! До ніг прив’язуються подушки — для посадки… та й край! Сергійко зупинився, щоб перевести дихання, навіть руками більше вимахував. Як не дивно, обличчя співрозмовників не пашіли від захвату.

— Далі що? — скривився Вольдемар, ніби кислиць об’ївся. — Що ж змусить твоє опудало злетіти?

Стариган Вворр мало носа з екрана не вистромив, а очі йому пройнялися хтивістю — це ж таку купу грошей можна за цю знахідку отримати!

— Як — “що”? — глянув на нетямущого Вольдемара Сергійко. — Гарний настрій! Зроби добру справу — враз закортить літати!

Нагла тиша обсіла кімнату. Вворр і Вольдемар глибоко замислилися. Лишень зараз хлопчик спостеріг, що Вольдемар мав довгий ніс і лихі очі, а стариган Вворр плямкав губами, наче людожер до смачного.

Аж тут Вольдемар пирхнув, почухав кінчик носа і озвався до телевізора:

— Сер! Усе ясно, як стій! Для дитини подяка — чудовий допінг! їй здається, що можна гори з місця зрушити. І от вона починає швидко рухатися, білок в організмі розпадається — дає додаткову енергію, а різкі помахи рук утворюють підйомну силу… Такий опецьок літатиме, доки настрій йому не зіпсується. А покажіть-но мені дитину, в якої псується настрій, коли вона літає! Це — вічний двигун, сер! — сяйнуло Вольдемарові.

Стариган Вворр, здавалося, геть його не слухав. Він мріяв про своє. Солодка картина постала перед очима містера Вворра, чиє ім’я по-нашому звучало так: Війна!

— Еге ж… Ідея непогана, — погодився він. А уява вже понесла його мрії далі. — Найсильніший допінг, що його ми маємо, дамо піхоті. Слухай-но: в кожному — по крихітній бомбочці,— ніжно протяг стариган Вворр.

— Ми ще повоюємо! Вони нам потанцюють! — грізно підніс він грубезного кулака. А тоді знову ж лагідно всміхнувся до винахідника.

Сергійко тихо писнув і заплющив очі.

— Чудово, сер, але… Як же солдати стрілятимуть? Руки ж зайняті крилами, — не вгавав із сумнівами Вольдемар.

— Про мене! Нащо ж їм стріляти? Ти що, геть нічого не тямиш?! — вищирився Вворр. — Хай собі вибухають у повітрі, де хто вподобає!

Оце так! Тепер Сергійко не мав жодних сумнівів, що Вворр — людожер, жалюгідний шахрай! Навчився дітей дурити! Ну, постривайте! Я вас навчу гарних манер!

— Вольдемар, а яким це побитом ви до нашої квартири потрапили? — запитав Сергійко: йому ж бо конче потрібно було з’ясувати, чи не за його провиною все це відбулося.

— А тобі й невтямки! — зрадів Вольдемар. — Ми ж тебе, горобчику, віддавна на оці маємо. А сьогодні ти сам усе зробив: маму обдурив, до школи не пішов, тільки з тебе й користі, що нам допоміг! — геть розперезався служник прийдешньої війни — чого б це він шанував брехуна?

Аж тут Сергійко нарешті зрозумів, що він накоїв. Ти ба — це ж через нього всьому світові загрожує страшна небезпека. А це вже не жарти! Ображатися нема коли, треба світ рятувати… Ех, де раз, там і два: обдурив маму, обдурю й цих, начуватимуться.

— А знаєте! — аж підскочив він із фотелю й притьмом до столу. — Можна так само, але значно краще! Їй-пра, точно вам кажу! А як того додати, то й узагалі… — вигукнув хлопчина, тицяючи пальцем у свій малюнок.

— Ти що, не ладен ручку взяти й написати все, якщо вже говорити по-людському не вмієш? — обурився Вольдемар.

А Сергійкові саме цього й бракувало! Він ухопив татову авторучку, глянув, чи є там чорнило? Є! Ура! І на строкатій, наче казковий птах, схемі людинольота розпливлася чорнісінька пляма.

Зловісна тишина вовняними пальцями заткала всім вуха. Жодного звуку не було чутно, наче на вулиці вимерли геть всі вантажовози й птахи.

Вольдемарові наче заціпило — не сподівався від Сергійка такого.

— Ох-ох-ох, — похнюпився стариган Вворр і докірливо глянув на хлопчину.

А Сергійкові байдуже: адже справу зроблено! Хоча він чудово розумів, що медяників йому за це не вділять.

“Так їм і треба! Нехай тепер роблять що заманеться! Авжеж, не ревітиму!”

Щойно Вольдемар оговтався, як узяв аркуша і заходився розглядати, чи можна чимось зарадити.

— Ну що там?! — аж совався разом із затісним фотелем Вворр.

— Ет, дурниці! Виведу, — недбало змахнув рукою Вольдемар.

А насправді він страшенно нервував. Стариган Вворр ладен був подарувати все — тільки не похибки в роботі. Бос не розводитиме церемоній із агентом-невдахою!

Сергійко одразу ж спостеріг, що Вольдемарові непереливки. І вирішив додати жару.

— Не вірте йому, — довірливо мовив він до Вворра. — Це таке чорнило, що його й зубами годі відгризти! Татова гордість — сам його винайшов. Закладаюся на вашу мідяну голову — ні за що не виведе!

Стариган Вворр невдоволено скривився й промовчав, бо що ж мав казати: серце йому на такій роботі ні до чого, а от голова ще й як може придатися.