Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

- Та що ви, отче, - Серг╕й нарешт╕ зрушив з м╕сця й п╕д╕йшов до столу, - що стосу╓ться мене, то я б вас слухав ╕ слухав. Говорите ви дуже ц╕каво, захопливо. Я просто заздрю вашим прихожанам, як╕ мають можлив╕сть слухати вас.

- Звичайно, - отець Михайло теж встав ╕з-за столу, - про Фрейда й Н╕цше я ╖м не розпов╕даю, але все ж стараюсь донести до них суть Божих запов╕дей в м╕ру мо╖х сил та можливостей.

- Дуже, дуже гарно говорить отець Михайло, - знайшла врешт╕ можлив╕сть долучитися до розмови й Горпина Степан╕вна. - Просто Златоуст. Його тут так пом╕ж себе люди й прозивають Михайлом Златоустом. Вибачте, отче, але це ж, мабуть, ╕ для вас не такий вже секрет. Не ображайтесь на стару бабу.

- Та чого ж мен╕ ображатися, коли ви мене майже святим нар╕ка╓те. От т╕льки простих смертних священик╕в проголошувати святими? Я не думаю, що це правильно.

- А ви не пробували писати, отче? - спитав Серг╕й.

- Ото ще мен╕ не вистачало, ╕ так в╕льно╖ хвилинки нема╓, - в╕дмахнувся Михайло Архипович. - Ось, будь ласка, - показав в╕н на в╕кна, - вже добряче посутен╕ло, добалакалися до самого краю. Адже темн╕╓ в травн╕ вже досить п╕зно, а прокидатися нам тут на сел╕ треба досить таки рано, як кажуть, вста╓мо разом ╕з сонечком, бо справ у нас кожного дня - робити не переробити.

- Так, я ще не сказала, - встала з-за столу й Оксана, п╕д╕йшла до вимикача й ув╕мкнула св╕тло. - Сьогодн╕, коли тебе не було вдома, до нас Оля Бабенко заходила, просила, щоб ви, тату, завтра зайшли до них п╕сля зак╕нчення шк╕льних занять, бо щось там з ╖╖ Миколкою в школ╕ знову негаразд.

- Так, так, добре, зайду, обов"язково зайду, розум╕╓те, - звернувся отець Михайло до Серг╕я, - Оля - мати одиначка, а синок ╖╖ Миколка - взагал╕ то добра дитина, але ж безбатченко, ╕ все таке ╕нше. Одне слово, все в нього негаразди як╕сь трапляються, от ╕ доводиться кожного разу розбиратися й налагоджувати справу. Та н╕чого, з кожним разом вс╕ ц╕ недоречност╕ з Миколкою стаються все р╕дше ╕ стають все менш прикрими, я думаю, що з ним, нарешт╕, все буде гаразд.

- А ще, - Оксана пройшла к╕мнатою до в╕кон, щоб закрити жалюз╕, ╕ Серг╕й не зм╕г в╕д╕рвати очей в╕д неймов╕рно╖ гармон╕йност╕ ╖╖ струнко╖ ф╕гури, так вдало п╕дкреслено╖ сукнею, - заходив ╤ван Скиба, щось там у нього з приватизац╕╓ю його земельно╖ д╕лянки не ладна╓ться, в район╕ щось усе тягнуть.

- Знаю я, що вони там тягнуть, - на обличч╕ отця Михайла з"явився, доки ще не бачений Серг╕╓м, вираз яко╖сь суворо╖ завзятост╕. - Доведеться завтра з самого ранку в район ╖хати. Розум╕╓те, - в╕н знову звернувся до Серг╕я, - як т╕льки комусь ╕з мо╖х прихожан треба вир╕шити якусь нагальну справу, а начальство, як зараз водиться, почина╓ крутити, сам╕ розум╕╓те з якою метою, то прихожани звертаються до мене, ╕ тод╕ вже мен╕ доводиться сп╕лкуватися з цим начальством, бо начальство це, принаймн╕ в нашому район╕, не наважу╓ться вимагати в мене хабар╕в - все ж таки в кожному каб╕нет╕, яка не яка, а ╕конка таки сто╖ть.

Серг╕╓в╕ раптом стало так св╕тло на душ╕, так св╕тло стало раптом у к╕мнат╕, наче це не електричне осв╕тлення ув╕мкнули, а просто стало св╕тло в╕д цих св╕тлих душ, в╕д цих св╕тлих думок ╕ нам╕р╕в, в╕д цих св╕тлих справ. Його погляд зупинився на досить великих розм╕р╕в св╕тлин╕, з яко╖ на нього дивилася русоволоса красуня, дуже схожа на Оксану, але старша в╕ком - Серг╕й в╕дразу зрозум╕в, що це Оксанина мати, ╕ це чомусь в╕дразу якимось недов╕домим чином зр╕днило його з цим домом ╕ з цими людьми, так наче ж╕нка на св╕тлин╕ подивилася на Серг╕я, схвально схиливши голову й дов╕рливо посм╕хнувшись.

- А ви зна╓те, отче, я дуже радий, що я при╖хав до вас, - з раптовою в╕дверт╕стю випалив Серг╕й, на що вс╕ лише рад╕сно посм╕хнулися. - Н╕, правда, я нав╕ть не уявляю, яка б це була прикр╕сть , якби я не прийняв вашо╖ пропозиц╕╖...

Його слова зненацька перервав несм╕лий стук ╕ вс╕ повернули голови до дверей.

- Дозвольте, - нер╕шуче прочинивши двер╕, середнього в╕ку ж╕нка з╕ схиленою головою ╕ з╕ страдницьким виразом обличчя переступила одн╕╓ю ногою пор╕г, але, побачивши в хат╕ гостей, в╕дсмикнула цю ногу назад за пор╕г, - Отче Михайле, можна вас на хвилинку, - в╕дступила вона назад в т╕нь с╕ней.

- Галино Петр╕вно, - вп╕знав ж╕нку панотець, - зараз, зараз... Вибачте, - звернувся в╕н до присутн╕х у хат╕ ╕ вийшов у с╕ни, прикривши за собою двер╕.

- Галя М╕рошниченко, - пояснила Горпина Степан╕вна, - мабуть, знову ╖╖ чолов╕к Василь напився й бузув╕рить. Що вже йому т╕льки не робили, ╕ л╕кували, ╕ кодували. Не в╕дпуска╓ його н╕як ця б╕с╕вська гор╕лка, ╕ все тут. Оце недавно наче л╕кувався, ╕, мабуть, таки знову напився. А в такому стан╕ Василь лише отця Михайла слуха╓, лише панотець може з Василем справитися, от ╕ доводиться...

- Вибачте, - перебив Горпину Степан╕вну отець Михайло, в╕дчинивши двер╕ в хату й переступивши пор╕г, - на превеликий жаль мен╕ доведеться вас зараз покинути. Хот╕в би вас, Серг╕ю, ╕ще до Горпини Степан╕вни провести, якщо ви вже вир╕шили в не╖ зупинитися, та йти мен╕ доводиться негайно ╕ в зовс╕м ╕нший б╕к.

- Що, знову з Василем б╕да? - спитала Горпина Степан╕вна, на що отець Михайло лише розпачливо розв╕в руками, повернувся й р╕шуче вийшов ╕з хати.

- То будемо, в такому раз╕, на сьогодн╕ прощатися, - встала Горпина Степан╕вна. - На добран╕ч, Оксаночко, - вона п╕д╕йшла й ласкаво погладила руку д╕вчини.

- Заходьте ж до нас обов"язково, - подивилася приязно Оксана на Горпину Степан╕вну й на Серг╕я. - Заходьте.

- Аякже, - усм╕хнувся ╖й у в╕дпов╕дь Серг╕й, - ми ще вам набриднемо. Не знаю, як Горпина Степан╕вна, а я так точно набридну.

- Не набриднете, - посм╕хнулася кутиками вуст ╕ Оксана.

Вийшовши з хати, Серг╕й з бабусею пройшли подв╕р"ям повз Кудлая, який лежав ╕ незворушно, наче якийсь тисячол╕тн╕й сф╕нкс, споглядав за ними.

- Як справи, Кудлай? - кинув Серг╕й псов╕. - Все лежиш? В╕н, мабуть, зовс╕м таки не злий собака, н╕як на людей не реагу╓.

- Добрий то в╕н добрий, - в╕дпов╕ла Горпина Степан╕вна, - адже ж люди вс╕ тут добр╕, й злих людей Кудла╓в╕ давно вже не траплялося. А якби нагодилася яка зла людина, то ╖й би дуже не повелося з Кудла╓м. Були колись випадки, якось розпов╕м при нагод╕. З добрими наш Кудлай добрий, а з╕ злими - не дуже.

Проходячи ж через хв╕ртку, Серг╕й на мить озирнувся через плече, побачив стрункий силует Оксани на фон╕ св╕тла, що лилося з в╕дкритих хатн╕х дверей, запам"ятав цю чар╕вну мить, зачинив за собою хв╕ртку ╕ зробив р╕шучий крок у густу травневу н╕ч.

Чисте ще вдень небо, на н╕ч затяглося хмаровинням, кр╕зь яке ледь-ледь прозирало п╕дсл╕пувате м╕сячне сяйво, створюючи враження та╓мничост╕ в зачудованому теплому запашному мороц╕, який де-не-де розривали л╕хтар╕, що осв╕тлювали н╕чн╕ с╕льськ╕ вулиц╕, морок цей пронизували солов"╖н╕ сп╕ви, та ще легенький в╕терець намагався розв╕яти його незрушн╕сть. Серг╕й на мить зупинився, на повн╕ груди вдихнув насичену, солодку пахк╕сть весняно╖ лагод╕ й в╕дчув, неначе це в його власних жилах заструмувала та сама зелена кров весни, що, пульсуючи у ритмах солов"╖них тьохкань шаленством цигансько╖ кров╕ травневих марень, струмувала у жилах волохато╖ ведмедиц╕-ноч╕, яка пухкою ╕ теплою лапою в╕терцю незграбно шарудить у кронах розлогих дерев, немов у вуликах весняних та╓мниць, шукаючи солодкий мед кохання у серцевин╕ травня.

5.

Поряд з такою особлив╕стю, як здатн╕сть раптово посеред розмови задуматися, або ж щось переплутати чи забути, Серг╕╓в╕, як вт╕м ╕ майже кожн╕й творч╕й особистост╕, притаманна була й така, можна сказати, класична властив╕сть художника, поета чи актора, як схильн╕сть до безсоння. ╤ розкинувшись на тому самому, на якому в╕н в╕дпочивав удень, але вже розкладеному, диван╕, схиливши голову на м"яку пухову подушку, Серг╕й, власне й оч╕кував такого знайомого й звичного нападу безсоння, адже х╕ба м╕г в╕н мати над╕ю так просто заснути п╕сля такого неймов╕рного дня, що розкуйовдив почуття, переповнивши прозорий келих душ╕ п"янким запашним весняним напо╓м бажання якогось нового нев╕домого щастя. Ц╕ прост╕, що видалися Серг╕╓в╕ майже святими, люди, як╕ б дуже здивувалися, що ╖х такими вважають, як╕ просто жили сво╖м звичним, майже святим життям, так вразили його...