1Q82. Книга перша - Харукі Муракамі

Тамакі вкоротила собі віку вітряного дня пізньої осені, за три дні до двадцять шостого року народження. Повісилася у власному домі. Це відкрив наступного вечора чоловік, повернувшись з відрядження.

— У сім'ї не було ніяких проблем, вона ні на що не скаржилася. Причина самогубства абсолютно незрозуміла, — сказав у поліції чоловік. Те ж саме повторили його батьки.

Та це була неправда. Безперервне садистське чоловікове насильство завдавало Тамакі численних фізичних і душевних ран. Його вчинки межували із збоченням. І його батьки загалом про це знали. Та й поліція, провівши судово-медичну експертизу, уявляла собі справжній стан речей, але нічого не розголосила. Хоча викликали чоловіка на допит, причиною її смерті визнали самогубство, вчинене в той час, коли він перебував у відрядженні на Хоккайдо. До кримінальної відповідальності його не притягли. Про всі ці обставини пізніше нишком розповів Аомаме молодший брат Тамакі.

За його словами, насильство мало місце на самому початку, але з плином часу ставало щораз брутальнішим і жорстокішим. Однак Тамакі не могла втекти від нього, як від кошмарного сну. Про це своїй подрузі не обмовилася жодним словом. Бо наперед знала її відповідь — мовляв, треба негайно покинути цей дім. Та це було неможливо.

Перед самим самогубством Тамакі послала Аомаме довгого листа, у якому написала, що від самого початку помилилася, а Аомаме від самого початку казала правильно. Лист закінчувався такими словами:

«Щоденне життя стало пеклом. Але вибратися з нього я ніяк не можу. Бо не знаю, куди подінусь, якщо виберуся. Я опинилася у страшній в'язниці, яка називається «безсиллям». Я сама зайшла сюди, замкнулася зсередини, а ключ викинула геть. Мій шлюб, звісно, був помилкою. Як ти казала. Але найбільша проблема не в чоловікові, не в подружньому житті, а в мені самій. Я заслужила теперішнього болю. Ні за що нікому не дорікаю. Ти для мене єдина подруга у світі, якій я можу довіритися. Однак порятунку для мене вже нема. Якщо можеш, пам'ятай про мене. От було б добре, якби ми весь час могли грати у софтбол!»

Читаючи цього листа, Аомаме відчула, як погіршився її настрій. Вона вся безперервно тремтіла. Не раз дзвонила по телефону в дім Тамакі, але ніхто не брав слухавки. Лише підключався автовідповідач. Сівши на електричку, вона добралася до її дому, що містився в Окусаві району Сетаґая. До великої садиби, огородженої високим парканом. Подзвонила через домофон на воротах, але ніхто не відповів. Тільки пес у дворі загавкав. Нічого іншого не залишалось, як змиритись і повернутися додому. Звичайно, Аомаме тоді не знала, що в той час Тамакі вже не було на цьому світі. Вона висіла самотньо на мотузці, прив'язаній до поруччя сходів. У німотному домі лунав тільки дзвінок телефону й домофону.

Коли Аомаме дізналася про смерть Тамакі, то майже не здивувалася. Напевне, в думках цього сподівалася. Не відчувала й смутку. Загалом відповіла на повідомлення по-діловому й, поклавши слухавку, сіла на стілець і після того тривалий час відчувала, ніби з неї витікають усі життєві соки. Довго не могла встати. Зателефонувала на роботу й, пославшись на хворобу, взяла на кілька днів відпустку й безвилазно просиділа дома. Не їла, не спала й майже не пила навіть води. На похорон не пішла. Мала таке враження, ніби щось у ній, клацнувши, змінилося. «Саме тоді я перестала бути такою, якою була досі», — гостро відчула вона.

Аомаме тоді вирішила, що того чоловіка треба покарати. Будь-яким способом дати відчути, що таке кінець світу. Якщо цього не зробити, то він, напевне, повторить те саме з кимось іншим.

Вона довго й ретельно виробляла свій план. Вона знала, як можна довести до смерті людину, якщо вколоти гострою голкою певне місце ззаду на шиї. Звісно, таке вміла робити тільки вона. Для цього потрібно було відточити відчуття так, щоб за мить віднайти таке делікатне місце й роздобути відповідний інструмент для дії. Такий інструмент знайшовся — вона не пошкодувала часу, щоб виготовити спеціальну тонку мініатюрну плішню. Її кінець загострила. Як холодне слово безпощадності. Різними способами наполегливо тренувалася. І коли зрозуміла, що цього досить, перейшла до здійснення свого плану. Без вагань, спокійно й точно, спустила на того чоловіка царство небесне. Після того навіть молитву проказала. Її слова лилися з рота майже машинально.

Небесний отче, хай святиться ім'я твоє, хай прийде царство твоє. Прости нам усі наші гріхи. Благослови наші скромні діла. Амінь.

Після того вона стала періодично шалено прагнути чоловічого тіла.

Розділ 14

(про Тенґо)

Речі, яких майже ніхто з читачів досі не бачив

Комацу й Тенґо, як завжди, зустрілися в кав'ярні поблизу станції Сіндзюку. Там кава не була дешевою, але вони могли сісти поруч і вести розмову, не побоюючись, що їх хтось підслухає. Повітря в ній було порівняно чистим, а з динаміка лилася спокійна, тиха музика. Як і раніше, Комацу спізнився на двадцять хвилин. Як правило, Комацу не приходив на домовлений час, а Тенґо ніколи не запізнювався. На Комацу поверх синьої теніски був звичний твідовий піджак, у руках шкіряний портфель з документами.

— Вибач, що змусив тебе чекати, — сказав Комацу, але, здається, не почувався особливо винним. Був начебто у кращому настрої, ніж завжди, й на його губах бринів легкий усміх, схожий на місяць-молодик удосвіта.

Нічого не відповівши, Тенґо кивнув.

— Вибач, що я тебе квапив. Напевне, стомився? — сідаючи навпроти, сказав Комацу.

— Не хочу перебільшувати, але впродовж десяти днів я не знав, живу я чи помер, — відповів Тенґо.

— Але гарно все зробив. Успішно добув дозвіл від опікуна Фукаері й повністю переробив її оповідання. Молодчина! Для такого, як ти, відлюдника це справді велике досягнення. По-новому на все подивився, еге ж?

Тенґо пропустив похвалу повз вуха.

— Ви прочитали мій довгий звіт про обставини життя Фукаері?

— Авжеж, прочитав. Уважно. Так би мовити, досить складна історія. Зовсім як частина великого роману-епопеї. Та я не думав, що Ебісуно-сенсей — опікун Фукаері. Світ справді маленький. То сенсей про мене нічого не питав?

— Про вас?

— Так, про мене.

— Особливо нічого.

— Дивно, — сказав Комацу. — Адже ми з ним колись співпрацювали. Я навіть приходив у дослідницьку університетську лабораторію, щоб забрати рукопис. Тоді я був ще молодим редактором.

— Може, забув, якщо це було так давно. Бо запитував мене, що це за людина Комацу-сан.

— Ну, добре, — сказав Комацу з невдоволеним виразом обличчя. — Та ні, це неможливо. Сенсей нічого не забуває. Має неймовірну добру пам'ять, і, крім того, ми з ним тоді багато про що переговорили. Та нехай буде так, байдуже. Такого легко в руки не візьмеш. Судячи з твого звіту, обставини навколо Фукаері-тян начебто досить заплутані.

— І не просто заплутані. Ми тримаємо в руках буквально міну. З багатьох поглядів Фукаері незвична, а не просто гарненька сімнадцятирічна дівчина. У неї дислексія — не може нормально читати і як слід писати. Наче зазнала якоїсь травми і частково втратила пам'ять. Виросла в комуні, до школи майже не ходить. Її батько — лідер ліворадикальної організації, безпосередньо причетний до збройної сутички «Акебоно». А до того, як її взяв до себе Ебісуно-сенсей, був відомим фахівцем з культурної антропології. Якщо мова зайде про оповідання Фукаері, то газетярі налетять і розколупають чимало цікавих фактів. Будуть неприємності.

— Справді, може зчинитися буча, як на Новий рік і на свято Бон, коли в пеклі чорти перестають мучити грішників, — сказав Комацу, все ще з усміхом на губах.

— Ну, то покінчимо з нашим планом?

— Покінчити з нашим планом?

— Діло набрало надто широких розмірів. Стало надто небезпечним. Може, замінимо рукопис первісним варіантом?

— Та це так просто не вдасться зробити. «Повітряну личинку», перероблену твоїми руками, вже передано до друкарні і віддруковано для внесення правок. Як тільки вона вийде з друку, то відразу потрапить до конкурсної комісії, що складається з шести чоловік, серед яких є головний редактор і директор видавництва. Уже не можна сказати: «Вибачте, ми помилилися. Поверніть рукопис як такий, що не розглядався».

Тенґо зітхнув.

— Нема ради. Час не можна повернути назад, — вів далі Комацу. Узяв у рот сигарету «Marlboro» й, примруживши очі, прикурив від сірника кав'ярні. — Про наслідки я добре подумаю. А тобі, Тенґо-кун, можна цим не перейматися. Навіть якщо «Повітряна личинка» отримає премію, я постараюся зробити так, щоб Фукаері залишилася в тіні. Бажано подати справу в такому дусі, що, мовляв, загадкова молода письменниця не хоче з'являтися перед людьми. Як відповідальний редактор я виступатиму від її імені. Не турбуйся, я такі справи вмію залагоджувати.