Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі

— Я не знаю.

— О, та ну. Як ти можеш не знати?

Він знизав плечима.

— Я просто не знаю.

— Що ж, напевно, це значить, що не хропеш. Інакше тобі хтось би про це сказав.

— Хтось?

— Сусід по кімнаті, — їй спало на думку, що Адаму тридцять чотири, і він, напевно, не мав сусіда по кімнаті вже років з десять. — Або дівчина.

Він злегка посміхнувся і опустив очі.

— Мабуть, тоді моя «дівчина» скаже мені після SBD, — він сказав це тихим, невибагливим тоном, очевидно намагаючись пожартувати, але щоки Олів потепліли, і вона не могла більше на нього дивитися. Натомість вона смикала нитку свого кардигана і думала, що сказати.

— Моя дурнувата стаття, — вона прочистила горло. — Її прийняли, як виступ.

Він перехопив її погляд?

— Панель факультету?

— Ага.

— Ти не рада?

— Ні, — Вона скривилася.

— Це через публічне мовлення?

Він запам'ятав. Звісно він запам'ятав.

— Так. Це буде жахливо.

Адам дивився на неї і нічого не сказав. Ні про те, що все буде добре, ні про те, що доповідь пройде гладко, ні про те, що вона надто гостро реагує та применшує фантастичну нагоду. Його спокійне прийняття її тривоги справило ефект, прямо протилежний ентузіазму професора Аслан — це розслабило її.

— Коли я був на третьому курсі аспірантури, — сказав він тихо, — мій керівник послав мене на факультетний симпозіум замість нього. Він сказав мені лише за два дні до того, без жодної презентації чи сценарію. Лише назву виступу.

— Ого, — Олів спробувала уявити, як це, коли очікують, що ти виконаєш щось настільки лякаюче майже без попередження. Водночас частина її дивувалася, що Адам сам ділився чимось без прямого запитання. — Чому він це зробив?

— Хто знає? — він нахилив голову назад, дивлячись у точку над її головою. Його тон мав відтінок гіркоти. — Бо в нього виникла надзвичайна ситуація… Бо він думав, що це буде формуючий досвід. Бо він міг.

Олів готова посперечатися, що він міг. Вона не знала колишнього наставника Адама, але академічна наука була дуже схожа на клуб “великих хлопчиків”, де ті, хто мав владу, любили використовувати у своїх інтересах тих, у кого її не було, без наслідків.

— І що, так і було? Це був формуючий досвід?

Він знову знизав плечима.

— Настільки, як може бути щось, що позбавляє тебе сну на сорок вісім годин підряд через паніку.

Олів посміхнулася.

— І як ти впорався?

— Я впорався… недостатньо добре, — він мовчав довгу мить, його погляд застиглий десь за вікном кав'ярні. — Але, знову таки, нічого не було достатньо добре.

Здавалося неможливим, що хтось міг дивитися на на наукові досягнення Адама і вважати їх недостатніми. Що він міг колись бути менш, ніж найкращим у тому, чим він займався. Може, тому він був таким суворим у своєму судженні інших? Бо його навчили встановлювати такі самі неможливі стандарти для себе?

— Ти досі спілкуєшся з ним? Зі своїм керівником, я маю на увазі.

— Він вже на пенсії. Том тепер керує його колишньою лабораторією.

Це була нехарактерно неясна, обережно сформульована відповідь. Олів не могла не бути зацікавленою.

— Тобі він подобався?

— Це складно, — він потер рукою підборіддя, виглядаючи задумливо і віддалено. — Ні. Ні, він мені не подобався. І досі не подобається. Він був… — він так довго не відповідав, що вона майже переконала себе, що він цього не зробить. Але він відповів, дивлячись на вечірнє сонце, що ховалось за дубами. — Брутальний. Мій керівник був брутальний.

Вона хихикнула, і Адамові очі метнулися назад до її лиця, спантеличено звузившись.

— Вибач, — вона все ще трохи сміялась. — Просто це смішно, чути, як ти скаржишся про свого старого наставника. Тому що…

— Тому що?

— Тому звучить так, наче він такий самий, як ти.

— Я не такий, як він, — заперечив він, гостріше, ніж Олів звикла чекати від нього. Це змусило її пирхнути.

— Адам, я впевнена, якби ми попросили будь-кого описати тебе одним словом, «брутальний» з'явилося б один чи десять разів.

Вона побачила, як він застиг, ще до того, як закінчила говорити, лінія його плечей раптом стала напруженою і нерухомою, його щелепа стиснулась і злегка посіпувалась. Її першим інстинктом було вибачитись, але вона не була впевнена, за що. В тому, що вона сказала йому, не було нічого нового — вони обговорювали його грубуватий, безкомпромісний стиль наставництва раніше, і він завжди сприймав це спокійно. Навіть визнавав це. Та все ж його кулаки були стиснуті на столі, і його очі були темніші, ніж зазвичай.

— Я… Адам, чи я… — вона затнулася, але він перебив її перш ніж вона змогла продовжити.

— Всі мають проблеми зі своїми керівниками, — сказав він, і в його тоні була завершеність, яка попереджала її не закінчувати речення. Не питати що сталося? Куди ти тільки що зник?

Тож вона ковтнула і кивнула.

— Доктор Аслан… — Вона завагалась. Його кісточки були вже не такі білі, і напруга в його м'язах повільно зникала. Можливо, що їй просто здалося. Так, мабуть, здалося. — Вона хороша. Але іноді я відчуваю, що вона не зовсім розуміє, що я потребую більше… — Підтримки. Якихось практичних порад, замість сліпого підбадьорювання, — я навіть сама не впевнена, що мені потрібно. Я думаю, це частина проблеми — в мене не дуже виходить це висловити.

Він кивнув і, здавалося, обережно вибирав слова.

— Наставництво — це важко. Ніхто не вчить тебе, як це робити. Нас готують стати вченими, але, будучи професорами, ми також відповідаємо за те, щоб студенти навчилися ретельно творити наукові роботи. Я вичитую своїх випускників та встановлюю для них високі стандарти. Вони бояться мене і це нормально. Ставки високі, і якщо страх означає, що вони серйозно ставляться до підготовки, то я не проти.

Вона нахилила голову.

— Що ти маєш на увазі?

— Моя робота — переконатися, що мої дорослі аспіранти не стануть посередніми науковцями. Це значить, що я той, чиїм завданням є вимагати, щоб вони повторювали свої експерименти чи коригували гіпотези. Цього варто очікувати.

Олів ніколи не подобалась багатьом людям, але Адамове ставлення до того, як його сприймали інші, було настільки безтурботним, що це було майже чарівно.

— Тобі справді все одно? — спитала вона зацікавлено. — Що ти можеш не подобатись своїм студентам як людина?

— Так. Вони мені теж не дуже подобаються, — вона подумала про Джесс і Алекса і ще іншу півдюжину випускників та аспірантів, у яких Адам був наставником, і яких вона не дуже добре знала. Думка про те, що він вважав їх настільки ж дратуючими, як вони вважали його деспотичним, змусила її хихикнути.

— Якщо чесно, мені загалом не подобаються люди.

— Звісно, — Не питай, Олів. Не питай. — А я тобі подобаюсь?

Мілісекунда вагання, поки він стиснув губи.

Ні. Ти всезнайка з жахливим смаком в напоях, — він провів по кутку свого айпада з маленькою усмішкою на вустах. — Надішли мені свою презентацію.

— Мою презентацію?

— Для твого виступу. Я подивлюсь на неї.

Олів намагалась не витріщатись на нього.

— О… ти… я ж не твоя студентка. Ти не повинен..

— Я знаю.

— Ти справді не повинен…

— Я хочу — сказав він низьким і рівним голосом, дивлячись їй у вічі, і Олів мусила відвернути погляд, бо відчула, як їй щось тисне в грудях.

— Окей, — Вона нарешті спромоглася відірвати нитку на своєму рукаві. — Яка вірогідність того, що твій зворотній зв'язок змусить мене плакати в душі?

— Залежить від якості твоєї презентації.

Вона посміхнулась.

— Не почувайся, наче маєш стримуватись.

— Повір, я так не почуваюсь

— Добре. Чудово, — вона зітхнула, але це заспокоювало, знати, що він збирався провірити її роботу.

— Ти прийдеш на мій виступ? — вона почула, як спитала це, і була так само здивована цим проханням, як Адам.

— Я… ти хочеш, щоб я прийшов?

Ні. Ні, це буде жахливо і принизливо, і напевно, це буде катастрофа, і ти побачиш мене в моєму найгіршому і найслабшому стані. Напевно, тобі найкраще замкнутися в туалеті на час усієї панелі. Просто, щоб випадково не забрести і не побачити, як я роблю з себе дурепу.