Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

Так, це буде вт╕лення його давньо╖ ╕ ╓дино╖ мр╕╖ - залишити п╕сля себе такий витв╕р, який став би справд╕ в╕хою в ╕стор╕╖ мистецтва, який унаочнив би вс╕ найпота╓мн╕ш╕ осягнення художника, що його створив. Подивившись на цей тв╕р, кожен мав би усв╕домити, що нема╓ н╕кого на неб╕, окр╕м Бога, ╕ Укра╖на - один ╕з неповторних лик╕в Його. Як сталлю наливаються м"язи см╕ливця перед кидком у б╕й, так все Серг╕╓ве ╓ство переповнилося упевнен╕стю, що зараз в╕н нарешт╕ здатен зд╕йснити цю свою величну мр╕ю. Вс╕ його дотепер╕шн╕ духовн╕ осяяння налилися, наче плоттю в╕ри, м╕ццю й силою упевненост╕.

Так, в╕н нарешт╕ зд╕йснить свою мр╕ю. Адже ж його мр╕я була такою св╕тлою, чистою й прозорою, як оця травнева ранкова заграва, його мр╕я була такою св╕тлою й чистою, як Оксана. Бог не дозволить, щоб ця його мр╕я залишилась незд╕йсненою, адже ст╕льки прекрасних мр╕й ╕ задум╕в укра╖нських пров╕сник╕в залишилось незд╕йсненими, коли вс╕ ще юн╕ й багатооб╕цяюч╕ укра╖нськ╕ мр╕╖ разом з молодими плодовитими укра╖нськими ген╕ями, що виношували ц╕ мр╕╖, було так по-варварськи безжально поглинуто пекельною кривавою ╕мпер╕╓ю, з-п╕д задушливих уламк╕в яко╖ Укра╖на щойно ледь-ледь виборсу╓ться, титан╕чними зусиллями залишк╕в сво╓╖ недобито╖ в╕чно╖ душ╕ намагаючись вичавити смердюч╕ мертвотн╕ останки сатанинських злод╕янь, головний творець яких все ще стояв вт╕леним у мармур╕ й бронз╕ ╕долом в серц╕ кожного укра╖нського м╕ста, вказуючи простягнутою вдалину рукою шлях до св╕тлого пекельного майбутнього - слуга тьми, прах якого й по сьогодн╕ залишався непохованим, неупоко╓ним в земл╕, так наче його р╕дна земля не хоче прийняти його останки, жахаючись того, що сама ж ╕ виплодила цього пекельного виродка, так наче над ним зд╕йсню╓ться в╕доме прокляття: "Щоб тебе й земля не прийняла" - ╕ на кожному його п"╓дестал╕ золотими л╕терами було вибито, неначе випечено, парт╕йний псевдон╕м Сатани "ЛЕН╤Н". ╤ ск╕льки ще заблудлих душ безв╕льно борса╓ться в с╕тях цього жахливого минулого, заглянути в яке - все одно що занурити душу в морок безнад╕╖. Так, Серг╕й зможе, нарешт╕, вт╕лити свою мр╕ю - як щиро, в╕дверто й переконливо покаже в╕н вс╕м, особливо ж цим заблудлим душам перевагу св╕ту Божого над царством тьми, покаже, що жити любов"ю й примиренням спок╕йн╕ше, легше, при╓мн╕ше, ба нав╕ть, якщо вже наш час вимага╓ саме такого ужиткового визначення, виг╕дн╕ше й корисн╕ше, ан╕ж жити ненавистю й ворожнечею.

6.

Наснажений вибуховим натхненням до негайного початку роботи над розписом храму, Серг╕й метнувся до хати Горпини Степан╕вни, гарячково намагаючись на ходу притишити розбурхану пов╕нь ц╕╓╖ бентежно╖ наснаги, щоб вона не передалася рухам т╕ла, бо в╕н боявся в таке рання розбудити Горпину Степан╕вну, коли забиратиме свою вал╕зу з ╕нструментами. Але зайшовши в дв╕р, в╕н побачив господиню вже за роботою - вона порала курей.

- О, - здивовано вигукнула Горпина Степан╕вна, побачивши Серг╕я, - а я думала, що ти ще спиш, та так тихо пройшла повз твою к╕мнату навшпиньки, та ще й двер╕ причинила, щоб тебе не розбудити. А ти ось, на тоб╕, мабуть, уже в Дн╕пр╕ скупався, волосся он мокре. А чи не рано ще купатися в травн╕, ранки ж ╕ще прохолодн╕, не застудився б.

- Та н╕, бабуню, - заспоко╖в ╖╖ Серг╕й, - я не застуджуся, я взагал╕ то й зимою в ополонц╕ купаюсь, ╕ н╕чого.

- А-а-а, це ти, значить той, як його, - замислилася бабуся, - кит?

- Морж, - поправив ╖╖, посм╕хнувшись Серг╕й.

- Так, так, морж. Авжеж морж. От стара дурепа, - вилаяла себе бабуся. - А ти молодець. ╤ морж, ╕ вста╓ш рано. А хто рано вста╓, тому й Бог да╓.

- Та морж, то я морж, а щодо вставання, то чесно кажучи, ран╕ше все ж любив довгенько пон╕житися в постел╕, поспати подовш, адже ж ╕ лягав я зазвичай досить п╕зно. Це вже я тут, у вас разом ╕з сонцем встав. Аж самому дивно. Та ще встав так легко ╕ з задоволенням. Проб╕гся, скупався. Зараз така наснага в кров╕ виру╓, що аж "ух"! - в╕н розв╕вши руки, знов дихнув на повн╕ груди. - ╤ задум у мене щодо вашо╖ церкви виник, що "ого-го". Бачите, я тут у вас нав╕ть сп╕лкуватися почав якось вигуками - "ух", "ого-го" - як соловей. Все, вибачте, поб╕жу. Нема╓ вже терп╕ння. В╕зьму сво╖ пензл╕ - ╕ в храм. Задум гранд╕озний! Як добре, що храм тут зовс╕м поруч, - повернувся в╕н ╕ п╕рнув у хату.

А Горпина Степан╕вна, пров╕вши його залюбленим поглядом, пов╕льно й старанно трич╕ перехрестила двер╕, за якими щойно зник Серг╕й, ╕ ще довго рад╕сно дивилась йому всл╕д.

Вже за хвилину Серг╕й, одягнутий у св╕й улюблений с╕рого кольору льняний просторий робочий костюм ╕ зручн╕ крос╕вки, наближався до храму, знову й знову з насолодою всотуючи вс╕╓ю душею його неповторну красу - буд╕внич╕ таки справд╕ постаралися на славу. Аж раптом - спершу Серг╕╓в╕ здалося, що це просто примарилося - в╕н побачив, що наче б то двер╕ храму прочинено. Якась неясна тривога замло╖ла п╕д серцем. В╕н п╕д╕йшов поближче - так, двер╕ д╕йсно було прочинено. Серг╕й думав уже спов╕стити про це отця Михайла, але вир╕шив все ж спершу розглянутися тут сам, адже, к╕нець-к╕нцем, був в╕н ╕ не останн╕м б╕йцем, ╕ як д╕йде до д╕ла, то з двома-трьома злодюжками впоратися зум╕╓. Поставивши вал╕зу, потихеньку, за вс╕ма правилами, засво╓ними п╕д час служби в Арм╕╖, в╕н п╕д╕брався до прочинених дверей, принишк, прихилившись спиною до ст╕ни, наче пробуючи в не╖ втиснутись, водночас намагаючись почути найменший шурх╕т, що м╕г би долинути ╕з середини, ╕ побачити кр╕зь щ╕лину хоч найменш╕ ознаки чи╓╖сь присутност╕...

Тиша. Пустота. Дивно. Тод╕ в╕н рвучким рухом розчинив, наче розчахнув, двер╕, митт╓во опинившись у дверн╕й пройм╕, намагаючись якнайповн╕ше використати цю вир╕шальну мить, щоб оц╕нити обставини ╕, в залежност╕ в╕д небезпеки, чи то кинутися в б╕к, прихистившись за ст╕ною, ╕ вже пот╕м приймати р╕шення, чи то кинутися вперед ╕, як це ╖х навчали в ДШБ, перекинувшись через голову вперед, перекинутись вправо чи вл╕во - а там вже лог╕ка двобою п╕дкаже подальш╕ д╕╖. Але тут Серг╕й раптом завмер, ноги неначе прикип╕ли до земл╕. Посеред храму на кол╕нах, притиснувши складен╕ руки до грудей, перед запаленою св╕чкою молитовно стояла Оксана в довг╕й сукн╕ темного кольору, мабуть, с╕рого - Серг╕й в╕дразу в нап╕втемряв╕ не м╕г розп╕знати кол╕р. Запалена св╕чка вихоплювала ╕з внутр╕шньо╖ сут╕н╕ храму Оксанину гол╕вку в темн╕й же хустин╕, д╕вчина стояла боком до Серг╕я, ╕ було зрозум╕ло, що не могла його не бачити хоча б боковим зором, але якщо й бачила, то зовс╕м н╕як цього не виявила, тим паче що на не╖ хлинув пот╕к вран╕шнього св╕тла з розчинених Серг╕╓м дверей - жодного поруху, жоден м"яз не здригнувся на ╖╖ обличч╕. Чи вона бачила Серг╕я, та не видавала цього, а чи й насправд╕ була заглиблена в молитву наст╕льки, що не пом╕чала н╕чого навкруги? Серг╕╓в╕ раптом знову примарилася Богомат╕р-отроковиця Сурбарана.

Деякий час в╕н стояв, не в змоз╕ в╕д╕рвати очей в╕д цього неоч╕куваного видива, але врешт╕ оговтавшись, тихенько причинив двер╕ храму, взяв залишену ним неподал╕к вал╕зу й п╕шов до затишно розташовано╖ неподал╕к п╕д кущем бузку лави, ╕ зручно вс╕вшись на ц╕й лав╕, прикип╕в замр╕яним поглядом до храму, який зараз видавався йому якоюсь казковою мушлею, що хова╓ в соб╕ чар╕вну перлину - аж ось зараз мушля розкри╓ться й подару╓ св╕тов╕ неймов╕рну красу ц╕╓╖ перлини. Серг╕й розташувався на лав╕ так, що храм опинився якраз м╕ж ним ╕ сонцем, яке вже повн╕стю вийшло з-за обр╕ю, але було зовс╕м закрите в╕д Серг╕я храмом, навколо якого, мов дивовижний н╕мб, ╕ сяяло св╕тло в╕д схованого за храмом сонця, так що складалося враження, наче це сам храм ся╓ на тл╕ н╕жно╖ прозор╕н╕ травневого неба. Серг╕╓в╕ ж видалося, що це сяйво лл╓ться з середини храму, не в╕д запалено╖ Оксаною св╕ч╕, а в╕д того молитовного полум"я, що гор╕ло, мов св╕ча, у звернен╕й до Бога душ╕ Оксани.