Розмір має значення - Брати Капранови

Треба сказати, що зал зустрів мій вчинок з ентузіазмом - одні попідскакували з місць, аби краще роздивитися такого небаченого сміливця, інші наводили на мене біноклі, а двоє андромедян у південному секторі швиденько організували тоталізатор і приймали у сусідів ставки на переможця. Єдині, хто не виявив зацікавленості в моєму виступі, - це спрути з Бетельгейзе. Поки відмикали електрику від огорожі, аби пропустити мене, поки я намагався пристосуватися до нелюдських умов на сцені, акваріум у кутку спорожнів. Вочевидь, спрути вже побачили все, що хотіли.

- Виберете зброю? - асистенти піднесли мені цілий оберемок палиць, нунчаків та такого іншого добра.

Я заперечливо похитав головою.

Солоха здивовано підняла брови, але теж відклала макогона.

Тут, на сцені, я нарешті зміг її як слід роздивитися. Невисока, міцненька. Груди під сорочкою ходять ходором після виступу - воно і зрозуміло, важко віддихатися в гарячому від софітів повітрі. З-під очіпка вибилася прядка темного волосся. Карі очі уважно вивчали мене. Стоп. Здається, я її вже десь бачив.

- Готові?

Я кивнув. Солоха прийняла бойову стійку - ноги злегка розставлені, руки впираються у круті стегна. І тут мене неначе блискавкою вразило.

Соломинка!

З-під бойового розфарбування на мене дивилися очі моєї дівчини. Пухкі губи, ті самі, що я їх вчора поцілував, стислися від напруги, ніжні руки мали от-от розпочати рух.

Саме цей рух я і пропустив. Не дивно, бо коли стоїш на рингу, згадувати вчорашні поцілунки - вірний шлях до поразки. Удар був не сильний, певно, Солоха, чи то пак, Соломинка, боялася травмувати незнайомця, проте досить чутливий. Я рефлекторно відступив на крок. Публіка зашуміла. Наступну атаку я вже зустрів у повній бойовій готовності і ефектно підставив ногу під кулак.

- Лясь!

Будеш знати, як недооцінювати супротивника.

Соломинка мене, безперечно, не впізнала, та й навіть рідна мати не впізнала б сина в моєму теперішньому гримі. Тому я вирішив одразу не включатися, оскільки це нечесно - вона розраховує на звичайнісінького лоха з публіки, а не на міжнародного майстра. Дам можливість поступово відчути свою кваліфікацію.

Наступні два удари я навіть не блокував, а просто ухилився. І ухиляючись помітив, що в залі почався якийсь дивний рух. Роздивитися як слід часу не було - Солоха безперервно атакувала, проте бічним зором я побачив, як підхопилися зі свого місця Лях із Мустафою і наступної миті впали, неначе підстрелені. З іншого боку якась темна маса прокотилася проходом і завмерла біля самої огорожі, потім ще одна.

- Зачекай, зачекай.

Але Солоха не вгавала, і мені довелося контратакувати, аби з ударом зайти у клінч. Це виявилося не такою простою справою. Атаку вона блокувала, а коли я обхопив її за поперек, одразу відчув болючий удар по литці. Не розпускаючи обіймів я впав, захоплюючи із собою суперницю. Вочевидь, вона сприйняла це за відступ, тому що наступної миті вже обхопила мене ногами та сіла зверху, замахнувшись для удару. І тільки тут побачила зал.

А там коїлося щось незвичайне. Звідусіль з проходів котилися великі сірі кулі і зупинялися навколо сцени, немовби оточуючи її. Хтось із охорони скочив було на ноги та потягнувся за електричним кийком, але раптом з найближчої до нього кулі вилетіло щось на кшталт мотузки і спритно обплело руку. Друга мотузка вже обхопила ноги, і охоронець завалився на підлогу, неначе лялька. Зліва від мене підхопився іще один сміливець, але його швидко сповила найближча істота. Я знайшов поглядом своїх друзів. Обидва сиділи в кріслах, міцно обкручені сірими мацаками. І тут я зрозумів, куди раптом поділися спрути з далекої Бетельгейзе.

- Що це? - розгублено спитала Соломинка.

- Здається, я здогадуюся.

Спалахи спротиву виникали то там, то тут, але миттєво вщухали, заплутуючись у міцних обіймах спрутів. Я швидко оцінив ситуацію і зрозумів, що треба вшиватися. Приблизно так і висловився, виборсуючись з-під Непереможної Солохи.

Можливо, вона дійсно вміла добре битися, але розбиратися з терористами - це зовсім інша робота. А що тут у нас в наявності теракт, тепер сумнівів не виникало. От тільки б іще отримати можливість розбиратися, а не сидіти десь у кутку, зв’язаним бридкими мацаками.

Для початку належало вибрати шлях відступу, принаймні так нас учили. Час на втечу є, хоч і невеличкий - поки терористи остаточно зламають опір охорони.

Тут у мене в голові майнув неясний спогад, і я рішуче схопив Соломинку за руку.

- За мною.

Треба віддати належне, вона не спитала, куди, і не стала опиратися, а просто поплазувала слідом. Мій задум був простим і елегантним - у підлозі кожної сцени, а особливо Палацу Спорту, є люки, що ведуть донизу. Через такі люки подають електрику, воду і все, що треба, туди ж таки зникають асистенти та тигри у фокусників. Нам належало зникнути, так само як тиграм. Треба тільки знайти найближчий люк та спробувати якось відчинити. Я підняв край татамі та пірнув туди, намацуючи підлогу руками. Соломинка трималася за мною. Молодець, дівка.

А напасники, вочевидь, уже захопили звуковий вузол, тому що над залом лунав рипучий голос електронного перекладача:

- Зберігайте спокій. Спротив не має сенсу. Це теракт. Зберігайте спокій.

Спокій. Добре сказано, хай їм чорт.

Люк знайшовся досить швидко. Я пробував натиснути на нього з різних боків, поки нарешті знайшов прихований механізм, і кришка слухняно від’їхала донизу, відкриваючи шлях до втечі. Пересвідчившись, що погоні поки немає, я галантно пропустив жінку вперед і сам пірнув слідом.

Ми сиділи в машинному відділенні попід сценою та прислухалися до невиразного шуму згори. Люк я акуратно зачинив за собою. Здається, наша втеча залишилася непоміченою. Щоправда, довелося добряче наїстися пилюки під татамі і тепер ретельно відпльовуватися.

- Що там відбувається? - нарешті витисла із себе кілька слів Соломинка.

- Теракт відбувається. Ти ж чула. Нас взяли в заручники.

- Хто?

- Восьминоги. Вони, здається, прилетіли з Бетельгейзе.

- Так ми ж з ними друзі.

- Певно, що так. Ти ж бачила їхні дружні обійми.

Я струснувся усім тілом, немов собака, і підняв цілу хмару куряви.

- А навіщо їм це?

От якби знати. Втім, вони скоро оголосять свої вимоги, принаймні так твердить теорія. А практика…

- Нам яка різниця, навіщо?

- А ви хто?

У темряві зблискували Соломинчини очі. Вона мене так і не впізнала, і я вирішив поки що зберігати інкогніто.

- Глядач.

- Не схожі ви на звичайного глядача.

Шкода, а так намагався бути саме звичайним глядачем… Я тільки знизав плечима, втім, це, мабуть, залишилося непоміченим у пітьмі. Що робити далі? Теорія радила встановити зв’язок із Службою і доповісти ситуацію. Проте аби доповісти ситуацію, її спочатку треба знати. А ми сиділи тут як миші і навіть не уявляли реального масштабу подій. Отже?

- Я пропоную піти на розвідку, - сказала Соломинка.

Ти диви.

Я мовчки підвівся і посунув до стіни, у якій, судячи зі світлих шпаринок, мали бути двері.

- Куди ви?

- На розвідку. Куди ж іще.

- Ви не надто ввічливі. Зачекайте, ми раніше ніде не зустрічалися? Щось мені ваш голос здається…

- Тс-с-с… - я навпомацки знайшов ручку і обережно став відчиняти двері. Ззовні долинав шум.

Ми принишкли біля щілини, що утворилася у проймі. Шум наближався. Спочатку перед нами виник сірий мацак. Він міцно вхопився за гладеньку підлогу і слідом виповзло все тіло великого, завбільшки з мене, спрута. Ми зачаїли подих. Слава Богу, потвора не помітила нас і полізла собі далі, але уявіть наш стан, коли ми побачили джерело шуму та зойків, що лунали безперервно. Ззаду наш інопланетний «друг» тягнув, обплівши мацаками, двох людей, в уніформі, напевно, із тутешнього персоналу. Бідолашні хлопці борсалися, виривалися, але мацаки тримали міцно, немовби приклеєні.

Коли потвора зникла за рогом, ми із Соломинкою перезирнулися. Доведеться бути дуже обережними, бо в такі обійми легко потрапити, а от вирватися - важче.

Переконавшись, що шум достатньо віддалився, ми зробили крок у широкий коридор і почали свою подорож технічними поверхами Палацу Спорту.

Судячи з побаченого, напад було ретельно підготовано. Не знаю, скільки насправді було цих спрутів, але ми скрізь наштовхувалися на сліди їхнього перебування та відчайдушного опору з боку персоналу. Так, я мав рацію - в касі помилилися з кількістю квитків для цих тварюк.

Вочевидь, останню фразу я пробурмотів уголос, тому що Соломинка спитала:

- Яких квитків?

- Вхідних квитків. Я кажу, вони купляли квитки, значить, можна встановити, скільки їх тут.

- А ви знаєте, скільки продано квитків?

- Ні, але інші знають.

Мобільний зв’язок було подавлено примусово, так завжди роблять на виставах, аби не заважали артистам. Телефони місцевого зв’язку працювали, але при спробі вийти в місто одразу давали відбій. Значить, терористи захопили весь палац. Так я і сказав, кинувши чергову трубку.