Спляча красуня - Андрей Гуляшки

— Я займусь гудзиком,— сказав лейтенант.— Сьогодні ввечері ми, як належить за інструкцією, складемо протокол, і завтра ви заберете його.

— Буду вам дуже вдячний,— вклонився Харі.

Потім вони поговорили про похорон та про формальності, пов'язані з ним, і вирішили, що все треба закінчити завтра до четвертої години дня.

Коли Харі вийшов, Авакум глибоко і з видимою полегкістю зітхнув, закурив сигарету і зморено сів у шкіряний фотель навпроти мерця.

Він усвідомлював, що лейтенант чекає на його розпорядження, а в голові у нього раптом утворилася якась порожнеча.

— Ну що ж,— почав Авакум і одразу ж умовк, не мов зайшов у безвихідь.— Ну що ж,— повторив він.— Робіть, як того вимагають святі правила слідства: загорніть цю дрібницю в папір і надішліть до управління, в науково-дослідну лабораторію. Кожну річ, яка не належала вбитому і не пов'язана з обстановкою, що оточувала його за життя, кожну таку річ, байдуже, чи то гудзик, чи стілець, шліть на лабораторне дослідження в управління. Таке моє золоте правило, і я, коли не помиляюсь, навчав цього й вас! — Він раптом скипів, що з ним бувало рідко, і випалив усе те роздратовано — всупереч звичці говорити спокійно. Та відразу ж відчув ніяковість, зрозумівши, що не має слушності. Адже лейтенант не дозволив Харі взяти гудзика — за що ж на нього сердитися? — Пробачте,— сказав він із щирим жалем,— цей мрець, як видно, нервує мене. Досі ніяк не збагну, чому він так сердито дивиться! Ви, лейтенанте, зніміть відбитки його великого пальця і великого пальця кухаревого. Зніміть також відбитки пальців на спинці крісла. І все це негайно в лабораторію.— Авакум злостиво і єхидно посміхнувся.— Ваш новий приятель забере свій гудзик, тільки як подасть заяву на ім'я начальника відділу і витратить чотири стотинки на трамвай. А для нього чотири стотинки дещо означають. А віддадуть йому гудзик чи ні,— Авакум помовчав,— залежить, звісно, від ходу слідства. Я думаю, принаймні тепер, що він його одержить.

Авакум не мав ніяких підозр проти Харі. Йому й на думку не спадало підозрювати його. А якщо він і виконав формальності щодо гудзика, то зробив це наче несамохіть, а чому — і сам не знав.

Коли лейтенант вийшов з кімнати, Авакум подумав: «Мабуть, через Прекрасну Фею. Ревнощі!» — і відчув, що його кинуло в жар, немов на нього війнуло з відчиненої розжареної печі. Ревнощі! Ревнують, коли кохають. А хіба він кохає? Ні, ця гра так само схожа на кохання, як вальс, приміром, на симфонічну музику!

Але далі, далі... Рівняння вже розв'язано, і висновок зроблено. Що ж далі? Хто вбивця?

Авакум заплющив очі, бо труп, звідки б на нього не дивитись, нервував його. Здавалось, мертвий професор мучився в своєму шкіряному бандажі і силкувався сповзти на підлогу, а бандаж заважав. Руки старого якось потворно звисали. Тепер флакончик з-під парфумів, який зберігався в шухляді столу, звичайно, ні до чого. Професор інколи виймав цей флакон, виймав затичку і вдихав аромат. Тепер навіть уявити важко, що ці руки були здатні на таке.

Отже, хто вбивця?

Зітхнувши, Авакум закурив.

До кімнати ввійшов сержант. Усе ще мокрий, він, одначе, мав тепер бадьорий вигляд. «Коньяк»,— подумав Авакум і кивнув йому:

— Доповідай!

Сержант сказав, що вони обшукали весь будинок від горища до підвалу, кухню теж, але чужих не викрили.

— Зате знайшли оце,— і подав Авакумові.— В гаманці у кухаря.

«Оце» було ощадною книжкою в подертій обгортці, від неї тхнуло лавровим листом і духмяним перцем.

Авакум розгорнув її. І хоч умів чудово владати собою, ледь не свиснув з подиву.

— П'ять штук,— мовив поважно сержант. Він стояв виструнчившись, і обличчя його радісно сяяло.— П'ять штук,— повторив він.

Поміж списаних цифрами сторінок ощадної книжки лежало п'ять банкнот по два долари кожна. Авакум перелічив — їх і справді було п'ять. Помацав, глянув на світло. Долари не фальшиві.

— А подивіться, який у цього бідака вклад! — обурився сержант, хоч і без тіні заздрощів.

Авакум глянув на останню цифру. На такі гроші колишній кок міг би купити «Волгу», і ще залишилося б.

— Склали протокол? — помовчавши трохи, спитав Авакум.

— Так точно,— виструнчився сержант.

— А як поводиться кухар?

— Плаче.— Сержант знизав плечима.— Ридма ридає, товаришу майор.

Авакум пройшовся по кімнаті.

— Негайно заарештованого в управління,— сказав він.— І не знімайте з нього наручників.

Отже, хто вбивця?

Труп справді здавався утоплеником, що заплутався в химерних корчах. Авакум відвів погляд і знову заплющився.

Убивця... Знайти його тепер не так важко, є сліди. Однак зараз важливіше — шифрограма. В ній комусь дали інструкцію — коло може замкнутися, і завдання, яке загрожує небезпекою державі, буде виконано.

Коли ж і де?

Може, це має статися в найближчі години, цієї ночі або завтра? А може, позавтра?

Певно, ворог сидить десь у темряві, слухає, як порощить у шибки дощ, і самовдоволено посміхається. Наче шахіст, він оголосив супротивникові мат і тепер має цілковите право спокійно викурити люльку.

Чи повернулась уже Прекрасна Фея додому? Завтра ввечері вона танцюватиме у «Сплячій красуні», і їй треба добре виспатися. А клятий дощ нехай іде, його шум заколисує.

А втім, навіщо гаяти час? Від професорського стола його відокремлюють яких два кроки. Він мусить ступити ці два кроки кінець кінцем і пересвідчитися на власні очі, що на столі шифрограми нема. Якщо це так, тоді той, хто сидить тепер десь у теплі, може спокійно курити люльку. Час працює на нього.

Авакум підвівся, обійшов труп і зупинився з лівого боку.

Весь стіл був перед його очима.

Телефон, арифмометр, попільничка, логарифмічна лінійка та срібна склянка з кольоровими олівцями не цікавили його.

Проте решту речей треба було уважно оглянути. Добре, що їх не так багато. Словник «Ларус», перший том Великої енциклопедії, «Теорія ймовірності» та давні знайомі — латинський словник та латинська граматика.

Від тих двох останніх книжок на нього ніби повіяло смертельним холодом — шифрограму, видно, було складено з умовних слів латиною. Щось складніше годі придумати.

Крім книжок, на столі в безладді лежали десятки чернеток, заповнених нескінченними колонками цифр.

Інколи, щоб розшифрувати, наприклад, три колонки п'ятизначних чисел, піднесених до десятого ступеня, доводиться робити тисячі обчислень, списуючи сторінки товстого зошита. На столі в хаотичному безладді лежала купа чернеток з обчисленнями. Але вони ні про що не промовляли. Все ні Авакум почав збирати розкидані чернетки, намагаючись додержувати певної системи, що насправді існувала тільки в його уяві.

І в ту мить, коли він уже усвідомлював марність своєї затії, помітив те, що найбільше його цікавило,— зошит, де він сподівався знайти умовні значення таємничих п'ятизначних чисел. Він лежав розгорнений біля арифмометра під стосом чистого білого паперу поруч із правою професорового рукою.

Авакум схопив цей зошит так нетерпляче, наче там чітко виписаними словами ясно і просто викладалася таємниця життя. Аркушики зошита були нанизані на спіраль з тонкого дроту. Одначе від першого збереглися тільки жалюгідні клапті поміж витками. Решта аркушиків — чисті.

Існував лише один списаний аркушик, та його відірвано.

Покінчивши з професором, убивця поквапився знищити те, заради чого мусив учинити саме вбивство.

Ось про що розповідав цей зошит.

Що ж було на видертому аркушику? Розкрита таємниця чи тільки її латинські символи?

У всякому разі, цей аркушик знищено. Не треба відзначатись особливою спостережливістю, щоб збагнути це: у кошику на сміття чорніли рештки старанно спаленого паперу, від якого зостався тільки попіл. Лейтенант, занадто захопившись гудзиком, не звернув уваги на спалений папір.

Гаразд, він його не помітив, то й що?

Авакум підносив сірника до сигарети, коли нагла думка примусила його руку здригнутися: адже професор майже не володав лівою рукою, і вона звичайно нерухомо лежала на столі. Через це він мусив усе робити правою — і писати, і притримувати нею для зручності папір або зшиток: щоб не втомлювалася рука і робота йшла швидше. А щоб притримувати в такий спосіб окремий аркушик або зшиток, йому доводилось натискати на них дужче, кистю руки, дужче, ніж людині, що володає обома руками. А коли сильно натискати кистю на папір, то і пальці дужче натискатимуть на олівець, бо м'язове напруження автоматично поширюється на всю руку. Регулювати м'язове напруження, щоб воно було одне у кисті й інше в пальцях, можна, але треба весь час скупчувати на цьому свою увагу. Якщо ж людина пише, їй таке не під силу. Тож олівець у професоровій руці мав натискати на папір дужче, як слід. А коли олівець дужче натискає на папір, неминуче лишаються сліди і на підкладеному аркуші.