Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

Нарешт╕ в╕н, опираючись рукою на стовбур дерева, потихеньку п╕дв╕вся. Якась неймов╕рна втома, яку в╕н навряд чи колись в╕дчував нав╕ть п╕сля в╕йськового марш-кидка в повному обладунку, оповила його т╕ло. Трохи постоявши п╕д деревом, поки дещо в╕д╕йшли задерев"ян╕л╕ п╕д час сид╕ння ноги, Серг╕й повол╕ рушив у першому-л╕пшому напрямку - куди йти, йому було байдуже, як, взагал╕ то, було байдуже, чи йти кудись, чи не йти. Але йти виявилось якось легше, ан╕ж просто сид╕ти й терзати самого себе пекуч╕стю нерозв"язних питань. В╕н ╕шов навмання.

Сонце вже впало майже до самого небокраю, готове ось-ось почати св╕й щоденний зах╕д за небесний пруг, та було все ще досить видно, щоб вийти на л╕сову стежину й попрямувати до м╕ста, але Серг╕й зовс╕м не збирався виходити на цю стежину - йому на оч╕ н╕би впала якась непроглядна пелена невичерпно╖ г╕ркоти. В╕н ╕шов навмання. Г╕лля дерев боляче хльоскало його по обличчю, й в╕н зовс╕м не збирався ухилятися - в╕н просто цього не пом╕чав, адже усв╕домлення безповоротно╖ утрати чогось самого головного хльоскало його зсередини батогами страждань набагато болюч╕ше.

Пройшовши так деякий час, Серг╕й чомусь, нев╕домо чому, зупинився. Озирнувшись навколо, в╕н пом╕тив, що сто╖ть на пагорб╕, який чимось нагадував йому той курган п╕д селом Веселим, на який в╕н свого часу так любив ходити мр╕яти як сам, так ╕ разом з Оксаною. Звичайно, цей "Першотравневий пагорб" не йшов н╕ в яке пор╕вняння з тим курганом, оск╕льки був набагато меншим, ╕ все ж подоба м╕ж ними була, ╕ саме ця подоба якимось недов╕домим чином притягла Серг╕я до себе, ноги сам╕ собою привели його на цю вершину пагорба й сам╕ зупинились, аби поставити його перед нев╕дпорним фактом того, що в╕н все ще знаходиться на цьому, такому на загал жорстокому й несправедливому, св╕т╕, але в якому все ж разом з оцим пагорбом ╕сну╓ одночасно ще й курган п╕д селом Веселим, а разом з ╤рою Федорчук десь ╕сну╓ ще й Оксана. Цей новий неоч╕куваний поворот думок ╕ почувань якось струсонув всевладдя пануючого над Серг╕╓вою душею чорторию страждань, як╕ наполегливо затягували вс╕ почуття в глибини в╕дчаю. Серг╕й озирнувся навколо: в╕н стояв не так вже й високо, але все ж над л╕сом, з правого боку десь к╕лометр╕в за два розкинулося Першотравневе.

Якесь неймов╕рно червоне, сонце в цей час якраз почало заходити за веч╕рн╕й пруг, розливаючи небокра╓м полум"я призах╕дно╖ заграви. Дивн╕ почуття опанували Серг╕╓м, так н╕би оце настав саме той, якийсь особливий, м╕ф╕чний час, точн╕ше це була мить зупинки часу, що по╓днувала його з в╕чн╕стю, це був н╕би час зд╕йснення якихось в╕дв╕чних пророцтв, настанню яких не в змоз╕ запоб╕гти н╕як╕ перестороги, н╕як╕ намагання, н╕як╕ благання... Пригадалися раптом вс╕ людськ╕ й Бож╕ перестороги, явлен╕ йому ╕ в яв╕ ╕ в сновид╕ннях, про нагальн╕сть ╕ нев╕дворотн╕сть того вибору, в якому не можна помилитися.

Що ж, мабуть, в╕н цей виб╕р зробив - в╕н широко в╕дкритими очима поглянув на призах╕дне сонце: зраджене св╕тлом, зраджене днем, заскочене на гарячому розпач╕, налляте черв╕нню сорому ╕ гн╕ву, сонце терпкою сльозиною ст╕кало з небесно╖ щоки прямо Серг╕╓в╕ у в╕ч╕ й холонуло в його грудях, а в╕н бачив, як розгублений веч╕р, ковзнувшись на кривав╕й плям╕ заграви, пов╕льно пада╓ в глибини сут╕нок. Мимов╕льно прислухавшись до того, як заримований березовим шелестом в╕тер виводить на струнах недосяжно╖ н╕жност╕ журливу мелод╕ю задуми у стил╕ густого смеркання, Серг╕й нав╕ть не стямився, як скрадлив╕ долон╕ мороку владно лягли йому на плеч╕, притиснувши його г╕рк╕ думи до безвиход╕ ноч╕ - ╕ тод╕ вже йому залишилося лише сп╕вчутливо споглядати, як беззахисн╕ з╕рки пок╕рно одягають на себе ярма суз╕р"╖в ╕ тягнуть за собою важк╕ плуги зод╕акальних значень, переорюючи неосягненну ц╕лину м╕жгалактичних глибин на р╕ллю осягнень неминучост╕ пророцтва. Серг╕я до самих глибин ╓ства пройняв холод усв╕домлення того, що в╕н тепер зможе лише обпектися, коли завтра у вогн╕ ранково╖ заграви як завше скочить у палаюч╕ стремена часу, ╕ нав╕ть коли в╕н ось прямо зараз стане на повен зр╕ст оп╕вн╕чного всесв╕ту, то зможе лише знову зазирнути в сл╕п╕ з╕ниц╕ темряви.

8.

Вже була справжня н╕ч. Восени взагал╕ темн╕╓ рано, й коли Серг╕й не те що отямився, а просто пом╕тив, що вже пройшов деякий час, то навколо панувала вже справжня н╕ч. Власне кажучи, настання ноч╕ не справило на Серг╕я н╕якого враження - день був, чи н╕ч, для нього було байдуже, в╕н просто в╕дм╕тив для себе якимось зовн╕шн╕м, н╕би зовс╕м в╕д нього незалежним розумом, що настала н╕ч. ╤ в╕н знову рушив. Куди? Вперед? Мабуть, що ╕ вперед. Знову навмання? Не зовс╕м - його вело зараз уперед якесь шосте почуття, можливо теж незалежне в╕д його власно╖ вол╕, але владне й наполегливе, якийсь внутр╕шн╕й компас показував йому напрямок. Куди? Куди ж ╕ще може вести християнина його внутр╕шн╕й компас, як не до храму? Так, Серг╕й, сам того не усв╕домлюючи, простував до храму Першотравневого. Звичайно, все, що було пов"язане з м╕сцевим храмом, поки що було не дуже до вподоби Серг╕╓в╕: н╕ в╕дверте насадження користолюбства м╕сцевим священиком, н╕ сам цей користолюбний священик, батюшка Санько, з його заяложеною ╕мперською чорносотенною ╕деолог╕╓ю про ╓дину-три╓дину непод╕льну Рос╕ю, де Укра╖н╕ була визначена роль безсловесно╖ й бездушно╖ рабин╕ п╕д батогом старшого брата - все це н╕яким чином не могло б припасти Серг╕╓в╕ до серця. Але храм Божий - ╓ храм Божий. Перш за все всякий храм - це оселя Господа, ╕ ти повинен ╕ти до ц╕╓╖ осел╕ з╕ сво╓ю власною св╕чею в╕ри в душ╕, нав╕ть якщо ця св╕ча в╕ри буде ╓диною в цьому храм╕, ╕ти й молити Господа про те, щоб в╕д тво╓╖ св╕ч╕ запала така ж сама св╕ча в кожному серц╕.

Пов╕льно йшов в╕н чи швидко, Серг╕й не знав, як до к╕нця не усв╕домлював ╕ напрямку свого руху. Б╕льш-менш повне опритомнення настало вже аж коли в╕н опинився власне неподал╕к в╕д храму, того самого храму, в якому в╕н був ще сьогодн╕ вранц╕ з невдалим нам╕ром в╕дстояти вран╕шню молитву. ╤ тут сталося знову таки, диво - не диво, але щось таки дуже схоже на те: п╕д╕йшовши до храму, Серг╕й побачив на майданчику перед входом у церкву - бабу Горпину! Так, так, саме ту стареньку Горпину Степан╕вну, яку в╕н зустр╕в колись, щойно т╕льки при╖хавши до села Веселого... Спершу Серг╕й просто незрушно застиг, прикип╕вши до земл╕ в╕д ц╕╓╖ неспод╕вано╖ зустр╕ч╕, пот╕м вир╕шив, що це просто мара, просто галюцинац╕я, випл╕д його пригн╕чено╖ св╕домост╕, що з"явився, як захист в╕д нападу непереборних, нев╕дпорних душевних страждань, завданих йому життям так неспод╕вано, так п╕дступно, так сильно...

Пот╕м в╕н став приглядатися приск╕плив╕ше: звичайно ж, це не була та сама Горпина Степан╕вна з села Веселого, але ця бабуся б╕ля храму м╕стечка Першотравневе була наст╕льки разюче схожою на ту Горпину Степан╕вну, що це саме по соб╕ було дивом! Ще б пак! Отут ╕ зараз, в час найглибшого болю в╕д найп╕дл╕шо╖ зради зустр╕ти раптом майже Горпину Степан╕вну! Адже ця нев╕дома, худенька сивоволоса, старенька бабуся не т╕льки зовн╕ була дуже схожою на Горпину Степан╕вну - вона, як ╕ Горпина Степан╕вна, пересуваючись таким же перевальцем, точн╕с╕нько так трохи метушливо, дбайливо прибирала майданчик навколо тутешнього храму, вправно орудуючи м╕тлою, в╕ником, совком та ╕ншим причандаллям, п╕сля чого довк╕лля цього храму ставало таким же привабливим, як ╕ довк╕лля храму села Веселого, з яким у Серг╕я було пов"язано так багато найкращих в його житт╕ переживань - х╕ба це не диво!

Деякий час простоявши так п╕д чаром спогад╕в, Серг╕й п╕д╕йшов ближче й с╕в на лавку, що стояла неподал╕к в╕д храму. Бабуня ж ╕ дал╕ турботливо продовжувала прибирання ╕з запалом ╕ вправн╕стю молодо╖ ж╕нки, незважаючи на св╕й досить похилий в╕к - ╕ це теж упод╕бнювало ╖╖ до т╕╓╖ ж майже дев"яностол╕тньо╖ Горпини Степан╕вни, яка справлялася ╕ з╕ справами церковними й громадськими, ╕ господарство сво╓ порала справно, ╕ н╕ трохи при цьому не жал╕лася на стареч╕ немоч╕. Серг╕╓в╕ нав╕ть трохи аж в╕длягло в╕д серця.