Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі

— Прикольно. Я була щаслива?

— Звісно, ні, — пирхнула Ан, — це ж наука.

— Пані, за півгодини починається соціальний захід.

Малкольм нахилився, щоб поцілувати Олів у щоку й стиснути її талію. Коли вона носила підбори, він був трохи нижчим за неї. Їй точно хотілося сфотографуватися удвох пліч-о-пліч.

— Ми повинні піти відсвяткувати той єдиний раз, коли Олів вдалося вимовити “каналдопсин” безкоштовною випивкою.

— Ти покидьок.

Він притягнув її до себе, міцно обійнявши, і прошепотів їй на вухо:

— Ти чудово впоралась, Каламата, — а потім голосніше: — Ходімо накидаємось!

— Чому б вам не піти першими? Я заберу флешку і віднесу речі в готель.

Олів пробиралася через тепер порожню кімнату до трибуни, відчуваючи, ніби з її плечей зняли величезну вагу. Вона була розслаблена і відчувала полегшення. У професійному плані все почало налагоджуватися: як виявилося, при належній підготовці вона фактично могла скласти кілька зв’язних речень перед іншими вченими. Вона також мала кошти для проведення своїх досліджень у наступному році, і двоє великих імен у своїй галузі щойно похвалили її роботу. Вона посміхнулась, дозволяючи думкам блукати до того, чи варто їй надіслати повідомлення Адаму, щоб сказати йому, що він правий, вона таки вийшла живою; їй, мабуть, варто запитати, як пройшла його основна промова. Чи запустилась його презентація, чи він неправильно вимовляв слова, наприклад «мікроматриці» або «каріотипування», чи планував він піти на соціальний захід. Він, ймовірно, зустрічався з друзями, але, можливо, вона могла б купити йому напій на знак вдячності за всю його допомогу. Вона навіть заплатила б раз.

— Все пройшло добре, — сказав хтось.

Олів обернулась і побачила, що Том стоїть позаду неї, схрестивши руки на грудях і притулившись до столу. Він виглядав так, ніби якийсь час дивився на неї.

— Дякую. У тебе теж.

Його промова була більш стислим повторенням тієї, з якою він виступав у Стенфорді, і Олів мусила визнати, що вона була трохи неуважна.

— Де Адам? — запитав він.

— Я думаю, все ще дає свою програмну доповідь.

— Ну, звісно, — Том закотив очі. Напевно, з любов’ю, хоча Олів не дуже вловила її в його виразі обличчя. — Він це робить, чи не так?

— Що робить?

— Перевершує тебе, — він відштовхнувся від столу, підійшовши ближче. — Ну, перевершує всіх. Це не тільки щодо тебе, — вона розгублено нахмурилась, захотівши спитати Тома, що він мав на увазі під цим, але він продовжив: — Я думаю, що ми з тобою чудово порозуміємося наступного року.

Нагадування про те, що Том вірив у її роботу достатньо, щоб взяти її в свою лабораторію, придушило її дискомфорт.

— Саме так, — вона усміхнулася. — Дуже дякую, що дали мені та моєму проекту шанс. Я не можу дочекатися, щоб почати працювати з вами.

— Ласкаво просимо, — він теж посміхався. — Я думаю, що ми зможемо багато чого отримати один від одного. Ти так не вважаєш?

Олів здалося, що вона матиме від цього набагато більше, ніж він, але вона все одно кивнула.

— Я сподіваюся, що так. Думаю, візуалізація та біомаркери крові ідеально доповнюють один одного, і лише поєднавши їх, ми зможемо…

— А у мене є те, що тобі потрібно, чи не так? Кошти для досліджень. Лабораторний простір. Час і здатність належним чином наставляти тебе.

— Так, Так і є. Я….

Раптом вона помітила сірий край його рогівки. Він підійшов ближче? Він був високий, але не набагато вищий за неї. Зазвичай він не здавався таким імпозантним.

— Я вдячна. Дуже вдячна. І впевнена, що…

Вона відчула його незнайомий запах у своїх ніздрях, його подих, гарячий і неприємний на куточку її рота, і — пальці, що міцно стиснули її верхню руку, і чому він — що він таке ….

— Що… — серце калатало в горлі, Олів звільнила руку й відступила на кілька кроків. — Що ви робите? Його рука піднялась до передпліччя, і воно заболіло там, де він її обхопив.

Боже, чи він дійсно це зробив? Спробував її поцілувати? Ні, вона, мабуть, це уявила. Вона, мабуть, божеволіє, тому що Том ніколи б…

— Я думаю, попередній перегляд.

Вона просто дивилася на нього, надто приголомшена й заціпеніла, щоб реагувати, поки він не підійшов ближче й знову нахилився до неї. Потім все повторилося знову.

Вона відштовхнула його. Наскільки тільки могла, вона відштовхнула його, поклавши обидві руки на його груди, поки він не відступив із жорстоким поблажливим сміхом. Раптом у неї стинулися легені, і вона не змогла дихати.

— Попередній перегляд… чого? Ви з’їхали з глузду?

— Ну ж бо.

Чому він посміхався? Чому на його обличчі був цей масляний, ненависний вираз? Чому він дивився на неї так…

— Така гарна дівчина, як ти, вже повинна знати рахунок, — він оглянув її з ніг до голови, і непристойний блиск в його очах викликав у неї огиду. — Не бреши мені і не кажи, що ти вибрала таку коротку сукню не заради мене. Гарні ніжки, до речі. Я розумію, чому Адам витрачає свій час на тебе.

— Що ти…

— Олів, — він зітхнув, засунувши руки в кишені. Він мав би виглядати незагрозливо, так розвалившись. Але відчувалось зовсім навпаки. — Ти ж не думаєш, що я прийняв тебе до своєї лабораторії, тому що ти подаєш великі надії, чи не так?

Розкривши рота, Олів відступила ще на крок. Один з її каблуків ледь не зачепився за килим, і їй довелося триматися за стіл, щоб не впасти.

— Дівчинка, як ти, яка так рано у своїй академічній кар’єрі зрозуміла, що відомі, успішні вчені — це спосіб просунутися вперед, — він усе ще посміхався. Та сама усмішка, яку Олів колись вважала доброю. Підбадьорливою. — Ти трахала Адама, чи не так? Ми обоє знаємо, що ти збираєшся трахнути мене з тієї ж причини.

Їй хотілось блювати. Зрештою, вона збиралась наблювати в цій кімнаті, і це не мало жодного відношення до її виступу.

— Ви огидні.

— Я? — він безтурботно знизав плечима. — Ми обоє такі. Ти використала Адама, щоб дістатися до мене і моєї лабораторії. І потрапити на цю конференцію.

— Це не так. Я навіть не знала Адама, коли подавала…

— О, заради бога. Ти хочеш сказати, що думала, наче твій жалюгідний реферат був обраний для доповіді через його якість і наукову важливість? — він начепив на обличчя недовірливий вираз. — Хтось тут має дуже високу думку про себе, враховуючи, що її дослідження марні та вторичні, і що вона ледве може скласти два слова, не заїкаючись як ідіотка.

Вона завмерла. Її шлунок гунув вниз і скрутився, ноги прилипли до землі.

— Це неправда, — прошепотіла вона.

— Ні? Думаєш, що це неправда, що вчені в цій галузі хочуть вразити великого Адама Карлсена настільки, щоб цілуватимуть в дупу ту, яку він зараз трахає? Я, звичайно, так і зробив, коли сказав його дуже посередній дівчині, що вона може прийти працювати до мене. Але, можливо, ти маєш рацію, — сказав він із глузливою привітністю. — Можливо, ти знаєш STEM науку краще, ніж я.

— Я розповім про це Адаму. Я…

— Як забажаєш, — Том розкрив руки. — Вперед. Не соромся. Може, дати тобі телефон?

— Ні, — її ніздрі розширилися. Хвиля крижаного гніву налетіла на Олів. — Ні.

Вона розвернулася й пішла до входу, борючись із нудотою й жовчю, що лізла в горло. Вона збиралася знайти Адама. Вона збиралася знайти організаторів конференції і повідомити про поведінку Тома. Вона більше ніколи не побачить його обличчя.

— Одне питаннячко. Як ти думаєш, кому повірить Адам, Олів?

Вона різко зупинилася, всього за кілька футів від дверей.

— Якійсь сучці, яку він трахав не більше двох тижнів, чи комусь, хто був близьким другом роками? Комусь, хто допоміг йому отримати найважливіший грант у його кар’єрі? Комусь, хто прикривав його дупу, коли коли він був молодшим за тебе? Комусь, хто насправді хороший науковець?

Вона обернулася, тремтячи від люті.

— Чому ви це робите?

— Тому що я можу, — Том знову знизав плечима. — Якою б вигідною не була моя співпраця з Адамом, іноді трохи дратує, що він повинен бути кращим у всьому, і мені подобається ідея одного разу відібрати у нього щось. Тому що ти дуже гарна, і я з нетерпінням чекаю можливості проводити з тобою більше часу наступного року. Хто б міг подумати, що у Адама такий гарний смак?