Стріла Всесвіту - Анатолій Пастернак

— Можливо, найцінніше в інформації про наш з вами світ — це неповторність людської особистості. Але ця інформація нетривка, її важко зберегти. Книжки, архіви, фільми дають змогу зберігати від розпаду лише частинки, скалки особистості, і то — особистості небагатьох людей, яких називають видатними, талановитими. А скільки губиться такої інформації зі смертю звичайної людини, яка не встигла довести, що вона цікава, по-своєму велика, не встигла зробити відкриття, створити машину, написати книжку? Хто підрахує, скільки втратило людство зі смертю всіх дочасно загиблих чи просто не розквітлих талантів? Тому, створюючи програму для п’ятої моделі, ми просимо всіх вас, особливо вчителів, збирати інформацію, що є в шкільних творах, в різноманітних нездійснених проектах, рацпропозиціях, в моделях юних техніків…

— Зажди, зажди-но, Петю, бо так ввійдеш у роль, що й не вийдеш з неї. В академіки тобі ще зарано, — присікла його Катерина Михайлівна і застерегла, по-шкільному звівши вказівного пальця. — По-перше, я нікому не показувала віршів свого сина…

Але нинішнього Петра не так просто було загнати в глухий кут. Його очі засяяли, ніби він кинувся в сутичку — один проти багатьох.

— А його твори, що зберігаються в шкільному архіві? Мабуть, у них було й те, що згодом вилилось у ці вірші, — лад мислення, мрії про підкорення космосу, навіть стилістичні звороти… От сигом і відтворив, як ми кажемо, “за матрицею” його особистість з алгоритмами мислення…

— Я хочу його бачити! — твердо мовила Катерина Михайлівна.

Петро змовк на півслові. Уважно, допитливо подивився їй в очі. Це був новий малознайомий Вахрамцев. Але Катерина Михайлівна не зніяковіла, у всякому разі нічим не виказала свого збентеження. Подумала: “Все нормально. Життя рухається. Учні ростуть, змінюються, виявляють чи набувають нових рис характеру. Чому вони мають бути такі, як ми передбачали?”

Вахрамцев кивнув і роздумливо мовив:

— Гаразд. Це неважко влаштувати. Я тільки уточню години прийому.

Він пішов до телефонної будки.

Катерина Михайлівна провела його неуважним поглядом і, поки він говорив по телефону, роздумувала, які метаморфози трапляються з її випускниками. За кілька хвилин Петро вийшов з будки і сказав:

— Я домовився. Але доведеться зачекати до завтрашнього ранку.

Спочатку Катерина Михайлівна визначила: сигом не схожий на її сина — такого, яким вона пам’ятала Борю. Можливо, якби він став старшим… Адже іноді щось в усмішці, у погляді сигома, майже невловиме, миттєве, знайомо обпікало пам’ять. Потім, придивившись, вона подумала, що сигом взагалі не схожий ні на кого. І вона зрозуміла чому. Вираз його обличчя, очей змінювались так блискавично, що людський погляд не встигав їх зафіксувати.

Академік Туровський здавався поруч сигома маленьким скуйовдженим горобчиком. Сиве пасмо над його чолом підстрибувало, коли він звертався до людей у залі:

— Продовжувач — так ми називали його професію, а точніше, його призначення. Він зберігає в своїй пам’яті справи багатьох людей, він ніби є їхнім узагальненням, їхньою колективною особистістю, в якій помножено й посилено їхні здібності. Сигом не просто пам’ятає й розуміє те, що вважатимуть за потрібне рекомендувати програмісти. Кожен з вас може побалакати з ним, поставити кілька запитань. На які не встигне відповісти сьогодні під час зустрічі, відповість завтра та післязавтра по телебаченню. От, либонь, і все, що я хотів…

Він зустрівся поглядом з очима Катерини Михайлівни і вмовк па півслові. Вираз її очей, недовірлива посмішка були такі красномовні, що академікові стало не по собі. Він не знав, хто ця жінка, але на мить відчув, ніби він знову в школі перед дошкою силкується пригадати умову задачі. Спогад був такий яскравий, що йому здалося, ніби в залі запахло теплим деревом і крейдяним пилом. Закінчення фрази зависло в повітрі і лишилося плавати, як серпанок…

“Твої слова промовисті і відточені, — думала Катерина Михайлівна. — Вони звучать надто впевнено та буденно. А тобі належить знати, що людям не можна обіцяти так багато, інакше зовсім перестануть вірити обіцянкам”.

Академік швидко оговтався. Він ледь вклонився присутнім і зробив повільний рух рукою в бік сигома, запрошуючи людей ставити запитання Продовжувачу. Зал зануртував, ось виринула чиясь кучмата руда голова й почала кружляти, обходячи тісно збиті гуртки людей, наближаючись до сигома…

Катерина Михайлівна впевнено сказала: “Дозвольте!” — і люди трохи розступилися, щоб дати їй дорогу. Вона опинилась перед Продовжувачем і могла краще роздивитись його і впевнитись, що він справді аніскілечки не схожий на її Борю, і вираз його обличчя з великими правильними рисами міняється так хутко, ніби тече і здається маревом.

“І ця істота могла сама по собі відтворити Борині вірші, найтонші нюанси людської сутності? “І Землю всю — сріблясту та блакитну, в прожилках рік, далеку, близьку, рідну…”? — з обурливою недовірою міркувала вона, тішачись, що уже визрів задум, як перевірити слова академіка, як виявити неправду і показати її присутнім. — Відбери в людини біль та смерть — і вона вже не буде людиною. Не сприйматиме гостро життя — не радітиме синьому небу в проміжках дощових хмар, усмішці дитини, ковтку джерельної води, близькості улюбленої істоти, приходу коханої… Є грані людської особистості, куди зась всіляким фокусам, навіть коли вони називаються науковими…”

Вона була впевнена у цілковитій неупередженості своїх роздумів. Гадала, що її задум покликаний виявити істину, тільки й того — і нізащо не погодилася б, що в її міркуваннях б присмак зверхності. Адже задум був простий і надійний, тут злились материнська любов та біль з далекоглядністю й передбачливістю, вчительська напутливість із холодною логікою дослідника. І ще… вона нізащо не зізналась би навіть собі, що там були і приховані надії — надії на неможливе… Так, її задум був простий і зрозумілий для багатьох, тому весь зал вмить вщух, коли вона спитала сигома:

— Ти впізнаєш мене?

“Недарма всі ми так шанували Катерину Михайлівну, — подумав Вахрамцев. — Вона безпомилково розрахувала: коли Продовжувач спромігся самостійно написати вірші її сина, то мусить впізнати ту, яку загиблий знав від колиски…”

Люди напружено чекали, затамувавши подих. Щоки німецького інженера знекровились, і на них виступили склеротичні жилки. Англійська леді тяжко обіперлась на гостре плече свого чоловіка, чиясь руда голова витягнулась на тонкій шиї і завмерла. Навіть веселі молодики кинули жартувати, ніби враз утратили свій гумор…