Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

- Як це? - в╕д розгублення вираз обличчя Санька став нагадувати вираз обличчя його охоронця Грицька. - Рос╕яни, укра╖нц╕ й б╕лоруси - це ж три╓диний народ.

- Я б у такому раз╕ надав перевагу двохсот"╓диному народу планети Земля, - чи то жартома, чи то всерйоз сказав Серг╕й. - А поки такого нема╓, то кожен народ ╓диний ╕ неповторний у с╕м"╖ народ╕в. Укра╖на ж, в решт╕ решт, незалежна держава.

- Так, але... - Санько явно не оч╕кував на такий поворот розмови. - Але ж ми слов"яни..

- ╤ поляки, й чехи, й болгари теж слов"яни.

- Ти що, западенець? - звернувся Санько до останнього й остаточного аргументу, який, на його думку, ставив ус╕ крапки над "╕", ╕ в його очах почали проявлятися проблиски п╕дозри й ворожост╕.

- Тобто, як це - западенець, що це означа╓? - не зрозум╕в Серг╕й. - Западенець - мабуть, в╕д слова "западати", але я, наче, н╕куди поки що не западав.

- А-а-а! Жарту╓ш! Знуща╓шся? Все ти прекрасно розум╕╓ш! Западенець - зах╕дник, - р╕вновага п╕дозри й ворожост╕ в очах Санька все б╕льше порушувалась на користь ворожост╕. - Ти що, бандер╕вець?!

- На превеликий жаль, мене свого часу не було н╕ серед мельник╕вц╕в, н╕ серед бандер╕вц╕в, як ╕ серед геро╖в Укра╖нсько╖ Повстансько╖ Арм╕╖ мене теж не було, оск╕льки мене тод╕ взагал╕ ще не було на св╕т╕, а щодо того, чи я ╓ прихильником Степана Бандери, то так, справд╕, я поважаю Степана Бандеру, як посл╕довного й непохитного борця за незалежну Укра╖ну, в як╕й ми, власне, зараз ╕ живемо, зд╕йснюючи таким чином ╕деали того ж таки Степана Бандери, як ╕ багатьох ╕нших борц╕в за незалежн╕сть Укра╖ни.

- Бандер╕вець! - оч╕ Санька гор╕ли ворож╕стю, яка поступово наливалася кров"ю ненавист╕. - Кого вони сюди прислали! Западенець! Бандер╕вець! - в батюшц╕ Саньков╕ явно прокинувся колишн╕й алкогол╕к-тракторист Санько, який ╕ викрикував ц╕ назвиська так, як свого часу викрикував смачн╕ трьохповерхов╕ рос╕йськ╕ матюки. - Може, ти ще й католик до всього?

- Не бачу н╕чого поганого в католицьк╕й в╕р╕, хоча сам особисто ╓ православним, - спок╕йно дивлячись в оч╕ Санька, в╕дпов╕в Серг╕й, - належу до Укра╖нсько╖ Православно╖ Церкви Ки╖вського Патр╕архату, чим надзвичайно й пишаюсь.

- Що-о-о?! Ки╖вського Патр╕архату? - широко розплющен╕ оч╕ Санька в╕д раптово╖ розгубленост╕ на мить прибрали вираз вик╕нчено╖ порожнини, яка врешт╕ повол╕ стала наповнюватися вируючою сум╕шшю м╕стичного жаху, ненавист╕, огиди й ц╕лого сонму страх╕в. - Ки╖вського Патр╕архату?! Оце так. Оце воно. Кого оце вони прислали? Та краще б ти був католиком! Краще б ти був п╕дарасом! Ки╖вського Патр╕архату!Мандатина! - раптом вигукнув в╕н з п╕днятою в пророчому жест╕ рукою, але тут же дещо присмирн╕в, задумавшись, бо до нього, мабуть, д╕йшов смисл, точн╕ше в╕дсутн╕сть смислу в тому слов╕, яке в╕н щойно з таким апломбом вигукнув. - Ахантина! - вже спок╕йн╕ше, пригадуючи потр╕бне слово, вигукнув в╕н, але це було знову не те. - Ахнатина? - вже запитально дивлячись на Серг╕я, додав в╕н, вочевидь, зовс╕м утративши над╕ю самост╕йно пригадати це невловиме слово, що верт╕лося на язиц╕, але н╕як не могло з язика злет╕ти.

- Може, анафема? - спок╕йно п╕дказав йому Серг╕й, перейнявшись безпл╕дними намаганнями б╕долахи.

- О! - рад╕сно вигукнув Санько, п╕днявши вказ╕вного пальця. - Анафема! Анафема! Анафема! - викрикнув трич╕ Санько, трич╕ перехрестившись. - ╢дина Русь, ╓дина церква Московського Патр╕архату, ╓диний три╓диний народ руський; самодержав╕╓, православ╕╓ ╕ народн╕сть - ось! - п╕дняв в╕н до гори руки. - Анафема! Ти оце заходив до нашо╖ церкви? Ти, розкольник, поганець, опоганений розкольницьким Патр╕архом, опоганив ст╕ни нашого святого храму, освяченого покровительством ╓дино законного священного Московського Патр╕арха? Ти заходив до нашого храму - треба буде наново освятити тепер наш святий храм. Як ти см╕в? А тепер що?... - якась жахлива думка вразила Санька й в╕н застиг на мить з виразом переляку на й так перестрашеному обличч╕. - Тепер що, ти знову збира╓шся заходити до нашого храму? А як же ще, ти ж збира╓шся розписувати наш храм. Нав╕ть не уявляю, що це таке. Можливо, тебе можна ще наново перехрестити? Кого вони оце прислали? Н╕, я не знаю нав╕ть, що можна вд╕яти. Геть, геть зв╕дси, геть в╕д святих храм╕в, геть ╓ретик╕в ╕ розкольник╕в. Геть! Що у нас мало всяких там художник╕в, богомаз╕в всяких, як╕ не були б святотатцями й розкольниками? Знайдемо когось ╕ншого. Геть, геть зв╕дси! - кивав в╕н руками майже п╕д самим носом Серг╕я. - Щоб ╕ духу твого тут зараз же не було. Зрозум╕в? Щоб ╕ духу твого поганого не було. Зараз, ось зараз я розберуся з тобою. Федорчук його, бачте, запросив. Звичайно, Семен Павлович - це ого-го! Семен Павлович - це Семен Павлович. Але ж Семен Павлович, мабуть, просто не знав, кого в╕н запрошу╓. Якби в╕н знав кого в╕н оце запросив, яку оце в╕н зм╕ю на грудях пригр╕в. Н╕чого, н╕чого, зараз я з тобою розберуся, зараз я в╕дкрию Семену Павловичу оч╕, я вс╕м в╕дкрию оч╕, - Санько вихопив з кишен╕ п╕джака моб╕льний телефон ╕, вказ╕вним пальцем викликаючи якогось абонента, почав ходити вздовж ╕ впоперек двору, продовжуючи свою безк╕нечну безц╕льну ходьбу й п╕сля того, як приклавши телефон до вуха через деякий час почав щось говорити, а пот╕м уважно слухати.

Серг╕й же весь цей час просто стояв ╕ спок╕йно споглядав за божев╕льним б╕снуванням Санька, вбачаючи за ним всю ╕стор╕ю рос╕йського православ"я з його беззастережним служ╕нням то монгольським ханам, то московським царям, то московським же комун╕стичним генсекам. Згадалися знаменн╕ под╕╖ ц╕╓╖ "священно╖ ╕стор╕╖" з ╖хн╕ми Авакумом ╕ Никоном, з тими дикими розкольниками, старообрядцями ╕ юродивими, котр╕ спалювали, вбивали й ╜валтували сам╕ себе й сво╖х ворог╕в через незгоду про к╕льк╕сть пальц╕в, якими вони хрестили сво╖ вперт╕, нав╕жен╕ лоби - дяка Богу, що всього цього н╕коли не було й не могло бути в Укра╖н╕, н╕ тод╕, коли вона ще називалась Ки╖вською Руссю, н╕ тод╕, коли вже стала називатись власне Укра╖ною.

Зараз все це промайнуло перед внутр╕шн╕м зором Серг╕я, коли в╕н споглядав за тим, як Санько, аби засв╕дчити свою беззастережну в╕рноп╕ддан╕сть, вже не за допомогою гусячого пера чи авторучки, як це робилося за царських чи радянських час╕в, а за допомогою сучасного моб╕льного телефону робив донос - ан╕чог╕с╕нько за триста рок╕в не зм╕нилося. Кому телефонував Санько: Федорчуку, начальству св╕тському, чи церковному? Федорчуку в╕н то телефонував напевне, можливо, й ще комусь пот╕м, але вже Федорчуку телефонував точно, як, зг╕дно свого майнового статусу, найголовн╕шому авторитету для Санька з його ╕╓рарх╕╓ю ц╕нностей. А вт╕м, яка р╕зниця. Нащо йому цей б╕снуватий зажерливий п╕п - Серг╕й вже хот╕в був повернутися й п╕ти зв╕дси, й або, спок╕йно зробивши свою роботу, по╖хати зв╕дси й забути це все як кошмарний сон, або й взагал╕ взяти прямо зараз та й гайнути зв╕дси до кохано╖ Оксани й р╕дного села Веселого. Але Санько якраз зак╕нчив сво╖ важлив╕ телефонн╕ переговори, сховав моб╕лку до кишен╕ й п╕д╕йшов до Серг╕я, здивувавши його, - зам╕сть недавнього вирування найзапекл╕ших пристрастей на обличч╕ Санька цв╕ло найблагодушн╕ше благол╓п╕╓ ╕ безхмарна рад╕сть.

- Вибачте, будь ласка, Серг╕ю, - розливши по сво╓му масному обличчю запоб╕гливу посм╕шку, Санько навшпиньки ╕ якось, здавалося, наче п╕дтюпцем, схиливши шанобливо голову, як недавно перед ним схиляв голову його охоронець Грицько, наблизився до Серг╕я, - вибачте, але на превеликий жаль, забув, просто вилет╕ло з голови, як вас по-батьков╕, Серг╕ю?

- Серг╕й Михайлович.

- Шановний Серг╕ю Михайловичу, дуже, дуже рад╕, що ви будете працювати над реставрац╕╓ю нашого храму, - наблизившись до Серг╕я, батюшка Санько склав руки на сво╓ огрядне черевце, схилився в запопадливому поклон╕, ╕ знизу вгору з-п╕д лоба поглядав на Серг╕я солодкими очима. - Дуже, дуже рад╕. А те, хто там яко╖ нац╕ональност╕ чи конфес╕╖ - так у нас в╕льна, демократична кра╖на. В╕льна, демократична, незалежна, самост╕йна Укра╖на. Працюйте, працюйте на рад╕сть соб╕, ╕ нам на славу. Чим т╕льки зможемо вам будемо допомагати. Об╕цяйте т╕льки звертатися до мене за допомогою. Об╕цяйте, благаю вас. Без тако╖ об╕цянки не в╕дпущу вас. Об╕ця╓те?