Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

Через деякий час двер╕ храму прочинились, Оксана пов╕льно вийшла, тихенько зачинила двер╕, стала обличчям до храму, трич╕ розм╕рено перехрестилась ╕ схилила голову, пот╕м повернулася й сво╓ю пов╕льною грац╕йною ходою п╕шла, неначе попливла до Серг╕я. Так, вона д╕йсно була в темно-с╕р╕й сукн╕ й такого ж кольору хустин╕. Сукня була набагато довшою, ан╕ж вчорашня коричнева, але так , як ╕ вчорашня надзвичайно личила д╕вчин╕ й була якогось сво╓р╕дного незвичного покрою, принаймн╕ в магазинах, тим паче в наших, таку сукню в╕дшукати навряд чи вийде так просто, Серг╕й як художник вже дещо в цьому тямив. При ╖╖ наближенн╕ в╕н мимов╕льно встав з лави, нав╕ть не встав, а просто таки п╕дскочив, ╕ подумав, що вийшло це в нього якось не зовс╕м...

- Доброго ранку, - п╕д╕йшовши ближче, промовила Оксана з╕ сво╓ю чар╕вливою нап╕впосм╕шкою-нап╕взадумою, ╕ зрозум╕вши його нев╕льне зам╕шання, прис╕ла на лаву.

- Доброго ранку, - в╕дчув себе вже в╕льн╕ше ╕ теж с╕в поряд ╕ соб╕ Серг╕й. - Я, чесно кажучи, н╕як не спод╕вався побачити тебе тут, тобто,- затнувся в╕н, в╕дчувши, що допустився, мабуть, образливо╖ для Оксани помилки, - тобто, вибачаюсь, вас, вас Оксано побачити тут у храм╕ так рано.

- Та що ти, Серг╕ю, не переймайся, не треба тако╖ вже прикро╖ оф╕ц╕йност╕, - вона так вдало знову розрядила не зовс╕м зручну для Серг╕я ситуац╕ю, так просто, без зайвих реверанс╕в перейшовши на "ти", неначе поплескавши його по-дружньому по плеч╕, ╕ в цьому не було й натяку на якусь фам╕льярн╕сть, зверхн╕сть чи розв"язн╕сть, це було так доречно, так природно й ненав"язливо, ╕ Серг╕й разом з великою вдячн╕стю в╕дчув надзвичайну полегк╕сть у сп╕лкуванн╕, так наче вони знайом╕ з самого дитинства. - Я ж бо теж н╕як не спод╕валася тебе побачити тут так рано, адже передбачала щодо тебе м╕ську звичку вставати досить п╕зно. А я звикла, як природна селянка, вставати рано з самого дитинства, а зараз в монастир╕ тим паче вста╓мо рано для вран╕шньо╖ молитви. Й до цього храму я приходжу щодня вранц╕ попросити в Бога не об╕йти милосердям цього нового прихистку для люблячих його, та й взагал╕ храм не повинен бути без молитви, храм без молитви - це все одно, що день без сонця. Храм не може порожн╕ти без молитви.

- Я прекрасно тебе розум╕ю, - Серг╕й д╕йсно розум╕в ╖╖. - А щодо мене, то ти знову ж таки права, я таки звик, живучи в м╕ст╕ вставати п╕зно. А тут, я нав╕ть сам соб╕ дивуюся, скочив сьогодн╕ разом ╕з сонцем, нав╕ть не подумавши, що можна ще пон╕житися в постел╕, бадьорий, рад╕сний, проб╕гся берегом Дн╕пра, скупався - ╕ гайда в храм працювати, працювати й ще раз працювати...

- Так, так, а тут я на завад╕.

- Та що ти, Оксано! Як це на завад╕? Та я...

- Добре, добре, це я так , жартую, - поблажливо промовила Оксана. - Просто я так зрозум╕ла, що ти вир╕шив, що в храм╕ злод╕╖, судячи з того, як рвучко ти розчахнув двер╕ в готовност╕ кинутися в б╕й.

- А ти пом╕тила? - знову трохи зн╕тився Серг╕й. - Я думав, що ти була наст╕льки зосереджена на молитв╕, що нав╕ть не пом╕тила мене. А ти нав╕ть здогадалась про мо╖ нам╕ри.

- Як же тут не здогадатися, якби ти т╕льки бачив у цей час сво╓ обличчя, - вона знову поблажливо посм╕хнулася, - як тут не здогадатися. Звичайно ж бачила, але це н╕трохи не завадило мо╖й молитв╕. Жаль, звичайно, що моя присутн╕сть не дала тоб╕ зд╕йснити геро╖чний вчинок, - цей невинний жарт зовс╕м не прозвучав у╖дливо в устах Оксани, ╕ Серг╕╓в╕ захот╕лось в╕дверто все пояснити.

- Розум╕╓ш, - почав в╕н, - я служив в Арм╕╖ в так званому ДШБ, десантно-штурмовому батальйон╕, н╕, я не хизуюся цим, чи ще щось таке, - похопився Серг╕й, подумавши, що д╕вчина може сприйняти його слова, як якесь вихваляння.

- Я розум╕ю, - просто в╕дказала вона, ╕ Серг╕╓в╕ в╕дразу стало ясно, що вона д╕йсно все розум╕╓.

- Так от, служив я в ДШБ, та ще в такому м╕сц╕, що... - Серг╕й трохи замислився. - В Афган╕стан╕ я служив, - кинув в╕н мимов╕льний погляд на Оксану й побачив, як ╖╖ просв╕тлене рад╕стю обличчя раптом посумн╕ло, а ╖╖ велик╕ прекрасн╕ оч╕, мов сльозами, переповнилися сп╕вчуттям. - Так, звичайно, - продовжив в╕н, - набачився я там всякого, але не про це зараз мова, справи минул╕, а я це до того, що нас там дуже добре навчили при найменш╕й небезпец╕ д╕яти так, щоб в╕двернути цю небезпеку не т╕льки в╕д себе, а й в╕д ╕нших, д╕яти у строго визначеному порядку, р╕шуче й швидко, але без сум"ятливого посп╕ху, тверезо й усв╕домлено. А побачивши, що двер╕ храму в╕дчинено, я, звичайно, в╕дчув небезпеку. А що ще я мав би в╕дчути, адже на власн╕ оч╕ бачив, як Горпина Степан╕вна вчора власноручно замикала ц╕ двер╕, а сьогодн╕ вранц╕, коли я ось з╕брався йти до храму працювати, дала мен╕ ключ╕ в╕д дверей храму, щоб я ╖х власноруч в╕д╕мкнув, - Серг╕й д╕став з кишен╕ ключ╕ й, тримаючи ╖х на в╕дкрит╕й долон╕, наче зважуючи, додав: - що б я мав думати?

- Я розум╕ю тебе.

- Так от, ╕ думаю, що ж робити? Поб╕гти пов╕домити когось? Доки б╕гатиму, злод╕╖ втечуть. От ╕ вир╕шив спробувати сво╖ми силами роз╕братися в ситуац╕╖. Зрештою, я не так вже й ризикував, адже якийсь злодюжка, нав╕ть якби ╖х було дек╕лька, навряд чи стали б для мене такою вже нездоланною загрозою, враховуючи мо╓ геро╖чне минуле, - спробував ╕ в╕н трохи пожартувати, щоб розв╕яти нев╕льно завдану ним причину для Оксаниного сумовитого сп╕вчуття. Але побачивши, що його трохи солдатське кепкування над собою не дуже розв╕яло настр╕й д╕вчини, додав: - Тебе, я бачу, якось вразило таки мо╓ геро╖чне минуле?

- З╕знатися, це й справд╕ так, - погодилася вона. - Адже, сам подумай, якось воно незвично - художник, та не просто художник, розпису╓ храми, пише ╕кони, а до того раптом - Арм╕я, ДШБ, Афган╕стан... До того ще ж, як уявила, що тоб╕ там довелося пережити. Якось це все в╕дразу й не складеш до купи. Дивно.

- Це не було б таким дивним, якби ти знала, що саме Афган╕стан, як це вже й справд╕ не дивно, навернув мене до Бога, саме це випробування на меж╕ людських можливостей поставило мене перед нев╕дворотн╕стю вибору, перед нев╕дворотн╕стю прийняти Христа. Та це довга розмова, нехай якось випаде хвилинка, поговоримо й про це, адже ти не в╕дмовиш мен╕ в ц╕й розмов╕? - Серг╕й побачив, що обличчя Оксани знову проясн╕ло.

- Аякже, - вже весел╕ше в╕дпов╕ла вона, - я з великою рад╕стю поговорю з тобою про це, - просто, в╕дверто й щиро, як завжди в╕дпов╕ла вона.

- Н╕, звичайно, я задумувався над стосунками з Богом ╕ ран╕ше, читав книги, ╕ все таке ╕нше, але щоб отак глибоко й в╕дверто в╕дчути себе частиною Божого задуму, це в╕дбулося все ж п╕сля Афган╕стану, ╕ як це не звучить дивно, завдяки Афган╕стану. А взагал╕, в мо╓му житт╕ було дек╕лька таких, можна сказати, поворотних момент╕в, як╕ р╕шуче зм╕нювали, в╕рн╕ше поглиблювали св╕торозум╕ння, розширюючи водночас житт╓в╕ видноколи ╕ показуючи нов╕ житт╓в╕ шляхи. Це, по-перше, - Серг╕й нев╕льно замислився, - як я вже казав, Афган╕стан, який зробив мене християнином, пот╕м проголошення Укра╖ни незалежною державою, яке зробило мене в╕двертим укра╖нцем, тод╕ проголошення Ки╖вського Патр╕архату, яке зробило мене християнином укра╖нським, ╕ нарешт╕, сумнозв╕сне ╕ водночас велично-незабутн╓ поховання Патр╕арха Володимира, яке зробило мене православним укра╖нцем незворотно, к╕нцево, на в╕ки в╕к╕в. Звичайно, тоб╕ може здатися, що я якось пасивно, безв╕льно сл╕дував за вс╕ма цими под╕ями, спонукуваний ззовн╕ до внутр╕шн╕х переворот╕в. Вт╕м, не в╕дкидаючи зовн╕шн╕х спонук, я все ж з в╕дпов╕дальн╕стю й без сумн╕ву можу сказати, що все це в╕дбувалося так, н╕би мо╖ внутр╕шн╕, найглибш╕ мр╕╖ й над╕╖ виливалися назовн╕ ╕ вт╕лювалися в життя в цих в╕копомних под╕ях, так, наче Бог чув мо╖ спод╕вання ╕ виконував ╖х, а може це я просто в╕дчував божественну нагальн╕сть цих перетворень. Як би там не було, але в тому, що вс╕ ц╕ под╕╖ були кроками нев╕дворотного поступу вт╕лення Божого задуму щодо Укра╖ни не може бути жодного сумн╕ву. Як би там не було, - додав в╕н р╕шуче.

- Так, звичайно, - ╖╖ оч╕ засяяли глибоким внутр╕шн╕м натхненням, - я тебе прекрасно розум╕ю. Адже под╕бн╕ до описаних тобою почуття переживали щодо в╕дзначених тобою под╕й, хоча, - вона трохи зн╕чено задумалась, - хоча, зрозум╕ло, щодо Афган╕стану я не можу сказати, а щодо всього ╕ншого, названого тобою, то просто впевнена, що под╕бн╕ до тво╖х почуття, мр╕╖ та над╕╖ переживала переважна б╕льш╕сть укра╖нського народу, в тому числ╕, звичайно, ╕ ми з татом як ╕ все наше село, район ╕ так дал╕. Просто, можливо, наприклад, ми з татом були трохи б╕льше приготован╕ до саме такого переб╕гу под╕й, дещо сильн╕ше бажали саме такого переб╕гу под╕й, бо в╕дома нам ╕стор╕я нашого священицького роду сяга╓ дуже далекого минулого, принаймн╕ нам точно в╕домо, що наш╕ далек╕ пращури, Князенки, православн╕ священики, боролися з польськими утисками ще за час╕в Реч╕ Посполито╖, наснажен╕ полум"яним словом ╤вана Вишенського, пот╕м брали безпосередню участь у Хмельниччин╕; дал╕ боролися з можливою передачею Ки╖всько╖ Митропол╕╖ п╕д владу Московського Патр╕архату, коли ж ця згубна для Укра╖нського православ"я передача все ж в╕дбулася всупереч канонам Церкви ╕ бажанню прихожан, Князенки робили все можливе, щоб ╕ в тих умовах зберегти сво╓р╕дн╕сть укра╖нського православ"я, за що й були пересл╕дуван╕ ╕мперським режимом ╕ Священним Синодом; п╕д час же проголошення Укра╖нсько╖ Народно╖ Республ╕ки священики з роду Князенк╕в були першими серед ╕н╕ц╕атор╕в проголошення Автокефал╕╖, через що першими ж п╕сля радянсько╖ окупац╕╖ отримували в потилицю чек╕стськ╕, енкаведистськ╕ та кадеб╕стськ╕ кул╕, оск╕льки, як ╕ за час╕в Хмельниччини, не лише словом, а й д╕лом боролися за в╕ру й Укра╖ну, хоробро в╕дстоюючи право свого народу на ╕снування ще й в лавах як Арм╕╖ УНР, так ╕ Укра╖нсько╖ Повстансько╖ Арм╕╖. Так що, й Укра╖нська Незалежн╕сть, ╕ Ки╖вський Патр╕архат були для нас вже не ст╕льки нежданими подарунками дол╕, як довгооч╕куваним справдженням наших в╕ков╕чних мр╕й ╕ боротьби.