Категории
Самые читаемые
RUSBOOK.SU » Проза » Проза » Борислав смiється - Іван Франко

Борислав смiється - Іван Франко

Читать онлайн Борислав смiється - Іван Франко

Шрифт:

-
+

Интервал:

-
+

Закладка:

Сделать
1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13
Перейти на страницу:

Зато Герман ударився в другий бiк. Вiн пiшов до ректора отцiв василiанiв, котрi в Дрогобичi держали тодi одиноку головну школу, i просив його давати позiр на Готлiба, щоби вчився i привикав до порядку. Вiн розповiв, що хлопець розпещений мамою i зiпсутий, i просив держати його остро, не щадити грозьба, навiть кари i не зважати на те, що може говорити i робити його жiнка. Додав навiть, що коли б того було треба, вiн винайде для Готлiба окрему кватиру поза домом, щоб усунути його з-пiд шкiдного впливу матерi. Отець ректор немало здивувався такою бесiдою Германа, але швидко й сам побачив, що Герман говорив правду. Готлiб не тiльки зроду був мало спосiбний до науки, але його початкове домашнє виховання було таке погане, що отцi професори, певно, з нiким ще не мали тiлько гризоти, що з ним. Щохвилi ученики, товаришi Готлiба, прибiгали жалуватися на нього: сьому вiн роздер книжку, другому пiдбив око, третьому викинув вiкном шапку в монастирський город. Коли хто в коритарях i в класах робив найбiльше крику i стуку, то певно Готлiб. Коли хто пiд час науки бурчав або стукотiв пiд лавкою, то також вiн. Коли хто в цiлiм класi смiв сваритися. з професором, вийти з години, ще й дверми гримнути, то також вiн. Професори зразу не знали, що з ним дiяти; вони день у день жалувалися ректоровi, ректор писав до вiтця, а отець вiдписав коротке слово: «Бийте». Вiдтодi посипались на Готлiба кари та буки, котрi хоть про око трохи нiби втишили, скрушили його крутi норови, але довели його до скритостi i завзятої злостi i так до решти зiпсували його моральну iстоту. Ледве в семи чи восьми лiтах Готлiб скiнчив чотирикласову нормальну школу i, пшiбитий морально, нерозвинедий духовно, з безграничною вiдразою до науки i злiстю до людей, а особливо до вiтця, вступив в гiмназiю. Але тут вiн в трьох роках не скiнчив ще й другого класу, коли поганий i темний случай з вiтцем перервав назавсiди його шкiльну науку. (Случай_ той був предметом повiстi_ «Boa constrictor», _ надрукованої 1878_ p._ у видавництвi: «Громадський друг», _ ч, _ II;«Дзвiн» i «Молот».)_

Але хто знає, чи тi лiта нещасливої шкiльної науки не були тяжчi i нещасливiшi для Рифки, нiж для самого Готлiба. Раз те, що школа на бiльшу часть дня розлучувала її з сином i через те втручувала її наново в бездонну пропасть бездiйства i нуди. А потiм i те, що вiчнi жалi та плачi Готлiба ще бiльше лютили й роздразнювали її. Зразу вона, мов ранена львиця, бiгала день у день до отцiв василiанiв, нарiкала на несправедливiсть i неспосiбнiсть учителiв, кричала i кляла, аж поки ректор не наганьбив її i не заборонив приходити бiльше. Вiдтак задумала була упертися на тiм, щоб вiдiбрати Готлiба вiд василiанiв i дати до якої iншої школи, але швидко роздумала, що iншої школи в Дрогобичi не було, а давати Готлiба до якого другого мiста, мiж чужих людей, – о тiм вона й помислити не могла без страху. В тiй безвихiднiй матнi вона довгий час билася, мов риба в саку, i не раз цiлими днями сидiла на софi, плачучи та думаючи, що ось, може, десь тепер у школi тягнуть її сина, сiпають, покладають на лавку, б'ють, – а тодi вона голосно проклинала i школу, i науку, i чоловiка-ката, котрий навмисно винайшов таку муку для сина i для неї. Тi вибухи чуття ставались чим далi, тим частiшi i довели її вкiнцi до негiавистi против усiх людей, до якогось ненастанного роздразнення, готового в кождiй хвилi вибухнути дикими прокляттями. Тепер уже Рифка й не подумала йти в товариство або чимнебудь розривати свою нудь; вона, мов заклята, волочилася по домi, i нiхто iз слуг без крайньої потреби не смiв указатись їй на очi. Той стан дiйшов до крайностi, коли Герман два роки тему нараз вiдвiз Готлiба до Львова i дав до купця. Рифка зразу дурiла, рвала на собi волосся, бiгала по покоях i кричала за сином – пiзнiше успокоїлась трохи i довгi мiсяцi сидiла день у день мовчки, мов дикий звiр у клiтцi. Самота i пустота круг неї i в нiй самiй стали ще страшнiшi, – навiть чоловiк боявся приступати до неї i старався цiлими днями не бувати дома. I серед усеї тої тьми в серцi Рифки горiв лиш один огонь – безумна, сказати б звiряча, любов до Готлiба. Тепер зависна доля наважилась видерти їй i сю послiдню опору, затерти в її серцi i сей послiднiй знак чоловiцтва. Удар трафив Рифку страшенно, i що вона в тiй хвилi не зiйшла з розуму, се було лиш для того, що не могла дати вiри свому нещастю.

По виїздi Германа вона так i застила на своїй софi. Нiякi думки не ворушились в її головi, тiльки сльози плили. Весь свiт щез для неї, свiтло померкло, люди вимерли, – вона чула тiльки ским'ячий, ненастанний бiль у серцi.

Нараз вона зiрвалась i задрижала цiлим тiлом. Що се такого? Що за шум, за стук, за говiр долетiв до неї? Вона заперла в собi дух i прислухувалась. Говiр при входi. Голос служницi, котра немов свариться з кимось, не пускає до покою. Другий голос, рiзкий i гнiвний, стук немов поваленого до землi чоловiка, трiск дверми, тупiт крокiв по покоях, ближче, чимраз ближче…

– Ах, се вiн, се мiй син, се мiй Готлiб! – скрикнула Рифка i кинулась iд дверям, назустрiч. В тiй хвилi створилися дверi, пхнутi сильною рукою, i перед нею став – зачорнений, в пошарпаних чорних шматах вуглярчук.

Рифка мимоволi скрикнула i пруднулася взад. Вуглярчук глядiв на неї гнiвними великими очима, з котрих блискала лютiсть i ненависть.

– А що, пiзнаєш мене? – проговорив вiн рiзко, i в тiй хвилi Рифка, мов безумна, кинулася до нього, почала стискати i цiлувати його лице, очi, руки, плачучи й смiючись.

– Так се таки ти? То я не помилилася! Боже, ти жиєш, ти здоров, а я вже мало не вмерла! Синочку мiй! Коханий мiй, ти живий, живий!..

Викрикам не було кiнця. Рифка потягла вуглярчука на софу i не випускала з обнять, поки вiн сам не вирвався. Поперед всього, чуючи кроки надходячої служницi, вiн замкнув дверi i, обертаючися до матерi, сказав:

– Накажи тiй проклятiй малпi, най си йде до чорта, бо їй розiб'ю її пустий череп, як ми сейчас вiдси не вступиться!

Рифка, послушна синовi, наказала крiзь замкненi дверi служницi, щоб iшла до кухнi i не виходила, аж її закличе, а вiдтак почала знов обнiмати i пестити сина, не зводячи й на хвилю очей з його надутого замурзаного лиця.

– Мiй синочку, – почала вона, – що се з тобою? Що ти зробив?

I вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов ся вбога одiж була смертельною раною на його тiлi.

– Ага, а ви думали, що я так i до смертi буду терпiти у того проклятого купця! – крикнув Готлiб, тупаючи зо злостi ногами i вириваючись з обнять матерi. – Ви гадали, що я не посмiю мати свою волю! Га!

– Але ж, золото моє, хто так гадав! – скрикнула Рифка. – То хiба той нелюд, твiй отець, так гадав!

– А ти нi?

– Я? Господи! Синочку, я би кровi своєї не жалувала для тебе. Кiлько я наговорилася йому…

– А вiн куди поїхав? – перервав їй Готлiб.

– Та до Львова, шукати за тобою.

– А, так, – сказав Готлiб з усмiхом вдоволення, – то най же си шукає!

– Але як же ти прибув сюда, любчику?

– Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зо Львова.

– Бiдна моя дитиночко! – скрикнула Рифка. – Та й ти з ними їхав цiлу дорогу! То ти мусив назнатися бiди, господи! Але швидко скинь тото паскудство з себе; я кажу принести води, обмийся, переберися!.. Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд вiз тя назад, – нi, нiкуди! Скидай, любчику, тоту нечисть, скидай, я зараз пiду найти для тебе чисте шмаття. А ти голоден, правда?.. Почекай, я закличу служницю…

I вона встала, щоб задзвонити. Але Готлiб силомiць затримав її.

– Дай спокiй, не треба, – сказав вiн коротко.

– Але чому ж, синочку? Та чень же так не будеш…

– Ага, ти гадала, – сказав Готлiб, стаючи перед нею, – що я на то тiлько вирвався зо Львова в тих лахах, на то тiлько плiвся з вуглярами п'ятнадцять миль, щоби, скоро сюда, знов датися вам в руки, датися заперти в яку там клiтку та ще на додаток слухати ваш крик та вашi науки? О, не буде того!

– Але ж, синку, – скрикнула, блiдiючи i дрижачи з тривоги, Рифка, – що ж ти хочеш робити? Не бiйся, ту дома я за тебе стою, нiхто тобi нiчого но вдiє!

– Не потребую твого стояння, я собi сам за себе постою!

– Але що ж ти будеш дiяти?

– Буду собi жити, як сам захочу, без вашої опiки!

– Господи, таже я ти не бороню й дома жити, як сам хочеш!

– Ага, не борониш! А най-но лиш де вийду, забавлюся – зараз питання, плачi, чорт знає що!.. Не потребую того. А ще як вiн приїде, – о, то би я виграв!

Рифку щось немов за серце стисло на тотi слова. Вона чула, що син не любить її, не терпить її пестощiв, i теє почуття навело на неї страх, немов в тiй хвилi тратила сина другий раз, i вже н'азавсiди. Вона недвижно сидiла на софi, не зводячи з нього очей, але не могла й слова сказати.

– Дай ми грошей, я собi потрафлю сам жити на свою руку, – сказав Готлiб, незважаючи на її чуття.

– Але де ж ти пiдеш?

– Тобi нiчо до того. Я знаю, що ти би зараз сказала йому, скоро приїде, а вiн би казав мене шандарами привести.

– Але ж богом кленуся, що не скажу!

– Ну, то й я тобi не скажу. Нащо маєш знати? Давай грошi!

Рифка встала i створила бюрко, але грошей у неї не було нiколи много. В бюрку найшла тiльки 50 ринських i подала їх мовчки Готлiбовi.

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13
Перейти на страницу:
На этой странице вы можете бесплатно скачать Борислав смiється - Іван Франко торрент бесплатно.
Комментарии
Открыть боковую панель
Комментарии
Сергій
Сергій 25.01.2024 - 17:17
"Убийство миссис Спэнлоу" от Агаты Кристи – это великолепный детектив, который завораживает с первой страницы и держит в напряжении до последнего момента. Кристи, как всегда, мастерски строит