Борислав смiється - Іван Франко

Отак було й тепер. Мовчки йшов Бенедьо, слухаючи оповiдань рiпникiв про погане бориславське життя. «Як же ее так, – думалось йому, – що тiлько тисяч народа день поза день терпить таку неволю, а ще другi тисячi раз у раз прибувають на такий самий празник? Самi собi псують. Правда, тим по селах ще гiрше, бо хоть нiхто над ними не збиткуєся, нiхто їх так не обдирає, то зате голод. Господи, i як же помочи такiй купi народу? Нiхто не в силi їм помочи!»

– А як же ви, – спитав враз Бенедьо рiпникiв, – не трiбували деякого способу, щоби рятуватися?

– А який же може бути спосiб? – вiдповiв рiпник простодушно. – Ту способу нема нiякого.

Бенедьо понурив голову. То само, до чого вiн додумався, рiпник висказав так рiшуче, як найбiльший певник. Значить, воно так i мусить бути, так бог дав. А може, спосiб є, тiльки що вони або слiпi та не видять, або тiлько лiнивi, не шукають, а то найшли би i побачили б?

– Ну, а трiбували ви робити складки мiж собов, щоби один других рятувати в бiдi, в слабостi? – спитав Бенедьо.

Рiпники розреготались.

– Ну, кiлько би там тих складок треба, щоби поратувати всiх бiдуючих! Адже й так кождий там бiдує.

– Ну, але оден бiльше бiдує, другий менше. Все ж таки мож би заратувати бiльше бiдуючого, хорого, безробiтного. От так, як у нас, мулярiв, в мiстi.

– Е, що, у вас iнша рiч, а ту iнша. Ту нарiд – збиранина зо свiту!

– А у нас хiба нi?

– Е, а все-таки, що у вас можна вдати, того у нас нiхто на свiтi не вдасть.

Рiпники не знали своєї сили i не вiрили в неї. Бенедьо знов утих i почав роздумувати над їх словами. «Е, нi, – заключив вiн, – видно вже з того, що мусить бути якийсь спосiб на тоту нужду, тiлько вони однi слiпi та й не найдуть, а другi лiнивi та не шукають того способу!»

Мiж тим нашi пiшоходи лишили налiво Тустанiвську дорогу, по котрiй iшли досi, i звернули на пiвперечну стежку, що вела через рiчку i. горбок до Борислава. Перебрiвши рiчку i зiйшовши помiж густим гложжям та лiщиною на її крутий, високий берег, вони вже й стали на версi горбка. Неподалiк перед ними лежав Борислав, мов на тарелi. Невисокi пiд гонтям доми бiлiлися до сонця, мов срiблява луска. Понад дахами де-не-де виднiлися червонi, тонкi, а високi комини нафтарень, мов кривавi пасмуги, сягаючi до неба. Далеко, на другiм кiнцi Борислава, на горбi, стояла стара церковця пiд липами, i круг неї ще тислися останки давнього села.

Бенедьо хоть бував i вперед в Бориславi, але все тiльки коротко. Вiн не знав тут мiсцевостi. Тому-то вiн розповiв рiпникам, де i на якiм плацу казано йому ставати на роботу, i просив їх, щоби йому показали, де є той плац. Рiпники зараз догадалися того мiсця i показали його Бенедьовi. Се була досить обширна рiвнинка мiж високими берегами рiчки туй, перед входом до Борислава, трохи вiддалiк налiво вiд губицького гостинця. Хат близько було небагато, i Бенедьо, розставшись з рiпниками, рiшивсь iти хата вiд хати i питати за помешканням. Але в перших хатах, до котрих зайшов i в котрих жили жиди, йому не хотiли винаймити помешкання на довший час. Хати тi були низькi а дуже широкi, – очевидно, пiд їх дахами мiстилося багато закамаркiв для помiщення рiпникiв, а корисне положення їх на краю Борислава давало їм можнiсть бути пристановком для всiх свiжо або пiзно прибуваючих.

Так пройшов Бенедьо задармо п'ять чи шiсть хат. Далi опинився на улицi перед старою маленькою хатиною i став, не знаючи, чи йти й сюди питати мiсця, чи обминати сю будку а йти далi. Хатина була, як усi прочi, пiд гонтами, тiльки що старi гонти понадгнивали i поросли зеленим мохом. До улицi виходило двое вiконцят, котрi ледве трохи глипiли над землею; а ще з високо насипаної улицi просто проти них спливало з улицi болото, замулюючи стiну чимраз бiльше i вже ось-ось досягаючи здрухнiлих варцабiв. Перед хатиною була, як i перед другими, голотеча: нi городця, нi муравнику, як се водиться деiнде. Аж по хвилi рiшивсь Бенедьо не минати i сеї хати.

Дверцi скрипнули, i Бенедьо ввiйшов до малесеньких темних сiнцiв, а вiдти до обiленої свiтлицi. Вiн здивувавсь, заставши тут не жидiв, а старого рiпника i молодицю. Молодиця, около тридцяти лiт, в бiлiй сорочцi з червоними застiжками, сидiла на лавi пiд вiкном, оперши голову на лiкоть, i плакала. Старий рiпник сидiв насеред хати на низенькiм стiльчику, з люлькою в зубах, i, очевидно, потiшав її. Коли Бенедьо ввiйшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий рiпник зачав кашляти i довбати люльку. Бенедьо поздоровив їх i запитав, чи не прийняли б його на довший час на мешкання. Рiпник i молодиця глянули по собi i хвилю мовчали. Далi вiдозвався рiпник:

– Га, або я знаю. Ось молодиця; се єї хата, – як вона скаже, так i буде.

– Бодай вас, – вiдказала рiзко молодиця. – Як я скажу! Я ту вже цiлий рiк не сиджу, i бог знає, чи буду сидiти, – i вона рукавом обтерла знов сльози, – а ви мене в то вдаєте. То як ви скажете, бо ви ту сиди ге. Як вам буде до вигоди, то так i робiть, а я ту що можу сказати!

Старий рiпник трохи змiшався i почав ще пильнiше довбати свою череп'яну люльку, хоть в нiй i нiчо вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога з мiшком н^ плечах. Рiпник мовчав.

– Хатина гiсненька, як бачите, – зачала знов молодиця, – може, вам i невигiдно буде. Ви, як виджу, з мiста, не привикли до такого, як ту у нас…

Молодиця говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку рiпника, буцiмто вiн хоче вiдмовити Бенедьовi.

– Е, що з того, що я з мiста, – вiдповiв Бенедьо, – а я, не бiйтеся, привик також до всякої бiди. От як кождий зарiбний чоловiк. Тiлько, видите, тут така причина за мнов, що я троха слабий в ногах через нещасливий трафунок, – у нас, у мулярiв, усяко буває, – а маю роботу он ту недалiчко над рiкою, на тiм зарiнку. Там буде ставитись новий… нова нафтарня. То, видите, хтiв би-м найти де поблизько помешкання – яке-будь, от аби переночувати, адже я цiлiсiнький день на роботi, – бо здалека таки не зможу лазити по вашiм бориславськiм болотi. Ну, а ту жиди не хотять нiде приймити на довший час: а для мене би то все було лiпше жити у свого чоловiка, нiж у жида. Тiлько як для вас…

Конец ознакомительного фрагмента.