Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

- Так, не дуже весела ╕стор╕я, - Серг╕й теж подивився на ╕кону Спасителя, наче вибачаючись за такий св╕й висновок.

- Що ж, життя не завжди обов"язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвича╖лась, все говорить, що дуже ╖й добре живеться серед щирих сво╖х подруг, ╕гуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча вс╕м зрозум╕ло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного п╕д серцем цей тягар все ж таки пече, як би вс╕ не старалися показати, що щиро рад╕ють, коли бачать Оксану, як вона при╖здить додому допомогти батьков╕ по господарству.

- А як щодо Миколи, як його доля склалася?

- Та тут справа таки д╕йсно весел╕ша, - обличчя Горпини Степан╕вни розкв╕тло щирою рад╕стю, - одружився таки наш Микола нещодавно, дав Бог таки йому побратися, вс╕м селом гуляли в нього на вес╕лл╕, вс╕ рад╕ли за Миколу та його в╕рну дружину. Адже ж Ганнуся, тепер╕шня Миколина дружина, давно вже й щиро кохала Миколу, про це й Оксана знала, й Микола знав. Оксана теж дуже-дуже рада за них. Що вже там у нього, в Миколи, глибоко в серц╕, - замислилась вона на мить, - це лише Бог один зна╓, а вт╕м живуть вони з Ганнусею наче непогано, добре живуть, от ╕ на дитинку вже чекають, дай Бог ╖м щастя й дол╕, всякого добра та д╕ток поб╕льше.

- Так, так, оце так ╕стор╕я,- Серг╕й не м╕г не чудуватися з того нового, що в╕н щодня тут д╕знавався. Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху в╕дкриття чогось нового, незвичного, нав╕ть неймов╕рного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.

Н╕, звичайно, Серг╕й не був уже таким вик╕нченим безнад╕йним цин╕ком, щоб зовс╕м в╕дкинути можлив╕сть ╕снування таких людей, таких почутт╕в, таких вчинк╕в, взагал╕ такого життя... Але ж т╕льки можлив╕сть. Зрозум╕ло, що Серг╕й ц╕лком припускав таку можлив╕сть, що десь колись ╕снували, ╕снують чи будуть ╕снувати так╕ люди, так╕ почуття, так╕ стосунки- але дос╕ в╕н таке лише припускав, все це поки що могло ╕снувати в його уяв╕ лише як теоретична можлив╕сть, як ╕деал, до якого треба намагатись дор╕внятися, як сюжет для художнього твору, врешт╕-решт. Але щоб отак ось стикнутися з цим в житт╕ в╕ч-на-в╕ч, опинитися в сам╕й гущин╕ такого життя...

- Я, мабуть, п╕ду трохи в╕дпочину п╕сля об╕ду, - звернувся Серг╕й до Горпини Степан╕вни, яка вже зак╕нчувала прибирати з╕ столу, п╕сля довго╖ мовчанки, п╕д час яко╖ в╕н все глибше й глибше занурювався в хвил╕ цих нових для нього обставин, нових ╕ неоч╕куваних.

- Звичайно, звичайно, будь, як в себе вдома, - Горпина Степан╕вна зайшла до зали, п╕дпушила подушку на диван╕. - Заходь, в╕дпочивай, ти ж сьогодн╕ встав разом з сонцем.

- Дякую, бабуню, - Серг╕й зайшов до зали, почекав, поки бабця вийшла й обережно зачинила за собою двер╕, ╕ рвучко л╕г на диван, закинувши руки за голову.

8.

Н╕, Серг╕й зовс╕м не знемагав в╕д утоми, ╕ оч╕ його зовс╕м не склеплював непереборний сон. Зовс╕м нав╕ть навпаки, в душ╕ його розбурхано калатали нов╕ почуття, нов╕, незвичн╕ осягнення, над╕╖, нов╕ житт╓в╕ вим╕ри й видноколи. Зовс╕м не п╕сляоб╕днього в╕дпочинку потребувало т╕ло Серг╕я, а його душа вимагала самотност╕, спок╕йно╖, затишно╖ самотност╕, щоб спробувати осягнути все нове й незвичне, погамувати розбурхан╕сть думок ╕ почутт╕в.

Деякий час лежав в╕н отак навзнак, втупивши невидющ╕ оч╕ в стелю, не в змоз╕ в╕днайти в круговерт╕ вражень яко╖сь сув"яз╕, не в змоз╕ в╕днайти ту рят╕вну нитку Ар╕адни, яка вивела б його з лаб╕ринту недов╕ри до цього нового божественно-благородного, чистого ╕ величного, з лаб╕ринту недов╕ри, в надрах якого все ще чулося в╕длуння його минулого життя, неначе в╕длуння рику М╕нотавра, з яким Серг╕╓в╕ ще належить поборотися, М╕нотавра, який, виявля╓ться, все ще ╕снував, все ще не до к╕нця був зборений, раз ╕снувала ще в душ╕ оця недов╕ра до реальност╕ такого чистого й праведного буття, яке зараз ось тут, навколо д╕йсно, насправд╕ реально жило, д╕яло, здраствувало . Страховище минулого життя - взагал╕ то, воно все менше й менше турбувало Серг╕я останн╕ми часами, але, виявля╓ться, все ще давало про себе знати. Так, йому справд╕ було з чим боротися в сво╓му минулому.

╤ тут Серг╕й дуже виразно зрозум╕в, у чому та головна в╕дм╕нн╕сть, та головна р╕зниця м╕ж ним ╕ Оксаною, р╕зниця, яку в╕н, хоч невиразно й не усв╕домлено, все ж в╕дчував в╕д само╖ першо╖ ╖х зустр╕ч╕: Оксан╕, на в╕дм╕ну в╕д нього, н╕коли не треба було зм╕нюватися, ставати ╕ншою, перелаштовувати себе зг╕дно з новими в╕дкритими духовними ц╕нностями, боротися з собою, з сво╖ми помилками, з сво╖ми гр╕хами, з сво╖м минулим. Оксана просто була, ╓ ╕ буде собою - ╕ все! Закор╕нена сво╖м родом глибоко в Укра╖ну, в Божий промисел, вона наче б н╕коли не народжувалась ╕ н╕коли не вмре - вона просто виявила сво╓ю появою в цьому гр╕шному св╕т╕ цей Божий промисел, як виявила його сво╖м недов╕домим виникненням Укра╖на. Оксана, як ╕ Укра╖на була в╕чна й незнищенна.

╤ не ма╓ н╕якого значення, що плоть ц╕╓╖ земно╖ д╕вчини колись з"явилася на мить свого земного ╕снування ╕ так само колись зникне - десь там, на вищих щаблях ╕снування в╕чно житиме ╖╖ щир╕сть, чистота, в╕рн╕сть; як, не зважаючи на те, що колись з"являлися й зникали на Укра╖н╕ м╕ста й села, княз╕ й гетьмани, рад╕сть перемог ╕ г╕ркота поразок, - завжди були, ╓ й будуть наша мова, наша воля, наша правда й наша п╕сня.

Так, Оксан╕ не треба було боротися з собою, ╖й просто треба було завжди бути собою - ╕ все. На в╕дм╕ну в╕д Серг╕я, якому д╕йсно було з чим боротися в соб╕, як тим першим печерським монахам, як╕ ставали на двоб╕й ╕з самим сатаною в╕ч-на-в╕ч. ╤ Серг╕й боровся. В╕н перемагав. Йому здавалося, що його перемоги так╕ значн╕, що... Але зараз, коли перед його очима постали отець Михайло з Оксаною, йому стало зрозум╕ло, що боротьба ще не зак╕нчена, й щоб дор╕внятися до ц╕╓╖ невимушено╖, звичайно╖, земно╖, нав╕ть, буденно╖ праведност╕, що раптом постала перед ним в образ╕ Оксани та ╖╖ батька, ще треба поборотися. ╤ в╕н готовий до цього. Адже йому не звикати до боротьби. Звичайно, були й поразки, але поразки завжди були для нього лише спонуками для ново╖ боротьби - вставав в╕н р╕вно на один раз б╕льше, н╕ж падав.

╤ тут перед духовним зором Серг╕я постав спогад про його життя до того, як в╕н став християнином. Так, в╕н рухався наче по сп╕рал╕ - все глибше й глибше занурюючись у глиб свого минулого. Ще вчора перед ним постав так ч╕тко ╕ ясно спогад про його навернення в християнство, а ось зараз в╕н так виразно згадав себе до того, як Христос став його ╓диним пов╕рником ╕ наставником.

Тод╕ Серг╕й ставав якраз юнаком. До того було дитинство. Звичайне радянське щасливе дитинство з ортодоксальною незм╕нн╕стю догматично╖ радянсько╖ школи, з ╖╖ лен╕нськими уроками й святковими л╕н╕йками, з тремтливим оч╕куванням торжественного переходу в╕д рангу простого школяра до жовтеняти, п╕онера, а пот╕м до комсомольця - сакраментальне в╕дчуття доросл╕шання.

Н╕, н╕яко╖ зневаги, тим паче презирства до свого дитинства у Серг╕я не було - його дитинство можна було д╕йсно назвати щасливим: в╕н непогано навчався в школ╕, рано почав захоплюватися малюванням - в╕дв╕дував художню школу, одночасно захоплюючись спортом - в╕дв╕дував секц╕ю самбо в сус╕дн╕й спорт-школ╕, ╕ як не дивно, на все в нього вистачало часу й енерг╕╖, благо вс╕ школи, гуртки й секц╕╖ були поряд ╕ майже безкоштовно. А вл╕тку - незабутн╕ кан╕кули то на сел╕ у бабус╕ Килини, то у в╕льному в╕д шк╕льних занять м╕ст╕. Але вс╕ ц╕ душевн╕ поривання, захоплення й пошуки, щаслив╕ й нещаслив╕ дн╕ були лише невиразними натяками на майбутню ц╕л╕сн╕сть особистост╕, це були лише як╕сь чутт╓во-духовн╕ щупальця, як╕ намацували в прекрасн╕й нев╕домост╕ твердь шляху в майбуття. Це був переддень життя. Р╕к же початку справжнього життя Серг╕й прекрасно пам"ятав. Зараз в╕н згадував цей р╕к дуже виразно. Р╕к. Тобто ц╕лий р╕к. Р╕к прощання з дитинством ╕ зустр╕ч╕ з юн╕стю. Р╕к - л╕то, ос╕нь, зима й весна...