Спляча красуня - Андрей Гуляшки

— Розв'язую, діти мої, складнющий ребус. Зроду ще не випадало такого розв'язувати.— Він помовчав, відпив кави і додав: — Жахливий ребус! Однак мушу признатися, діти мої, я вже наполовину розв'язав його.— Хтозна-чому, але професор весь час дивився на них пильно, не кліпаючи.— А до вечора я його остаточно подолаю, цей клятий ребус. Будьте певні!

— Неодмінно, дядечку! — прощебетала Прекрасна Фея.— Ти неодмінно розв'яжеш цей ребус, ми всі певні, що ти його розв'яжеш. Правда ж, Харі?.

— Який може бути сумнів,— відповів Харі і позіхнув. Він знову щось креслив і майстрував, обмірковуючи проект майбутнього павільйону виставки.

Колишній кок допоміг професорові піднятись у кабінет.

Замість снігу пішов дощ. Краплини застукотіли по шибках сердито й уперто. Із запнутого хмарами неба спускалися ранні сутінки.

Колишній кок тихенько проспівав кілька іспанських пісень, ледве торкаючись пальцями струн старої гітари. І враз умовк, опустивши руки.

Мовчали всі. Чути було лише, як дощ періщить у вікна. І здавалось, ніби то тарабанять не краплини, а чиїсь кістляві пальці.

— Професорові зле,— сказав кухар.

— А що з ним? — байдуже спитав Харі.

— Зле йому,— не вгавав колишній кок. Він трохи посидів мовчки, ніби вслухаючись у самого себе, потім почепив через плече гітару і тихо, згорбившись, повільно пішов на кухню.

— Тут, по-моєму, стає холодно,— зауважила Прекрасна Фея.— Чи помітили ви, що стало значно холодніше? — Вона глянула на Авакума, але той саме дивився у вікно. По шибках стікали струмочки.

— Начебто похолодало,— кивнув Харі.

— Слухайте,— сказала Прекрасна Фея.— Чи не здається вам, що час уже йти звідси?

— Це ідея,— всміхнувся Харі.— Ми могли б піти в кіно, в нашому кінотеатрі йде якась весела картина.

— Куди завгодно, тільки звідси,— сказала Прекрасна Фея.— Невже вам таки не холодно?

Харі піднявся до дядька сказати, що вони йдуть, а Авакум тим часом зняв Прекрасну Фею, коли вона надівала пальто. Йому не хотілося розмовляти, і він намагався знайти собі якусь роботу. Коли на сходах показався Харі, він перевів апарат на нього, і бобина знов зашурхотіла.

— Тобі не надокучило? — незадоволено спитав Харі.

— Нам надокучило чекати на тебе! — тупнула ніжкою Прекрасна Фея.

— Тихше, не галасуйте! — почувся глухий голос професора.

«Професорові погано»,— згадав Авакум кухареві слова і відчув, що його проймає дрож. Адже професор літня, виснажена людина.

Коли всі троє вийшли на середину вулиці, на них раптом налетів шалений порив вітру, і вони повернулись, щоб сховати обличчя від дощу. І тоді разом чомусь глянули нагору, на професорову еркерну кімнату, ніби хтось силоміць привернув до неї їхні погляди. З-під величезного дашка високої настільної лампи струменіло м'яке зеленаве світло. Професор сидів у своєму чудо-кріслі, трохи нахилившись уперед, і сердито дивився на них.

— Б-р-р! Зимно! — здригнулась Прекрасна Фея і, повернувшися, швидко побігла назустріч дощеві.

«І зранку сьогодні так само дивився перед себе»,— подумав Авакум.

Якийсь час вони з Харі йшли мовчки, аж ось наздогнали Марію.

— Ви як на похороні,— запротестувала вона.— Чи не можна швидше?

Саме цієї миті вони почули у себе за спиною якесь лопотіння. За ними біг, вимахуючи руками і щось гукаючи, колишній кок. Але здалеку годі було щось розібрати.

Підбігши, він замало не впав. Обличчя кухареве було мокре, масивні щелепи тремтіли, і слова виривались на превелику силу.

— Верніться,— прохрипів він.— Ради бога... верніться! З ним щось скоїлося!.. Жахливе!..

— Що жахливе? — стенувся Авакум. Він схопив кухаря за зав'язки білого фартуха і міцно струснув.— Що жахливе? — повторив він.

— Допоможіть! — схлипнув колишній кок.— Професора вбито!

11

Хто ж убивця? Безперечно, дізнатись про це дуже цікаво. Професор, хоч і жив самотою, був гарна людина і ще кращий громадянин, і жодна добра душа, якій траплялося бодай раз зустрітися з ним, певно, не заспокоїться, доки не дізнається, сто чортів, хто його вбив. Але я, поновлюючи цю історію за розповідями Авакума та інших людей, а також за своїми власними спостереженнями, не думаю, що питання про вбивцю найцікавіше у даному разі (як то кажуть, це не вузлове питання в усій цій історії).

Того дня я вирішив податися до Момчилова, бо мені страх кортіло побачити корову Рашку, цю королеву високих надоїв, рекордсменку нашого району. Я поклав собі в кишеню кілька грудочок цукру, запнув голову вовняним шарфом, бо мороз був лютий, та ще, як на те, й мело, і попрямував до тваринницької ферми пайкоротшим шляхом.

В улоговині за Даудовою кошарою я помітив вовчі сліди. Вовків тієї зими було надто багато, чи не через сильні морози та глибокий сніг. Вони з'являлися цілими зграями то тут, то там і завдавали великої шкоди. Проте найбільше тоді точилося розмов про одного вовка-самітника, який часто ганяв долями між Момчиловим та Триградом і страхав чабанів та працівників кооперативної сироварні. Казали, що цей лютий звір був завбільшки з теля і своїм кудлатим хвостом замітав за собою сніг, немов яка снігоочисна машина. Розповідали також, що в нього жахливі ікла та очі, однак же я, як ветлікар, не надавав цим балачкам ваги. Правда, перед Миколою сірий таки пробрався у кошару в селі Кестені і викрав величезного породистого барана. Мої друзі в Кестені були неабияк стурбовані цим, бо покладали на того барана — і не без підстав — великі надії щодо приросту поголів'я овець. Вони змагалися з триградцями, але тепер, після трагічної загибелі барана, вже не сподівалися вийти переможцями у змаганні.

Отож, ідучи навпростець до момчиловської тваринницької ферми, я побачив на снігу сліди і раптом згадав про триклятого вовка-самітника. Безперечно, то були його сліди, бо тільки він мав звичку самотньо блукати по світу. Багато різних думок викликали в мене ті сліди, і я вже навіть подумував повернути назад, бо ж не обіцяв корові Рашці конче провідати її саме сьогодні. Погода стояла погана, дув холодний вітер, мело. У таку пору приємніше сидіти вдома, підкладати у вогнище дрова і пекти в жару картоплю.

Отакі думки промайнули у мене в голові, коли я, поспішаючи до момчиловської ферми, побачив перед собою ненависні сліди кудлатого звіра. Видно, поривчастий вітер примушував мене весь час обертатися.

Хоч би що там було, а я дістався до ферми щасливо, у піднесеному настрої і мало не поцілував красуню Рашку з утіхи, що вона має такий чудовий вигляд.

На фермі я застав серед доярок і свою давню знайому Балабаниху. Яка ж вона була гарна в лисячому кунтушику, рум'яна від холоду, струнка, мов лань. Ні, певно, нема нікого на світі над цю бездітну удовицю! Я знав, що вона небайдужа до мене, хоч і трималася, коли ми зустрічались, удавано холодно, тож поздоровкався з нею надто приязно і навіть кивнув їй значуще:

— Як ся маєш, Балабанихо?

Вона, знати, трохи зніяковіла, бо нічого не відповіла, а тільки знизала плечима.

Коли я почав оглядати Рашку, Балабаниха спитала:

— І ви не боїтеся, лікарю, ходити наодинці в таку негоду? А якщо хуртовина вас десь замете? Або того вовка-самітника здибаєте в горах? Що тоді?

— О,— відповів я,— бідолашний буде той вовк, коли попадеться мені на очі! Це так йому не минеться, запевняю вас! — І я люто стис кулаки. А серце моє співало, ох, як співало моє серце! Адже я знав, що вона небайдужа до мене. Коли жінка байдужа до чоловіка, їй ніколи й на думку не спаде, що його в дорозі занесе снігом або з'їдять вовки.

Балабаниха постояла мовчки біля мене, тоді підхопила якусь доярку під руку і вийшла з нею на подвір'я. Я чув, як вони весело реготали за величезними дубовими ворітьми. І уявив собі, як колихається в Балабанихи на грудях ошатний кунтушик на лисячому хутрі, що так личив цій вродливиці.

Назад я повертався тим самим шляхом.

Певно, суворий літератор спитає: «Та навіщо ви розповідаєте нам цю історійку, до чого вона тут? Що спільного у цього вовка чи Балабанихи з убивством сердешного професора? Для чого, власне, ви все це розказуєте? І навіщо відвертаєте увагу від головного питання — питання про вбивцю?»

Так, слушно. Пригадуєте, що я сказав на початку цього розділу? Я сказав, що, на мою думку, питання про вбивцю в даному разі зовсім не найголовніше. І відразу пригадав дрібний епізод, що я оце щойно розповів. У ньому головну роль відведено вовкові, жахливому вовкові-самітнику, що викрав з кооперативної кошари великого породистого барана. І це природно, бо цьому проклятущому звірові приділялося найбільше уваги. Навіть Балабаниха, якщо ви помітили, і та згадує про нього... І, певно, має рацію. Не без підстав зробить мені поважне зауваження і літератор-професіонал. Я ветлікар і з літературними приписами мало обізнаний. Але думаю так: хоч би що там казали, а в цій історії найголовніше щось зовсім інше, ніж вовк. Нехай він іде моїми слідами, нехай вишкіряє ікла, нехай усі говорять про нього і його зловісна тінь лежить на трьох чвертях друкованого тексту, він однаково не може відігравати головної ролі.