Стріла Всесвіту - Анатолій Пастернак

— Вибачте, нам вже пора додому, — якось винувато проказав ватажок.

На прощання Моув подякував хлопцям, і ті, пропустивши наперед карапуза з бляшанкою, рушили навпростець до узлісся. Надибавши там свою колискову стежину дитинства, вони любо-весело пустилися наввипередки за колесами, підштовхуючи їх дротяними “рогачиками”.

— Пі-бі-і-і, пі-бі-і-і, пі-бі-і-і… — тільки й чулося по тому. Ці нехитрі сигнали, що нагадували звуки клаксонів, мали значення лише для них самих.

Довго дивився Моув услід босоногій ватазі XX століття. Його до нестями зворушив їхній співучий крикливий біг. І коли хлопчаки ніби покликали його за собою, він побіг не вагаючись, просто так. Біг, біг, біг… аж поки не прокинувся змокрілим. Ось тоді у салоні й збунтувалося його тіло.

Тепер уже Моув знав, що робити. Будь-яка затримка могла стати фатальною! З хвилини на хвилину має прибути аеродопомога… Підтягнувши ноги, він розкнопкував черевики і кинув їх геть. Не було в них потреби, як і в сигналізаторах, що мали сповіщати про небезпечні грунти. Він повністю довіряв цій землі. Перший крок ступив рвійно. Ще один! Ще…

— Шановний добродію, раджу повернутися назад. Незабаром… — намагався утримати його електронний санітар. Та Моув зневажливо махнув в його бік рукою. Запрограмований голос, а ще надхльосткий рев траси тільки; додали рішучості.

Йти було важко. Ноги — ніби їх підмінили дерев’яними ходулями. На кожному кроці ввижалося, що падає у прірву. На десятому таки не встояв і впав у траву. Розпачу не було: він вперше побачив зблизька тендітні створіння. Безжурно і граціозно кружляли вони у танку з вітерцем, наче їх і не “прасували” аеродинамічні відтоки траси. “Чи надто вистачить їм біологічної стійкості?”, — подумалося Моуву. Простягнув руку, щоб погладити — і відсахнувся: на одній з трави розгойдувалася смоляна цятка, химерно проводячи вусиками-локаторами… Що б то значило? Підсунувся на ліктях ближче — і йому відкрився на п’ятачку Світ, який могла б згубити звичайна людська ступня. Ось зигзагами блискавки шугонув поміж не одної сотні стеблин блискітний жучок. “Оце система!” Злагоджено перебираючи ніжками-волосинками, викарабкувалася аж на самісінький вершок травини оксамитова кузька. Чого вона прагнула? Потім опускалася, переповзала на другу, не менш високу, і знову дерлася догори. Своє вочевидь нелегке сходження вона здійснювала на третій, четвертій, п’ятій травині… Наступні він не рахував.

Тут йому спав на думку одвічний, ніким не писаний закон для ніг: у людини, котра тривалий час не ходила, втрачається чуття ходи, тоді її ступня перекочується навпаки — з носка на п’ятку. Того заточується…

— П’ятка — носок, п’ятка — носок… — бадьоро наказував сам собі Моув, ступаючи вже по-новому. І хода ставала дедалі впевненішою. Придивляючись до плавного перекочення своїх ступнів, він несподівано для себе відкрив ще й таємницю колеса. Принаймні він був певен — ідею йому подали самі ж ноги. Так-так. Остаточно переконався, коли подумки поєднав в одній площині кілька пар ніг, що бігли по колу. То була, звичайно, найпростіша модель, І все ж у вертких колесах, які так обожнювали гіпеносці, йому бачилося тепер не що інше, як впресовані людські ноги.

Його ж ноги завзято переплигували через кущі, рівчаки та струмки. А бувало, що перечіплювалися за якісь невидимі капкани, і тоді летів у траву сторчака. Ні з чим незрівнянний політ!

Повернувши собі втрачену жадобу ходьби, ноги несли його, мов крила птаха, пагорбками, байраками, вибалками… Радощам не було меж. Згодом де й поділася “нез’ясована хвороба”, не чутно було й дратівливої траси, на якій вона спіткала його.

Він ішов не оглядаючись.

Повітряна медична допомога приземлилася на прозорому птахоподібному апараті. Фахівці, котрі з’їхалися на індивідуальних всюдиходах, були вкрай здивовані: хворого й слід прохолонув.

— Ну й сюрприз! Не інакше як сеанс з парапсихології, — напівжартома кинув веселоокий практикант, як тільки усі зібралися біля електронного санітара.

— За моєї практики таке трапляється вперше, — скрушно хитнув головою сивобородий колега.

— Що ж, послухаємо жучка. — Вправним помахом руки старший групи вийняв з-під носилок чорну коробочку і натиснув кнопку “відтворення”. Ледь чутно щебетнула пташка, забриніли трави, нараз вибухнув гуркіт коліс, а потім знесилений шепіт: “де я?”…

Прокрутивши записане до кінця, представники вищої медичної служби констатували: невдаха-пасажир рушив до кварталу Є-25 своїм ходом. Його вчинок було кваліфіковано, як свідоме самовбивство, про що негайно доповіли у міжпланетний департамент.

Звідки вони могли знати, що то була фатальна помилка.

Олег Романчук

РУКОПИС ОЛІВЕРА ХЕВІСАЙДА

Час дії: 3 лютого 1925 року. Холодний вологий ранок. Місце дії: залізничний вокзал Паддінгтон у Лондоні.

До відходу експреса Лондон—Плімут лишалися хвилини. Паротяг сердито посапував, кутаючись в густі клубиська молочно-білого туману, що поволі розтікався пероном, неспішно забирався під скляне закіптюжене склепіння найбільшого столичного вокзалу.

Пасажири, припавши до вікон, безуспішно намагалися розгледіти крізь сизу пелену знайомі обличчя своїх проводжаючих і поступово поринали в дорожні клопоти, знайомилися із сусідами по купе, скаржилися на примхливу лондонську зиму…

У подібні балачки не встрявав лише пасажир п’ятого купе останнього вагона — похмурий і чимось заклопотаний молодик років тридцяти. Худорлявий, з досить приємним продовгуватим обличчям, він був одягнений у брунатне, високо застебнуте пальто, ширококрисий стетсон і тому скидався на справжнісінького янкі. Принаймні так подумав про нього сусіда по купе — червонощокий добродушний товстун.

Та ось відлюдкуватий пасажир розкрив пошарпаний саквояж, що лежав на колінах, дістав добряче зачитаний номер “Анпален дер фізік” за 1905 рік. Розгорнув часопис і почав уважно читати. Товстун, краєм ока вгледівши назву статті: “Альберт Ейнштейн “До електродинаміки тіл, що рухаються”, розчаровано зітхнув, оскільки скептично ставився до людей, котрі надто серйозно захоплюються модною і нерозумною теорією відносності.

З тінню легкого смутку він неквапливо гортав ранковий випуск лондонської “Таймс”. Його завжди цікавили оголошення, плітки. Проте цього разу нічого на свій смак не знайшов і тому знічев’я почав переглядати некрологи на передостанній сторінці. В одному йшлося про смерть англійського фізика сера Олівера Хевісайде. Очі товстуна зблиснули цікавістю нарешті з’явилася хоч якась причина звернутися до мовчуна.