Вигнання в рай (СИ) - Пересичанский Юрий Михайлович

- Так, - Оксана немов перехопила нитку Серг╕╓вого натхнення, - адже на опертих на незрушну р╕вновагу р╕внодення терезах прозр╕нь волхва завжди невблаганно тяж╕ли шальки спод╕вань непогамовних племен, коли волхви клали на них посуху й пов╕нь, в╕йну ╕ мир, хворобу ╕ здоров"я, - в такому ж, як ╕ Серг╕й, поетичному дус╕ розвивала вона мову, дивлячись на тисячол╕тню велич дуба. - Вс╕ ж, хто приходив за пом╕ччю до волхва, жадали лише одного - щоб якнайпрониклив╕шими були т╕ слова, якими вс╕, хто в╕рить, моляться про те, щоб не здригнулася рука волхва, коли у неозорост╕ небесних одкровень в╕н вр╕вноважу╓ обидва к╕нц╕ безмежност╕, п╕дносячи людську нем╕ч до велич╕ Даждьбога.

Серг╕й пов╕льно п╕д╕йшов до Оксани, об╕йняв ╖╖, й вона дов╕рливо прихилилась до його грудей. Все було щиро й в╕дверто, без жодного слова. Слова були зовс╕м зайв╕. Слова могли б нав╕ть все з╕псувати. Пот╕м вони злилися в поц╕лунку ╕ ще довго стояли об╕йнявшись, в╕дчуваючи неймов╕рно могутн╓, величне в╕дчуття, що вони стали одним ╓диним ╓ством, ╓диним т╕лом, ╓диною душею. ╤ це ╓дине ╓ство, що складалося з ран╕ше двох окремих самотностей, не просто по╓днало дв╕ особистост╕ в одну, подво╖вши ╖хн╕ якост╕, це ╓дине тепер ╓ство до безмежност╕ розвинуло все найкраще, найдуховн╕ше, найокрилен╕ше, що було в кожного, ╕ до безмежност╕ ж розв╕яло, применшило вс╕ т╕ людськ╕ слабкост╕, як╕ зазвичай ототожнюють з╕ слабостями плот╕, ╕ яких, ясна р╕ч, в Серг╕я було набагато б╕льше, н╕ж в Оксани, якщо так╕ слабкост╕ й взагал╕ були в не╖.

Серг╕й буквально ф╕зично в╕дчував, як кожен поц╕лунок, наче помах добро╖ чар╕вниц╕, поглинав якусь частку з того найтемн╕шого, чого в╕н хот╕в би позбутися, але не знав як. Вони в╕дчували, як це захопливе почуття ╓диного ╓ства, що зродилося з об╕йм╕в ╕ поц╕лунк╕в, под╕бно до цього тисячол╕тнього дуба, поряд з яким вони стояли, вростало сво╖м кор╕нням в р╕дну землю, п╕д╕ймалося над землею могуттю крони, розпросторювалось г╕ллям у небо, вростаючи плодами найчист╕шо╖ любов╕ у в╕чн╕сть, ╓днаючи по╓днан╕ любов"ю душ╕ з Богом.

Додому вони поверталися вже навпростець. Оксана вивела Серг╕я л╕совою стежиною на про╖жджу дорогу, якою вони напрямки попростували до села. Вони йшли, об╕йнявшись, узб╕ччям дороги, не звертаючи жодно╖ уваги на автомоб╕л╕, як╕ про╖жджали повз них. Сонце вже починало скочуватися до веч╕рнього пругу, й полуденна спека повол╕ почала розбавлятися при╓мною прохолодою.

- Розум╕╓ш, - промовив Серг╕й, побачивши в сво╖й, осв╕тлен╕й спалахом любов╕, душ╕ т╕ темн╕ закапелки, як╕ все ще заважали йому в╕дчувати себе повн╕стю в╕двертим. - Розум╕╓ш, я довго думав, що ж мене у сп╕лкуванн╕ з тобою все гн╕тить, не дозволяючи бути з тобою повн╕стю розкутим. Зараз, мен╕ так зда╓ться, що я розум╕ю це. Як би це тоб╕ сказати...

- Скажи, як ╓, - просто промовила Оксана, - скажи перше, що наверта╓ться на язик.

- Ж╕нки. Мо╖ стосунки з ж╕нками, - випалив в╕н перше, що спало на думку, - Розум╕╓ш... Як би це тоб╕ пояснити. Я не виправдовуюсь, зовс╕м н╕. Але все це все одно вигляда╓, як щось недостойне, гр╕ховне, чи що. Хоча.. Все починалося з великого кохання, першого, чистого, щирого кохання, яке пот╕м виявилося нещасливим. А пот╕м, - в╕н якось н╕яково подивився на Оксану, - нав╕ть не знаю, як би це правдиво й в╕дверто пояснити...

- А н╕чого пояснювати й не треба, - сво╖м глибоким св╕тлим поглядом подивилась у в╕дпов╕дь Оксана. - Я бачу, в╕дчуваю тебе зараз таким, яким ти зараз ╓. ╤ той стан, з якого ти став тим, чим ти зараз ╓, не важливий для мене зараз, хоча я насправд╕, пов╕р вже мен╕ на слово, прекрасно знаю й розум╕ю все, що з тобою було в попередньому тво╓му житт╕, не зважаючи на свою поз╕рну наче б то недосв╕дчен╕сть затворниц╕ в таких св╕тських пристрастях, в яких ти, зрештою, просто неминуче перебував. Я ж бо теж, зрештою, жила й навчалася в Ки╓в╕, перебувала, так би мовити, в сам╕й гущ╕ так звано╖ цив╕л╕зац╕╖ й прекрасно знаю, що явля╓ собою сучасне сусп╕льство ╕ його мораль. ╤ ще я хочу тоб╕ сказати... - глибоко й проникливо, наче наскр╕зь пронизавши Серг╕я, подивилась вона прямо йому в оч╕. - Нараз╕ в тебе таке в╕дчуття, неначе ти вже повн╕стю пок╕нчив з цим сво╖м минулим, наче ти вже повн╕стю роз╕рвав цю, так би мовити, пуповину, що ╓дна╓ тебе з тим, що породило тво╖ найтемн╕ш╕ вчинки, за як╕ тоб╕ найб╕льше соромно зараз. Але на жаль, - вона знову пронизала його гостро й безжально правдивим, а водночас теплим ╕ сп╕вчутливим поглядом, - на жаль це поки що ще не зовс╕м так. Як кажуть, ти виграв битву, одну з битв, можливо одну з найвир╕шальн╕ших битв, але все ж попереду ще залишилось перемогти ще в дек╕лькох битвах, щоб перемогти у вс╕й в╕йн╕ взагал╕. ╤ я допоможу тоб╕. Ми разом переможемо.

- Що ж, з таким полководцем, як ти, не виграти в╕йну - просто сором. Ми обов"язково переможемо.

- Не з полководцем, а з порадником ╕ другом.

- В такому раз╕, - Серг╕й замислився на мить. - Хот╕лося б зв╕ритися другов╕ ще в деяких сво╖х сумн╕вних якостях. Можливо разом ми б╕льш повноц╕нно розберемось.

- Що ж, давай сво╖ проблеми. Розберемось.

- Доведеться знову починати з роздуму, як би це тоб╕ пояснити, - Серг╕й знову замислився, пройшовши дек╕лька крок╕в у розм╕рковуваннях. - Розум╕╓ш, я стараюсь жити так, як би це було правильно щодо тих ╕деал╕в добра, краси й справедливост╕, як╕ мен╕ останн╕м часом були в╕дкрит╕ Святи Письмом, запов╕дями Божими в тому вигляд╕, в якому доносить ╖х до нас укра╖нське православ"я. ╤ все ж, - в╕н знову замовк на дек╕лька крок╕в. - ╤ все ж, як на мене, мен╕ не завжди це вда╓ться. Що цьому виною, чи мо╓ нев╕рне розум╕ння цих самих ╕деал╕в, чи моя неправильна повед╕нка, чи й те й ╕нше разом...

- Загалом, це нормально, - спок╕йно дивлячись вдалеч╕нь, наче аж трохи замр╕яно, мовила Оксана. - Це нормально, коли ти все ж вважа╓ш свою повед╕нку не ц╕лком ╕деальною. Було б г╕рше, якби ти, навпаки, вважав самого себе абсолютно довершеною людиною. ╤ все ж, хот╕лося б знати конкретн╕ше, що саме тебе не влаштову╓.

- Конкретн╕ше? - подивився на не╖ Серг╕й. - От, наприклад, я дуже часто потрапляю в ситуац╕╖, коли перед╕ мною, може й поста╓ виб╕р, але вибирати я маю все ж одну ╓дину д╕ю, яка б в╕дпов╕дала тим ╕деалам, про як╕ я тоб╕ вже говорив. Але зд╕йснивши вже певну д╕ю, яка наче б то ╓ абсолютно в╕рною з ус╕х точок зору, я врешт╕ потрапляю в якусь непевну, можна сказати, подв╕йну ситуац╕ю, коли з одного боку, все наче в╕рно й сам ╤сус Христос напевне схвалив би саме таку мою д╕ю, а з ╕ншого боку все вигляда╓ так, н╕би цей м╕й вчинок - просте, звичайне марнославство, звичайне людське бажання слави св╕ту цього.

- Наприклад.

- Наприклад? Наприклад, пам"ята╓ш той м╕й майже геро╖чний вчинок... Врешт╕, - посм╕хнувся Серг╕й, - намагання вчинку, який я хот╕в зд╕йснити, але так ╕ не зд╕йснив. Це було того самого першого ранку мого перебування у вашому сел╕, коли я прийшов до храму з нам╕ром зайнятися його розписом ╕ застав двер╕ храму в╕дчиненим, подумав про можлив╕сть пограбування й...

- Так, так, - посм╕хнулась тепло й Оксана, - дуже добре пам"ятаю, як ти тод╕ рвучко розчахнув двер╕, очевидно, з нам╕ром кинутися на зловмисник╕в.

- Так, нам╕ри в мене були д╕йсно р╕шуч╕, але зд╕йснитись ╖м не судилося, оск╕льки в церкв╕ того ранку я застав тебе, коли ти молитовно зверталась до Бога. ╤, зрештою, зам╕сть геро╖чного вчинку ми отримали комед╕йну сцену, щось на зразок н╕мо╖ сцени з "Рев╕зора" Гоголя. Отут, до реч╕, трапився цей трет╕й вар╕ант: можна було, або покинути все на розсуд Бога й звернутися до людей за пом╕ччю, хоча це й могло дозволити злочинцям втекти, або ж зд╕йснити геро╖чний вчинок, який пот╕м виглядав би, можливо, як земне марнославство, але врешт╕ трапився трет╕й вар╕ант - комед╕йний пшик.

- Зовс╕м н╕, - заперечила йому Оксана. - Можливо це виглядало на перший погляд ╕ комед╕йно, нав╕ть кумедно, але це зовс╕м не так, зовс╕м. З цього приводу можна пригадати т╕льки одного з найкомед╕йн╕ших геро╖в в ╕стор╕╖ св╕тово╖ л╕тератури Дон К╕хота з Ламанч╕, кумедн╕, нав╕ть см╕шн╕, на перший погляд, вчинки якого були зрештою вчинками, як╕ в найб╕льш╕й м╕р╕ в╕дпов╕дали найвищим ╕деалам добра, краси й справедливост╕.