Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі

Його брови вигнулися.

— Не думав, що ти на таке здатна.

— Ну тебе! — вона зиркнула на нього. — Постійний рівень відчаю, який я відчувала протягом останнього тижня, вимагає приголомшливої кількості калорій, якщо ти… Що ти робиш?

Адам схилився над своєю валізою і, понишпоривши, простягнув щось Олів.

— Що це?

— Калорії. Щоб підживити твої звички відчаю.

— О.

Вона взяла, а потім вивчала протеїновий батончик у руках, намагаючись не розплакатися. Це була просто їжа. Ймовірно, перекус, який він взяв для польоту, а потім не з’їв. Зрештою, йому не потрібно було впадати у відчай. Він був доктор Адам Карлсен.

— Спасибі. Ти… — обгортка хрустіла, коли вона перекладала батончик з однієї руки в іншу. — Ти все ще збираєшся на мою промову?

— Звичайно! О котрій вона точно?

— Сьогодні о четвертій, аудиторія 278. Сесія 3-б. Хороша новина полягає в тому, що вона частково збігається з основним виступом, а це означає, що, сподіваємося, з’явиться лише кілька людей…

Його спина помітно напружилася. Олів завагалася.

— Хіба що ти не збираєшся іти на основний виступ?

Адам облизнув губи.

— Я…

Її очі вибрали саме цей момент, щоб поглянути на значок конференції, що звисав на його шиї.

Адам Карлсен, доктор наук

Стенфордський університет

Основний спікер

Її щелепа відвисла.

— Боже мій, — вона подивилася на нього, широко розплющивши очі, і… . О, Боже. Принаймні він начепив на себе зніяковілий вигляд. — Чому ти не сказав мені, що ти основний доповідач?

Адам почухав підборіддя, відчуваючи дискомфорт.

— Я про це не думав.

— Боже мій, — повторила вона.

Якщо бути справедливим, це була її вина. Ім’я основного доповідача, ймовірно, було надруковано 300-м розміром шрифту в програмі, а також на всьому рекламному матеріалі, не кажучи вже про програму конференції та електронні листи. Олів, мабуть, добряче засунула голову собі в зад, що цього не помітила.

— Адам, — вона захотіла потерти очі пальцями, а потім подумала. Проклятий макіяж, — я не можу підробно зустрічатись з основним доповідачем SBD.

— Технічно є три основних доповідача, а дві інші — заміжні жінки років п’ятдесяти, які живуть у Європі та Японії, тож…

Олів схрестила руки на грудях і тьмяно дивилась на нього, поки він не затих. Вона не могла втриматися від сміху.

— Як же я про це не подумала?

— Це нескладно, — він знизав плечима. — Сумніваюсь, що вони покликали мене першого.

— Правильно.

Звичайно. Тому що існувала людина, яка б відмовилася бути основним доповідачем на SBD. Вона нахилила голову.

— Ти подумав, що я ідіотка, коли я почала скаржитися на свою десятихвилинну промову, на якій будуть присутні чотирнадцять з половиною осіб?

— Зовсім ні. Твоя реакція цілком зрозуміла, — він задумався на мить. — Я іноді думаю, що ти ідіотка, здебільшого, коли бачу, що ти кладеш кетчуп і вершковий сир на рогалики.

— Це чудове поєднання.

Він виглядав засмученим.

— Коли ти виступаєш на своїй дискусії? Можливо, я ще зможу встигнути..

— Ні. Вона розпочинається в середині твоєї, — вона махнула рукою, сподіваючись здатися байдужою. — Все гаразд, справді, — так воно і було. — У будь-якому разі мені доведеться записати себе на телефон, — вона закотила очі, — для професорки Аслан… Вона не змогла прийти на конференцію, але сказала, що хоче послухати мій перший виступ. Я можу надіслати його тобі, якщо любиш заїкання і уживане збентеження.

— Мені б це сподобалося.

Олів почервоніла й змінила тему.

— Тому у тебе є кімната на весь час конференції, навіть якщо ти не залишишся? Тому що ти велика шишка?

Він нахмурився.

— Ні.

— Тепер я можу називати тебе “великою шишкою”?

Він зітхнув, підійшовши до тумбочки й поклавши в кишеню флешку, яку вона помітила раніше.

— Я повинен занести свою презентацію вниз, всезнайко.

— Гаразд, — він міг піти. Що було нормально. Абсолютно нормально. Олів не дала посмішці згаснути, — то, мабуть, побачимося з тобою після моєї промови?

— Звичайно.

— І після твоєї… Удачі. І вітаю. Це така велика честь.

Але, здається, Адам не думав про це. Він затримався біля дверей, тримаючи руку на ручці, і озирнувся на Олів. Їхні очі зустрілися на кілька митей, перш ніж він сказав їй:

— Не нервуйся, добре?

Вона стиснула губи і кивнула.

— Я просто зроблю те, що завжди каже професорка Аслан.

— І що це?

— Поводитиму себе з впевненістю посереднього білого чоловіка.

Він усміхнувся, і — ось вони. Ямочки, що зупиняють серце.

— Все буде добре, Олів, — його усмішка пом’якшилась. — А якщо ні, то принаймні все закінчиться.

Лише через кілька хвилин, коли вона сиділа на ліжку, дивлячись на горизонт Бостона і жувала свій обід, Олів зрозуміла, що протеїновий батончик, який дав їй Адам, був покритий шоколадом.

Вона втретє перевірила, чи не помилилась кімнатою — ніщо інше, як розмова про рак підшлункової залози перед натовпом, яка очікувала, що презентація апарату Гольджі справить враження, — а потім відчула, як чиясь рука обійняла її плече. Вона обернулася, помітила, кому вона належить, і відразу ж усміхнулася.

— Том!

Був одягнений у вугільно-чорний костюм. Його світле волосся було зачесане назад, завдяки чому він виглядав старшим, ніж у Каліфорнії, але також професійно. Він був дружнім обличчям у морі незнайомих, і його присутність позбавила її від сильного бажання наблювати у власні черевики.

— Агов, Олів, — він відчинив для неї двері. — Я думав, що зможу побачити тебе тут.

— О?

— З програми конференції, — він дивно подивився на неї. — Ти не помітила, що ми на одній дискусії?

От лайно.

— Е…я. . Я навіть не прочитала, хто ще бере участь.

Тому що я була надто зайнята панікою.

— Не хвилюйся. В основному це нудні люди, — він підморгнув, і його рука ковзнула до її спини, ведучи до трибуни. — Крім тебе і мене, звісно.

Її виступ минув не погано.

Але також і не ідеально. Вона двічі запнулася на слові «каналдопсин», і через якісь дивні викрутаси проектора її пляма більше нагадувала чорну краплю, ніж скибочку.

— На моєму комп’ютері це виглядає інакше, — сказала Олів глядачам з напруженою посмішкою. — Просто повірте мені на слово.

Люди посміялися, і вона трохи розслабилася, вдячна, що витратила годину за годиною, запам’ятовуючи все, що мала сказати. Кімната була не настільки заповнена, як вона боялася, і була купка людей — ймовірно, що працювали над подібними проектами в інших установах, — які робили нотатки та захоплено слухали кожне її слово. Це мало бути приголомшливим і викликати занепокоєння, але приблизно на половині вона зрозуміла, що від знання, що хтось інший захоплюється тими ж питаннями дослідження, які займали більшу частину останніх двох років її життя, у неї дивно запаморочилася голова.

У другому ряду Малкольм начепив на обличчя зачарований вираз, тоді як Ан, Джеремі та купа інших студентів зі Стенфорда ентузіазмом кивали, коли Олів випадково дивилася в їх бік. Том по черзі пильно дивився на неї й перевіряв телефон зі знудьгованим виразом — справедливо, оскільки він уже прочитав її звіт. Сесія затягувалася, і в кінцевому підсумку модератор дала їй час лише на одне запитання — легке. Наприкінці двоє інших учасників дискусії — відомі дослідники раку, Олів довелося стримуватися, щоб не пищати, як дівчинка-фанатка, — потиснули їй руку й поставили кілька запитань про її роботу. Вона була водночас схвильована і щаслива.

— Ти була така дивовижна, — сказала Ан, коли все закінчилося, встаючи, щоб обійняти її. — А ще ти виглядаєш гаряче й професійно, і поки ти говорила, у мене було видіння твого майбутнього в академічних колах.

Олів обхопила Ан руками.

— Яке видіння?

— Ти була потужною дослідницею, в оточенні студентів, які ловили кожне твоє слово. І ти відповідала на електронний лист на кілька абзаців, пишучи “ні” з маленької літери.