Спляча красуня - Андрей Гуляшки

Авакум не терпів цього гіркого напою, його пересмикувало на саму лише думку, що доведеться ковтнути тієї гидоти, а перспектива випити дві чарки й зовсім бентежила. Ось чому він вважав за краще навчитись танцювати. Це не бозна-яка важка річ, тим більше що він звернувся до приватного вчителя. Кінець кінцем вміння танцювати — теж свого роду капітал, усе може знадобитися розвідникові.

Увесь попередній день Авакум старанно займався, і справа успішно посувалась уперед.

Отже, він голився і виспівував ча-ча-ча. Ось уже і перший сніг притрусив землю. Незабаром білі зимові дні стануть чудовою дійсністю. Курити люльку, сидячи в кріслі, слухати, як у каміні потріскують дрова, і обмірковувати матеріал для наступного розділу «Античних пам'яток і мозаїки» — таке здавалося справді принадним. Скоро він закінчить книжку. Ще один нарис про нововідкриту римську мозаїку в Санданскі — і другий розділ рукопису буде готовий.

Авакум зняв зі спиртівки кавник. Мозаїка, знайдена в Санданскі, була така свіжа й чиста, ніби ще вчора коло неї шелестіли шовкові туніки матрон та знудьгованих гетер, а губи пошепки декламували сумну поему про сміливого і легковажного Фаетона. Але Земля зробила відтоді дві тисячі повних обертів навколо Сонця, колісниця Фаетона зберігається в музеї, а його сороковий правнук летить на космічному кораблі до Місяця. І... сороковий правнук не шепоче співних гекзаметрів.

Поголившись, Авакум роздягся, увійшов до ванної і, коли крижані струмені душу задзюркотіли по його плечах, пустився в дикий і темпераментний танок — суміш каліпсо та твіста.

З ванної Авакум вийшов свіжий та бадьорий. Цієї зими він неодмінно закінчить свою книгу — ночі довгі, а тиша — як срібло. Думки поринають у темряву і повертаються звідти посріблені, дзвінкі. Інколи вони дзвенять сумно, мов дзвони,— він запам'ятав цю скорботну срібну музику, наслухавшись її досхочу в минулі зими. К бісу, не хоче він більше цієї срібної музики, цих дзвонів. Краще хай буде вже каліпсо та твіст.

За скляними дверима похмуро і тихо. Старі сосни навпроти ліниво кивають йому білими шапками, злегка знизуючи вкритими інеєм плечима. Під сумною небесною банею повзе рідкий білястий туман, сутінки ніби гуснуть. І раптом усе оживає — в повітрі починає кружляти безліч сніжинок: вони зливаються в білому вирі, і вже не видно ні старих сосон, ні огорожі, ні тротуару навпроти.

Так гарно, що Авакум тихенько висвистує. Йому здається, ніби зараз танцює весь світ і лине над ним плавкий, життєрадісний і чарівний штраусівський вальс.

Це танцюється так: крок уперед, два кроки на місці, один-два-три, один-два-три! Буття починається з математики, воно і є математика. Завтра прем'єра: театр опери та балету поновлює постановку «Сплячої красуні». Марія виконує роль принцеси. Один-два-три, один-два-три. Завтра вони на прем'єрі. Увесь світ танцює, і над усім світом лине п'янкий веселецький вальс. Усе танцює серед білих гірлянд. І кожна квітка в цих гірляндах — то маленька Прекрасна Фея. Хто сказав, що світ не чудовий?

Так почався для Авакума ранок 29 листопада.

Він якраз зачиняв за собою вхідні двері, коли із снігової завіси вишмигнув Харі. Він був такий запорошений снігом, наче виліз із лантуха з борошном.

— Ходімо зі мною до дядька,— попросив він, кліпаючи мокрими віями. Йому, видно, довелося довго стояти під снігом.— Що тобі робити в такий час у місті? — провадив він, хоч Авакум не відмовлявся.— Тут у нас зима, а там сльота і бридота! І до того ж — май на увазі — я замовив боцманові на обід щось дуже смачне.

Авакум знизав плечима. Смачні страви не могли його спокусити, бо він зовсім не гурман. Проте на нього вплинула незвичайна наполегливість Харі — той ніколи раніш не запрошував його так настирливо.

— Що сталося? — спитав Авакум, намагаючись заглянути в очі Харі.

— Нічого особливого,— відповів той і, трохи помовчавши, додав: — По суті, нічого особливого, але мені здається, дядько сьогодні якийсь страшенно нервовий і збуджений. Чи не розв'язує задачу або ребус. Але весь час кричить: «Тихше, не галасуйте!» Ти ж знаєш, що він має звичку повторювати це, коли працює над чимось серйозним. А сьогодні він явно переборщує... просто нервує. Та й боцман теж — ходить темний, як хмара, бурчить і супить брови. Неначе обидва вранці встали з лівої ноги. Словом, атмосфера досить похмура. А я запросив на обід Марію, розумієш?

— Розумію,— всміхнувся Авакум.

— Утрьох нам буде веселіше,— сказав Харі.

Тихо падав сніг, і штраусівський вальс усе ще линув над світом.

— Ну що ж, ходімо,— сказав Авакум і, помовчавши трохи, додав: — Ти йди, а я піднімусь нагору, візьму апарат. Погода саме для знімання.

Цього разу професор навіть не подав йому руки. З накинутою на плечі вовняною шаллю, зіщулившись, старий сидів нерухомо в своєму чудо-кріслі, дивлячись перед себе невидющими очима. Він був схожий на зігнуту вдвоє мумію. На столі перед ним лежали розкидані енциклопедії, словники, математичні довідники і купи списаного паперу. Ручка арифмометра стирчала, прокручена на півоберта.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — спитав Авакум. У цю мить він по-справжньому заздрив професорові.

— Тихше, не галасуйте! — кинув йому вчений, навіть не поворухнувшися і не глянувши на нього.

Авакум тихенько причинив двері.

Близько одинадцятої години прийшла Прекрасна Фея. Зі сніжинками на кучерях, розрум'янена з морозу, вона немов принесла з собою далеке живлюще дихання засніжених гір. Поки Харі допомагав їй скинути пальто і відносив на вішалку, вона постукувала по підлозі підборами і дзвінко сміялась,— мабуть, і сама не знала чому. Але від того здавалася ще вродливішою.

Авакум стояв у кутку, навівши на них об'єктив кінокамери, і всміхаючись, натис на кнопку.

Вона кинула нареченому «дякую», поцілувала його швидко в губи і, простигши руки, попрямувала до Авакума.

— За тобою борг з позавчорашнього вечора,— сказала вона.— Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю,— відповів Авакум і вперше в житті відчув кволість у колінах.

— Боцмане!

У кухняних дверях заблищало червонощоке і спітніле обличчя колишнього кока. Побачивши в холі Прекрасну Фею, він ураз виструнчився.

— Чого бажаєте, ваше добродійство? — спитав він. Цього разу тон його здавався надто поважним для її жартівливої гри.

— Бери гармонію — і на палубу! — наказала Прекрасна Фея.

Коли він знов з'явився з гармонією у руках, Харі вже сидів у холі на єдиному стільці й спокійно курив сигарету.

— «Дунайські хвилі»! — оголосила Прекрасна Фея і поклала руку на плече Авакума.— Він уміє грати тільки вальси,— шепнула вона. І раптом спитала: — Ти танцюєш вальс?

— Оце танцюватиму вперше,— відповів Авакум. Кволість у колінах уже минула.

Колишній кок зібрав розтягнену гармонію, і пальці його забігали по старих жовтих клавішах.

«Щоб ти жив сто років! — промайнуло в голові Авакумові, й він повторив подумки: — Крок уперед, два кроки на місці!»

Тепер справді танцював увесь світ. Весняні води розбили кригу, і дзвінкі струмки задзюрчали серед розквітлих лук. У блакитному повітрі блищало срібне сонце, а по смарагдовому небосхилу пливли лілові хмари. Райдуга гойдалась то вгору, то вниз, розпускала і підіймала свої шлейфи і зненацька перетворювалась на грандіозний фейєрверк. А з вишини сіялися вниз, наче дощ, різноколірні краплини світла. Крок уперед, два кроки на місці! Хто сказав, що світ не чарівний? Струмки зливалися в тиху повноводу ріку, і в її блакитному дзеркалі відбивалось усміхнене синє небо. Що він тримає в руках? Частинку райдуги? Та чи ж може райдуга мати запах, кучері, гнучке тіло?

— Спокійніше, бо вилетимо надвір! — сміялась Прекрасна Фея.

Не вилетять. Він уперше відчуває не знану досі радість і, можливо, перебільшує. Відкриває для себе новий світ і, мабуть, здається смішним.

Він підводить Прекрасну Фею до стільця, де сидить Харі, й каже:

— Ось, Харі, твоя наречена. Танцюй тепер з нею ти, а я зніму вас на кінострічку, на пам'ять. Коли святкуватимете срібне весілля, ми втрьох прокрутимо фільм і досхочу посміємося!

— Боцмане! Давай щось із «Веселої вдови»! — збуджено кричить Прекрасна Фея. Очі її палають задерикувато, хоч їхній блиск не такий уже чистий.

Колишній кок розтягує гармоніку, і його обличчя стає лютим, наче він збирається розчавити когось своїми величезними лапами. Авакум не залишає кінокамери: Харі і Прекрасна Фея в об'єктиві.

Але тут з горішнього поверху лунає професорів голос:

— Тихше, не галасуйте!

Це схоже на сигнал пожежної тривоги. Якийсь час усі мовчать.

— Ходімо в ліс,— тихо пропонує Прекрасна Фея.— Хочете?

Обід пройшов весело. Веселий був якоюсь мірою і професор. Перше ніж випити свою каву, він сказав, пильно дивлячись на племінника та Прекрасну Фею:

— Розв'язую, діти мої, складнющий ребус. Зроду ще не випадало такого розв'язувати.— Він помовчав, відпив кави і додав: — Жахливий ребус! Однак мушу признатися, діти мої, я вже наполовину розв'язав його.— Хтозна-чому, але професор весь час дивився на них пильно, не кліпаючи.— А до вечора я його остаточно подолаю, цей клятий ребус. Будьте певні!