1Q82. Книга перша - Харукі Муракамі

У п'ятому класі початкової школи, після глибоких роздумів, він заявив батькові, що більше не хоче, як досі, ходити разом із ним збирати в неділю абонентну плату для «NHK». Мовляв, хоче використати цей час для навчання, читання книжок і розваг. «Як і ви, тату, я маю свою роботу. І хочу жити нормальним життям, як усі інші діти», — сказав Тенґо коротко, але логічно.

Ясна річ, батько страшно розлютився. «Нас не обходить, як живуть діти в інших домах. У нас — свої порядки, — відповів батько. — А що таке нормальне життя? Що ти про нього знаєш?». Тенґо не заперечував, а лише мовчав. Бо наперед знав, що його слова не дійдуть до батька. «Ну гаразд, — сказав батько. — Той, хто не слухається, більше не отримає їжі. Геть мені з дому!»

Як наказав батько, Тенґо зібрав свої речі й пішов з дому. Заздалегідь вирішив, що не побоїться, якщо батько розлютиться, лаятиметься і навіть підніме на нього руку (насправді він цього не зробив). Скоріше відчув полегшення, що йому дозволили покинути осоружну клітку.

Однак він, десятирічний хлопець, не мав засобів для самостійного життя. Хоч-не-хоч після уроків йому довелося чесно розповісти про своє становище керівничці їхнього класу — мовляв, не має де переночувати. Пояснив, як йому душевно тяжко ходити щонеділі разом із батьком збирати абонентну плату для «NHK». Вчителька, років тридцяти п'яти, незаміжня, не дуже гарна, що носила окуляри із страшно грубою оправою, була справедливою і доброю. Невисока на зріст, зазвичай мовчазна, вона іноді ні з того, ні з сього так вибухала й змінювалася, що ніхто не міг її зупинити. Така раптова зміна її настрою людей приголомшувала. Але Тенґо вона подобалася. Він особливо не боявся, коли вона сердилася.

Вислухавши його, вона зрозуміла його душевний стан і поспівчувала. Того дня взяла його на нічліг до свого дому. Поклала спати на дивані у вітальні, постеливши ковдру. Нагодувала сніданком. І наступного вечора разом із Тенґо подалася до його батька й довго з ним розмовляла.

Тенґо попросили вийти з кімнати, а тому він не знав, яка розмова відбулася між ними двома. Однак, урешті-решт, батькові довелося скласти зброю. Бо хоч би як він сердився, не мав права залишати напризволяще поза домом десятирічну дитину. Адже закон зобов'язує батьків утримувати малих дітей.

Унаслідок переговорів Тенґо дозволялося проводити неділю на свій розсуд. До обіду він мав поратися по господарству, а після того міг робити, що йому хотілося. Це було перше в житті визнане право, відвойоване в батька. Батько сердився, якийсь час не розмовляв з ним, але для Тенґо це не мало значення. Він здобув набагато важливішу річ — перший крок до свободи й самостійного життя.

Закінчивши початкову школу, він довго не зустрічався з цією вчителькою. Тенґо міг випадково побачитися з нею на зустрічі однокласників, але на таких заходах не хотів з'являтися. Бо у спогадах про початкову школу в нього не лишилося нічого приємного. Однак про вчительку він іноді згадував. Хоч би там що, а вона взяла його на ніч до себе, а потім переконала впертого батька поступитися. Таке не забувається.

Удруге він зустрівся з нею, коли був учнем другого класу середньої школи вищого ступеня. У той час він відвідував секцію дзюдо, але поранив литку й два місяці не міг брати участі у змаганнях. Натомість його залучили тимчасово до духового оркестру як ударника. Оркестр опинився у скрутному становищі — перед самим конкурсом з двох ударників один несподівано перевівся до іншої школи, другий захворів на злоякісну інфлюенцу. Тож оркестр потребував кого-не-будь, хто вміє тримати в руці дві палички. Вчителеві музики впав в око Тенґо, який з пораненою ногою не знав, чим зайнятися. Він залучив його до музичних репетицій, пообіцявши добре годувати й дивитися крізь пальці на те, що Тенґо не встигав написати іспитовий твір до певного терміну.

Досі Тенґо ні разу не грав на ударних інструментах і не цікавився ними. Та, спробувавши на практиці, побачив: ударний інструмент навдивовижу добре підходить особливостям його розуму. Він мимоволі відчув радість, коли окремі, дрібні фрагменти музики складав докупи й перетворював на ефективну послідовність звуків. Усі звуки набирали вигляду схеми, що спливала перед його очима. Як морська губка, Тенґо поглинав таємниці ударних інструментів. За порадою вчителя музики він дістав початкові навички гри на тимпані від одного ударника, що грав у симфонічному оркестрі. За кілька уроків Тенґо освоївся з будовою тимпана й способами гри на ньому. Оскільки ноти скидалися на формули, він легко запам'ятовував, як вони читаються.

Учитель музики, відкривши його небуденний дар, здивувався. Тенґо наче вродився з відчуттям складних ритмів. Мав чудовий музичний слух. Учитель казав, що якби Тенґо й далі спеціально вчився грати, то, може, став би професійним музикантом.

Тимпан — важкий інструмент, але має особливо глибокі, переконливі звуки й приховує в собі безмежні можливості для їхнього поєднання. Оркестр вивчав тоді кілька вибраних уривків із «Симфонієти» Яначека, транспонованих для духового оркестру. На конкурсі духових оркестрів середніх шкіл вищого ступеня вони грали їх як «твір за власним вибором». Виконувати «Симфонієту» учням середньої школи було важко. В її вступній частині з фанфарами тимпан мав повну свободу проявитися. Диригент оркестру, вчитель музики, вибрав цей твір з огляду на своїх здібних ударників. Однак, як уже мовилося, їх несподівано не стало, й він схопився за голову. Тож, природно, роль Тенґо як замінника виявилася важливою. Не піддаючись жодному стресу, Тенґо з радістю виконував свою партію.

Після того як конкурс щасливо закінчився (першого місця вони не завоювали, але здобули досить високий приз), до нього підійшла вчителька початкової школи і похвалила його за чудову гру.

— Я з першого погляду зрозуміла, що це ти, Тенґо-кун, — сказала ця невисока вчителька (її імені Тенґо не міг згадати). — Подумала, що дуже гарно грає тимпан, і добре придивилася — аж це ти. Став набагато вищим, але по обличчю я відразу тебе впізнала. Коли це ти почав вивчати музику?

Тенґо коротко розповів історію про його участь в оркестрі. Вислухавши його, вона не могла приховати свого подиву.

— У тебе стільки талантів!

— Та найбільше я люблю дзюдо, — засміявшись, сказав він.

— До речі, твій батько здоровий? — спитала вчителька.

— Здоровий, — відповів Тенґо. Та сказав він це навмання. Бо насправді не знав нічого про його здоров'я й не хотів особливо про нього думати. У той час Тенґо вже пішов з дому, мешкав у гуртожитку й з батьком давно не спілкувався.

— А чого ви сюди завітали? — спитав Тенґо.

— Моя племінниця, що грає на кларнеті в іншій середній школі вищого ступеня, запросила мене послухати, як вона гратиме соло, — сказала вчителька. — А ти й далі вивчатимеш музику?

— Як тільки нога загоїться, повернуся до дзюдо. Що не кажіть, а дзюдо не дасть мені залишитися голодним. Наша школа приділяє велику увагу цьому виду спорту — надає гуртожиток і триразове харчування. А духовий оркестр на це не спроможний.

— Виходить, що стараєшся не залежати від батька?

— Бо як же інакше, якщо він такий? — відповів Тенґо.

Учителька всміхнулася.

— Однак жаль. Ти маєш стільки талантів.

Тенґо знову подивився на цю невисоку вчительку і згадав, як вона прийняла його на ніч у своїй квартирі. У його пам'яті спливла по-діловому охайна кімната. Мережані штори й кілька горщиків з квітами. Гладильна дошка й недочитана книжка. Невелика рожева сукня, підвішена на стіні. Запах дивана, на якому вона поклала його спати. А зараз вона стояла перед ним, немов збентежена молода дівчина. Він уже не безпорадний десятилітній підліток, а сімнадцятирічний юнак. Повногрудий, з вусиками, з надмірно вираженою статевою жагою. І тепер біля старшої від нього жінки він почувався на диво спокійним.

— Як добре, що я зустріла тебе, — сказала вчителька.

— Я також радий, що зміг вас побачити, — сказав Тенґо. І це була правда. Але згадати її імені він ніяк не міг.

Розділ 15

(про Аомаме)

Міцно, як тримають на припоні повітряну кулю

Аомаме дбайливо ставилася до повсякденного харчування. В центрі її уваги щодня були страви, приготовані з овочів, а також з продуктів морського промислу, передусім білої риби. Іноді споживала трохи курятини. Харчові продукти вибирала свіжі, приправи додавала якнайменше. Жирів зовсім уникала, вживання вуглеводів обмежила. Салати присмачувала тільки оливковою олією, сіллю та лимоном. Вона не лише віддавала перевагу овочам, але й, ретельно досліджуючи їхні поживні елементи, підбирала для потрібного балансу різні їхні види. Створила з них особливе меню і на побажання клубу рекомендувала його членам. Вона любила завжди повторювати: «Не забувайте, будь ласка, про підрахунок калорій. Якщо виберете правильні продукти й не переїдатимете, то не доведеться вам перейматися надмірною вагою».