Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

╤ це було справдешньою рад╕стю не т╕льки для самих закоханих, а й рад╕стю й щастям для вс╕х оточуючих, все село Веселе було й справд╕ веселим, не тямлячись в╕д щастя кохання ц╕╓╖ улюбленою вс╕м селом пари. Та здавалося, що вся природа навкруг захоплено рад╕ла цим коханням, буяючи неймов╕рно житт╓рад╕сним л╕том - вс╕м ╕ справд╕ здавалося, що такого прекрасного л╕та на ╖хн╕й пам"ят╕ ще н╕коли не бувало.

Нарешт╕ це прекрасне л╕то доб╕гло до свого прекрасного зак╕нчення, в╕щуючи не менш прекрасну ос╕нь. Робота над розписом храму була завершена. Серг╕й не те щоб був задоволений з╕ сво╓╖ роботи - в╕н не знав яку дяку скласти Богу за те, що вдалося таки в╕дтворити в цьому розпис╕ справжню Божу красу.

Це був не просто розпис - це було вт╕лення найвищих ╕стин, це була передана кольорами д╕╓ва пропов╕дь, що переконувала в неможливост╕ ╕ншого щастя, окр╕м щастя ╓днання з ╕стиною, добром ╕ красою, в╕дкритих нам благою в╕стю Божественного одкровення.

Може були п╕дстави трактувати це, як якусь примху художника, але н╕хто не поставив цього Серг╕╓в╕ на карб, вс╕ поставилися з розум╕нням до його бажання поки що не оприлюднювати для широкого загалу зроблений ним розпис до оф╕ц╕йного освячення храму, яке було заплановане на середину жовтня, на свято Покрови Пресвято╖ Богородиц╕ - тод╕, власне мало в╕дбутися й довгооч╕куване вс╕ма вес╕лля Серг╕я й Оксани. А до того щасливого для вс╕х часу Серг╕й мав ще по╖хати в╕дреставрувати ще один храм Божий в одному з╕ сх╕дноукра╖нських м╕стечок, в╕дпрацьовуючи таким чином повернення до храму села Веселого т╕╓╖ само╖ знаменито╖ ╕кони Богородиц╕ чотирнадцятого стол╕ття, адже ╕кону цю мав уже ось-ось викупити й передати отцю Михайлу меценат, який ╕ замовляв Серг╕╓в╕ реставрац╕ю - це, власне, й була, так би мовити, передоплата за реставрац╕ю. Серг╕й мав над╕ю зак╕нчити цю роботу якнайшвидше й повернутися вже назавжди до сво╓╖ с╕мейно╖ гаван╕.

15.

Наступного ранку Серг╕й мав уже покидати Веселе ╕ ╖хати виконувати нове замовлення. Робота з реставрац╕╖ храму була не така вже й забарна, часу на це повинно було б п╕ти не так вже багато, так що Серг╕й мав над╕ю вже невдовз╕ повернутися. Але покидати це, вже майже р╕дне, село Веселе й вже зовс╕м р╕дних отця Михайла та Оксану не хот╕лося. На душ╕ було тоскно, пригн╕чували як╕сь недобр╕ передчуття.

П╕д веч╕р Серг╕й вир╕шив пройтись селом ╕ околицями, щоб попрощатися з улюбленими м╕сцями. Не те, щоб в╕н мав щось проти присутност╕ Оксани п╕д час цього його прощання з Веселим, але чомусь таки хот╕лося в цей час побути зовс╕м одному, та в╕н не знав, як про це сказати сво╖й кохан╕й. Але ж, побачивши стан, в якому знаходився ╖╖ наречений, в╕дчувши якимось нев╕домим, знаним лише щиро закоханим ╕ чистим серцям, почуттям найглибш╕ душевн╕ потреби Серг╕я, Оксана сама запропонувала Серг╕╓в╕ пройтися й попрощатися з селом на самот╕. Вдячний д╕вчин╕ за розум╕ння, в╕н взяв свою куртку й п╕шов.

Пройшовши пов╕льно селом, статечно прощаючись ╕з селянами, адже вс╕ вже знали про його завтрашн╕й в╕д"╖зд, Серг╕й вийшов за село й довго ще йшов околицею, йшов, аж поки не зайшов досить таки далеко в степ. Широкий, неозорий укра╖нський степ на початку вересня, на початку осен╕.

Був уже веч╕р. Сутен╕ло. Це був один з тих перших прохолодних вересневих вечор╕в п╕сля теплого дня, котр╕ були наче першими натяками на майбутн╕ ос╕нн╕ холоди, хоча до тих холод╕в справдешньо╖ осен╕ й було ще досить далеко. Але ж цей митт╓вий перех╕д в╕д денного тепла до веч╕рньо╖ прохолоди нав╕ював в╕дчутн╕ ос╕нн╕ прозр╕ння, перш╕ непереборн╕ усв╕домлення того, що л╕то й справд╕ вже минуло, що попереду - ос╕нь, зима... На душ╕ було млосно, тоскно. Холодний сум огортав думки й почуття.

Серг╕й вийшов на високий пагорб, оглянув розкинутий перед ним розлогий предков╕чний степ, неозор╕сть якого огорталася веч╕рн╕м присмерком: пронизало гостре в╕дчуття ╓днання з долею цього степу, долею цього краю, з долею Укра╖ни - в╕н неначе провалився в минуле, з глибини якого т╕льки й можна було побачити сучасне й майбутн╓ таким, яким його визначив сам Господь.

Здолу вже почав сив╕ти туман, небо затяглося хмарами. У груди, в спину, в боки вдаряв в╕тер, вдаряли в╕три. Сл╕пота захмареного ос╕ннього неба н╕би являла лик сл╕пого кобзаря - в╕н холодними пальцями в╕тр╕в обмацував Серг╕╓ве лице, шукаючи подобу Наливайка, Павлюка, С╕рка ╕ Кривоноса, в╕н холодними пальцями в╕тр╕в обмацував безмежн╕сть цього степу, шукаючи подобу безмежност╕ козацько╖ звитяги; на неозор╕й кобз╕ цього степу в╕н холодними пальцями в╕тр╕в, вдаряючи у струни перемог ╕ втрат, печально вигравав мр╕йливу думу про те, що вже минулого не повернути; йому у суголосся Серг╕╓ве серце, немов невтомний довбиш, в литаври пам"ят╕ билося, й билося, й билося, наснажуючи безсилля спомин╕в всесиллям в╕ри в те, що цей степ ╕ще повстане могуттю с╕чового товариства...

О, ц╕ уявн╕ розм╕рен╕ речитативи кобзаревих дум, вони накочувались гомоном розгонистих ос╕нн╕х в╕тр╕в ╕ вдаряли Серг╕╓в╕ в груди, неначе у Дн╕провськ╕ береги вдаряють хвил╕, як╕ ще пам"ятають сл╕ди козацьких чайок, хвил╕, як╕ викочуючись в море, у буйн╕й нездоланност╕ козацько╖ потуги вдаряють у береги ╕мпер╕й, змиваючи на охололому п╕ску минулих час╕в сл╕ди всесилля султан╕в, цар╕в, корол╕в...

Ц╕ розм╕рен╕ речитативи кобзаревих дум, у ритм╕ ╖хнього розгонистого ладу кр╕зь хащ╕ неприборканих стол╕ть могуттю непереможно╖ ходи козацьких полк╕в крокувала велич Хмельницького й Виговського, Нечая й Дорошенка, Мазепи й Сагайдачного, п╕дносячи оцей веч╕рн╕й присмерк до велич╕ осягнень в╕чност╕ - ╕ Серг╕й, немов тримаючи у себе на долонях криваву шаблю веч╕рньо╖ заграви, все намагався збагнути, чи в╕ддаль пом╕ж ним ╕ небокра╓м б╕льш сутт╓ва, ан╕ж в╕ддаль пом╕ж ним ╕ г╕ркотою Берестечка: ╕ в╕н гадав, чи це веч╕рн╓ небо на ц╕й кривав╕й шабл╕ заграви присяга╓ на в╕чну в╕рн╕сть сво╖й прозорост╕ ╕ зраджу╓ ╖╖ в╕дразу ж ╕з темрявою ноч╕, чи це гетьманське владолюбство на кривав╕й шабл╕ перемог присяга╓ на в╕чну в╕рн╕сть небесам козацьких вольностей ╕ зраджу╓ ╖х з темрявою п╕дступност╕ цар╕в, султан╕в, корол╕в...

╤ Серг╕й гадав, чому ж колись безмежжя цього степу розкидалося, немов готов╕ до об╕йм╕в руки д╕вчини, що зустр╕чала ╕з переможного походу козака свого, - чому ж тепер безмежжя цього степу розкинулось розпачливо заломленими матер╕ руками над мертвим сином. Серг╕й гадав, чому колись ул╕тку степове р╕знотрав"я буяло р╕знобарв"ям руху незламно-житт╓дайно╖ ходи запор╕зьких с╕чових кош╕в - чому тепер ц╕ трави степов╕ так хиляться безсило, немов чуби тих козак╕в, що повростали сво╖ми к╕стяками в цю землю, не в змоз╕ б╕льше дивитися на те, як москал╕ ╖╖ мордують. ╤ в╕н гадав, чому колись узимку цей степ лежав, мов чистий б╕лий лист паперу, на якому м╕ць козацького дотепу ╕ще напише дошкульну в╕дпов╕дь пис╕ турецького султана - чому ж тепер безмежжя засн╕женого цього степу так легко сплутати з безмежжям сн╕г╕в сиб╕рських, коли, в яку годину чорну безмежжя вол╕ цього степу переросло в безмежжя сиб╕рсько╖ проклято╖ невол╕...

╤ доки в╕н так соб╕ гадав, вже н╕ч упала на цей степ, немов злов╕сний чорний ворон на труп козацький, викльовуючи оч╕ св╕тла, а вже прямо п╕д ногами Серг╕я поплив холодний н╕чний туман ╕з присмаком с╕чово╖ ру╖ни, ╕, насмерть приторочений до с╕дел дикост╕ московсько╖ орди, пот╕к козацьких душ поплив супроти теч╕╖ Дн╕прово╖ на п╕вн╕ч в рабство. ╤ так хот╕лось в╕рити, що через темряву задушливо╖ ноч╕, кр╕зь хащ╕ стогон╕в м╕льйон╕в невинно уб╕╓нних безсмертних душ колись таки протиснеться легкою св╕тлою ходою наш ранок й рожевим поц╕лунком досв╕тку розбудить сплячу красуню Укра╖ну, ╕ вона повстане з постел╕ в╕чного козацького степу й в╕дкри╓ ясн╕ безмежн╕ оч╕ вол╕...

Чи будемо ще й ми тод╕, щоб подивитись ╖й у в╕ч╕?