Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

Л╕то. Х╕ба можна колись забути це л╕то. Л╕то кохання. Спекотне л╕то кохання. Л╕то й справд╕ таки було дуже, дуже спекотним. Страшенно спекотним. Ще багато, багато рок╕в по тому л╕тов╕ Серг╕й н╕як не м╕г збагнути, де б, у якому з закутк╕в далеких пам"ят╕ приборкати це здичав╕ле л╕то й розпечених шалених пристрастей жорстокий туп╕т, що гупа╓ переливанням серця: з грудей - у череп, з черепа - у груди... Та й здавалося б, що можна було збагнути у тому задушливому марев╕, коли ти мав би думати лиш спекою, ╕ вс╕ тво╖ бажання поряд ╕з т╕нями в скверах мали б розпластано лежати, з╕щулившись в оч╕куванн╕ мит╕, коли вже лусне струна спекоти, напнута в, примруженому поглядом зацьковано╖ жертви, безвих╕дному простор╕. Серг╕й же тод╕ в╕дчував, як у його, охоплен╕й прибуваючою закохан╕стю, душ╕ розпалювалося, немов спротив всевладдю духоти, наростаюче бажання стати весняним в╕терцем ╕ на обличч╕ зачаклованого л╕та розв╕яти вуаль задухи, й розтринькуючи весь накопичений у серц╕ кв╕тень, ц╕лунками прильоту перших ласт╕вок, неначе приязню грайливих посм╕шок, наповнити стиснут╕ жорсткою жаротою тонк╕ спрагл╕ уста посухи. Й хоча час все прямовисн╕ше падав з неба, ╕, все злов╕сн╕ше повисаючи над головами знеможених натовп╕в, загрожував скаламутити прозор╕ джерела пам"ят╕ ваготою прибуваючого полудня спеки, а дерева долонями безсило обвислого г╕лля даремно намагалися прикрити й зберегти останню згадку прохолоди свого вт╕каючого зат╕нку, - Серг╕й, наче в╕трильник, п╕дхоплений в╕тром кохання, переможно краяв наростаюч╕ хвил╕ спеки й нестримно н╕сся до змужн╕ння.

Л╕то кохання. Н╕, н╕ в кого особисто з д╕вчат в╕н в те л╕то не закохався, а водночас закохався в ус╕х разом. В╕н закохувався митт╓во й нав╕чно (аж до наступного захоплення), закохувався в д╕вчат-однол╕ток, в старших д╕вчат, в молодих ж╕нок, зам╕жн╕х ╕ незам╕жн╕х. В╕н закохався тод╕ в однокласницю Юльку, кирпатеньку блакитнооку актив╕стку; пот╕м закохався в Марину Олександр╕вну, вчительку англ╕йсько╖ мови, двадцятидвол╕тню випускницю пед╕нституту, яка виглядала набагато молодшою нав╕ть у сво╖х окулярах; пот╕м в╕н закохався в б╕ляву старшокласницю Олю, фото яко╖ носив ╕з собою ╕ розглядав кожно╖ в╕льно╖ хвилини; пот╕м закохувався ще, ще й ще... В╕н мл╕в в╕д загадкового вигину усм╕хнених ж╕ночих уст, нетямився в╕д чарод╕йно╖ краси д╕вочих ф╕гур, хмел╕в в╕д звабливого подуву парфум. В╕н закохувався на в╕дстан╕, боячись наблизитися до ж╕нки сво╓╖ мр╕╖ ╕ лише здалеку насолоджуючись ╖╖ красою; бувало, в╕н проводжав свою кохану з╕ школи додому, п╕дносячи по-джентльменськи ╖╖ портфель; бувало, в╕н запрошував свою незр╕внянну подругу на танок десь на шк╕льному вечор╕, або на дискотец╕, а пот╕м проводжав ╖╖ додому; бувало призначав побачення - ╕ вони довго гуляли темними м╕ськими вулицями; дек╕лька раз╕в в╕н нав╕ть невм╕ло торкався сво╖ми настирливими губами сполоханих губ д╕вчини. Кр╕м всього цього Серг╕й ще закохувався в королеву Марго й Констанц╕ю з роман╕в Дюма, в Анжел╕ку з╕ знаменитого французького к╕но-сер╕алу, як ╕ в багатьох ╕нших геро╖нь книжок ╕ к╕ноф╕льм╕в.

Але вс╕ ц╕ його закоханост╕ н╕коли не переходили межу того платон╕чного побожного захоплення п╕днесеною красою ж╕ночност╕, яке, врешт╕, було почуттям естетичним - в Серг╕╓в╕ прокидався справжн╕й художник. В╕дчули це, до реч╕, ╕ вчител╕ в художн╕й школ╕, особливо ж Сид╕р Маркович, один з найдосв╕дчен╕ших на той час художн╕х наставник╕в не лише в Ки╓в╕, а й в Укра╖н╕, що до того ж був ще й видатним художником, картини якого виставлялися як в тод╕шньому Радянському Союз╕, так ╕ за кордоном. Сид╕р Маркович того л╕та був просто в захват╕ в╕д Серг╕╓вих усп╕х╕в. А захопився тод╕ Серг╕й саме м╕фолог╕╓ю, в╕рн╕ше особливостями м╕фолог╕чного мислення й можливостями вт╕лення з його допомогою як фольклорних мотив╕в, так ╕ сучасних модерн╕стських в╕янь у художн╕й творчост╕. В╕дчув тим л╕том житт╓стверджуючу силу м╕фу Серг╕й на диво глибоко й виразно. ╤ хоча це його захоплення м╕фолог╕╓ю не вельми схвально було сприйняте педагог╕чним колективом художньо╖ школи, який виконував роль ╕деолог╕чного Цербера в надрах радянського Тартару, головне все ж було - схвалення Сидора Марковича, який сво╖м авторитетним словом припинив ус╕ ╕деолог╕чно-пол╕тичн╕ "на╖зди" на свого юного колегу.

Спочатку це була звична вже для вс╕х греко-римська класика, досить докладно розроблена в ╢вропейськ╕й художн╕й традиц╕╖. Пот╕м же прийшла слов"янська м╕фолог╕я, точн╕ше зараз би Серг╕й назвав це м╕фолог╕╓ю укра╖нською, але в той час в╕н ще досить туманно розум╕в р╕зницю м╕ж укра╖нцями, рос╕янами й б╕лорусами, поняття про однор╕дн╕сть яких з самого дитинства радянським людям вбивалося, вдовбувалося зал╕зними цвяхами радянсько╖ пропаганди, ╕ тому в╕н вважав богами загально сх╕днослов"янськими ус╕х небожител╕в давньоукра╖нського язичницького пантеону, який був запроваджений в перед-християнську добу в Ки╓в╕ Володимиром для консол╕дац╕╖ тод╕шнього величезного конгломерату народ╕в в ╓дину державу навколо давньоукра╖нських земель. Та як би там не було, а в╕дчував в╕н цих бог╕в як сво╖х р╕дних - це були н╕би м"язи патр╕архального духу, якими приводилися в рух крила народно╖ св╕домост╕ в намаганн╕ зрозум╕ти й присво╖ти соб╕ в прийнятних формах всесв╕т, крила, на яких тепер зл╕тала в небеса художньо╖ уяви ╕ його, Серг╕╓ва творча фантаз╕я. Вс╕ ц╕ Даждьбоги, Велеси, Перуни стали для нього звичними й зрозум╕лими способами усв╕домлення св╕ту, з яких складався дух його древнього народу, як звичними й зрозум╕лими були с╕м кольор╕в райдуги, з яких складався б╕лий кол╕р. Так що в св╕т справжньо╖ художньо╖ майстерност╕ юний талановитий маляр Серг╕й Богданенко входив через язичницький св╕т сво╖х предк╕в - ставав художником в╕н, стаючи язичником.

Хоча й зараз, ставши християнином, в╕н аж н╕як не збирався в╕дмовлятися в сво╓му творчому мисленн╕ в╕д тако╖ могутньо╖ духовно╖ сили, як м╕фолог╕я його р╕дного народу - адже ж ц╕ могутн╕ дохристиянськ╕ корен╕ зовс╕м не щезли п╕сля того, як Укра╖на прийняла православ"я в╕д Константинопольського Патр╕архату, Укра╖на сприйняла В╕зант╕йське православ"я так, як завжди сприймала весь навколишн╕й св╕т - в тих же самих, вироблених тисячол╕ттями, ╕деолог╕чних формах, м╕фолог╕чних формах язичництва. Укра╖нська м╕фолог╕я - це була н╕би ╕деолог╕чна мова, на яку перекладалося все ╕ноземне, як ╕ взагал╕ все нове й ще незрозум╕ле, на цю ╕деолог╕чну укра╖нську мову була перекладена й блага в╕сть християнства з ╕деолог╕чно╖ мови В╕зант╕йського православ"я, блага в╕сть християнства, яка, до реч╕ до того була вже перекладена з сем╕тсько-сир╕йського ориг╕налу на ╕деолог╕чну мову давньогрецького м╕фолог╕чно-ф╕лософського мислення, теж, до реч╕, язичницького. Звичайно, не дарма укра╖нський народ сприйняв саме грецьку форму християнства, як найближчу й найзрозум╕л╕шу для себе, але засво╖в ╖╖ все ж зг╕дно з╕ сво╖м власним розум╕нням у форм╕ свого власного укра╖нського православ"я на п╕двалинах власного укра╖нського язичництва.

А н╕як ╕накше й бути не могло, адже рослинний св╕т, наприклад, ставши наступною сходинкою в еволюц╕╖ не порива╓ з сво╓ю попередньою формою ╕снування - ╜рунтом, а зовс╕м навпаки, живе лише завдяки його сокам; як ╕ наступники рослин - тварини виникли та ╕снують завдяки сво╖м попередникам. ╤ так завжди ╕ всюди - можна соб╕ уявити предк╕в без нащадк╕в, але нащадк╕в без предк╕в не бува╓. Так ╕ в╕зант╕йське православ"я, прийнявшись на ╜рунт╕ укра╖нського язичництва, стало укра╖нським православ"ям, ╕ виборовши право залишатися таким в страшних кривавих ╕сторичних колотнечах ╕ утисках з боку ╕нших форм християнства, в╕дродилося зараз могуттю Ки╖вського Патр╕архату.

Але розум╕ння всього цього прийшло до Серг╕я вже значно п╕зн╕ше, в те ж далеке л╕то, коли в╕н ставав одночасно юнаком, художником ╕ язичником, найближчими й найзрозум╕л╕шими йому були так╕ м╕фолог╕чн╕ ╕стоти, як Ярило, Лада й Ладо, Лель, Купайло. Звичайно, тим л╕том розум╕ння цих язичницьких бог╕в було ще досить туманним, ╖х глибинне розум╕ння прийшло трохи п╕зн╕ше, з приходом справжнього кохання, тим же л╕том вс╕ ц╕ язичницьк╕ уособлення любов╕ м╕ж чолов╕ком ╕ ж╕нкою були для Серг╕я лише в╕дгом╕нням його всезагально╖ закоханост╕ в ж╕ночн╕сть, у красу, закоханост╕ в саме кохання, закоханост╕ в л╕то. Але ж л╕то, хоча й здавалося в ту пору його життя ще дуже довгим, все ж не було в╕чним - л╕то, обпаливши пристрастю червня, перейшовши через полудень липнево╖ благодат╕, ув╕йшло в прощальну наснагу серпнево╖ плодоносност╕, за якою - ос╕нь.