1Q84. Книга третя - Харуки Мураками

Аомаме знову всміхнулася.

— Бо так треба було. Колись я тобі все поясню.

— У тебе дуже гарні ноги, — сказав Тенґо.

— Вони тобі сподобалися?

— Дуже.

— Дякую, — сказала Аомаме. Потягнувшись у вузькому проході помосту до Тенґо, вона поцілувала його вухо, зморщене, як цвітна капуста, й холодне.

Далі робочий поміст упирався у вузькі круті сходи. Ступні Аомаме змерзли, а пальці задубіли. Щоб не спіткнутись, довелося бути уважною. Вона піднімалася сходами, відгортаючи рукою волосся, покуйовджене холодним вітром, від якого сльозилися очі. Тримаючись поруччя, щоб не втратити рівноваги під поривами вітру, вона посувалася вперед обережно й думала про Тенґо, що йшов услід за нею. Про його велику руку й холодне вухо, схоже на цвітну капусту. Про мале створіння, що спало в ній. Про чорний пістолет, захований у сумці. І про сім заряджених патронів калібру дев'ять міліметрів.

«Будь-що треба вибратися з цього світу. А тому треба щиро вірити, що ці сходи обов'язково виведуть до швидкісної автостради. Треба вірити», — переконувала вона себе. Згадала те, що того грозового вечора перед смертю сказав лідер. Слова пісні. Вона й зараз добре їх пам'ятала.

Цей світ — як балаганУ стилі «Барнума й Бейлі»,Та якби ти повірила мені,Він вигадкою вже не був би.

«Хоч би що сталося і хоч би що я робила, всіма своїми силами мушу зробити цей світ справжнім. Та ні, не лише своїми силами, а разом з Тенґо. Ми зберемо всі наші сили докупи. Заради нас обох і цього маленького створіння», — міркувала Аомаме.

Зупинившись на пласкій площадці сходів, вона оглянулася назад. Там був Тенґо. Вона простягла до нього руку. Він її стиснув. Як і раніше, вона відчула в ній тепло. Це додало їй впевненості у своїх силах. Вона знову потяглася всім тілом до нього й поцілувала його зморщене вухо.

— А знаєш, я одного разу хотіла віддати життя за тебе, — зізналася Аомаме. — Ще трохи й справді загинула б. Була на кілька міліметрів від смерті. Ти віриш?

— Звичайно, — відповів Тенґо.

— Щиро віриш?

— Щиро, — чесно признався він.

Аомаме кивнула й відпустила його руку. І знову рушила вперед по сходах.

Коли за кілька хвилин сходи скінчилися, Аомаме опинилася на столичній швидкісній автостраді номер три. Аварійні сходи не були перекриті. Її передчуття справдилося, а зусилля були винагороджені. Перед тим, як перелазити через залізний парканчик, тильною стороною долоні вона витерла сльози, що проступили на очах.

— Столична швидкісна автострада номер три! — мовчки роззирнувшись навколо, захоплено сказав Тенґо. — Тут вихід з цього світу, правда?

— Так, — погодилася Аомаме. — Тут вхід до цього світу й вихід з нього.

Тенґо підтримував її ззаду, коли вона, підкотивши догори коротку спідничку, перебиралася через залізний парканчик. За парканчиком була аварійна площадка, на якій могли зупинитися два автомобілі. Сюди Аомаме прийшла втретє. Перед очима стирчав рекламний щит фірми «Ессо». Впустіть тигра у свій бензобак. Те саме зображення, той самий тигр. Усе ще стоячи босоніж, вона завмерла. І на повні груди вдихала вечірнє повітря, переповнене вихлопними газами. Воно здавалося їй, як ніколи, свіжим. «Повернулася, — подумала вона. — Ми сюди повернулися».

Як і того разу, на столичній швидкісній автостраді був страшний затор. Туди, де він стався, ряди автомашин майже не рухалися. Побачивши це, Аомаме здивувалася: «Що таке? Чому на автостраді завжди затор, коли я сюди приходжу? Адже зазвичай в таку годину ця дорога до центру столиці рідко коли забита автомашинами. Напевне, десь попереду сталася дорожня пригода». У зворотному напрямі рух був нормальним. А от до центру безнадійно повільним.

Услід за нею Тенґо також переліз через залізний парканчик. Просто високо піднявши одну ногу, легко перестрибнув. І став поруч з нею. Вони обоє мовчки дивилися на гуркотливі ряди автомашин, неначе люди, що вперше в житті стояли на березі моря й приголомшено спостерігали, як під їхніми ногами одна за одною розбивалися хвилі.

Не відривали від них погляду й пасажири автомашин. Розгубившись від такого видовища, вони не знали, що про нього думати. В їхніх очах проглядала скоріше підозра, ніж цікавість. Власне, що робить тут ця молода парочка? Вона раптом виринула з темряви й завмерла на аварійній площадці автостради. Жінка в яскравому костюмі під тонким весняним плащем і в самих панчохах, без туфель. Чоловік здоровенний, в поношеній шкіряній куртці. В обох сумки за плечима. Може, десь недалеко звідси в них зіпсувалася автомашина або сталася з ними дорожня пригода? Однак ніякої їхньої машини не було видно. Та й, здається, вони особливо й не просять допомоги.

Нарешті взявши себе в руки, Аомаме вийняла із сумки туфлі на високих каблуках і взулася. Поправила на собі спідничку й звично повісила сумку на плече. Зав'язала спереду пасок плаща. Облизала язиком сухі губи й пригладила пальцями чубчик над лобом. Вийняла хустинку і витерла сльози. А тоді знову притулилася до Тенґо.

Вони стояли і мовчки стискали руки одне одного, як і тоді, двадцять років тому, у грудні, після уроків, в аудиторії початкової школи. У цьому світі не було нікого, крім них обох. Вони спостерігали, як перед їхніми очима повільно рухалися автомобілі. Та насправді нічого не бачили. Їм було байдуже, що нічого не бачать і не чують. Краєвид, звуки й запахи навколо них втратили своє первісне значення.

— То, може, ми потрапили в інший світ? — нарешті спитав Тенґо.

— Можливо, — відповіла Аомаме.

— Може, варто перевірити?

Спосіб такої перевірки був тільки один, але ніхто з них не мав потреби підтверджувати це вголос. Мовчки підвівши голову, Аомаме глянула в небо. Те саме майже водночас зробив і Тенґо. Обоє шукали в небі Місяці, які, за їхніми оцінками, мали бути над рекламним щитом фірми «Ессо». Однак там вони їх не знайшли. Мабуть, зараз Місяці ховалися за хмарами, які вітер неквапливо відносив на південь. Аомаме й Тенґо чекали, їм не треба було спішити. Мали зараз багато спільного часу, щоб надолужити втрачене. Квапитися не було потреби. Тигр на рекламному щиті фірми «Ессо», із заправним шлангом в одній лапі й завченим усміхом на морді, скоса позирав на них обох, що стискали одне одному руки.

Та раптом Аомаме помітила щось таке, чого не було минулого разу. Якийсь час не розуміла, чого саме. Примруживши очі, зосередилася. І нарешті здогадалася. Силует тигра на рекламному щиті був звернутий до них лівим боком. Але ж вона пам'ятала, що насправді раніше там був його правий бік. Зображення тигра обернулося на сто вісімдесят градусів. Вона машинально скривилася. Її серце шалено забилося. Мала таке відчуття, ніби в її організмі щось потекло в протилежному напрямі. «Та чи справді так можна стверджувати? Невже я настільки впевнена у своїй пам'яті?» — подумала Аомаме. Вона не могла поручитися, що це правда. Просто їй так здалося. Іноді пам'ять людину підводить.

Цей сумнів вона зберігала в собі. Ще не могла висловити його вголос. Заплющивши очі, вирівнювала дихання, вгамовувала серцебиття і чекала, коли хмари розійдуться.

Пасажири в автомобілях стежили за ними крізь скляні шибки. Власне, чого так пильно вдивляється в небо ця парочка? Чому так міцно тримається за руки? Дехто з людей повертав голову туди, куди дивилися вони обоє. Але там видніли тільки білі хмари й рекламний щит фірми «Ессо». Впустіть тигра у свій бензобак. Повернувшись лівим боком до людей, що проїжджали мимо, цей тигр, гордо піднявши свого смугастого рожевого хвоста, люб'язно закликав їх споживати щораз більше бензину.

Згодом хмари розійшлись, і показався Місяць.

Місяць був один. Звичний жовтий самотній Місяць. Той Місяць, який мовчки пливе над полями, порослими міскантом, відбивається білою тарілкою на поверхні тихого озера й крадькома осяває дахи затихлих будинків. Той самий, що котить води на піщані береги морів під час припливу, обдає м'яким світлом звірів й обороняє нічних мандрівників. Той, що на третій день після появи на небі своїм серпиком розкриває оболонку людської душі, а ставши повним, висушує, краплина за краплиною, її похмуру самоту. Місяць мовчки, без супроводу, висів над рекламним щитом фірми «Ессо». Поряд з ним не було другого — зеленого малого Місяця, з деформованою формою. Тенґо й Аомаме, навіть не домовляючись, дивилися на один і той же краєвид. Аомаме стискала його велику руку. Зникло відчуття, ніби в її організмі щось потекло в протилежному напрямі.

«Ми повернулися в 1984 рік, — промовляла вона сама до себе. — 1Q84 року вже нема. Навколо світ, що був колись.

Та невже і справді так просто світ повернув собі первісний вигляд? Хіба лідер секти перед смертю не стверджував, що дороги назад немає?