100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

Століття революцій

Створення Центральної Ради

17–20 березня 1917 р., Київ.

Головою заочно обрано Михайла Грушевського (1866–1934; видатний історик, автор більше 2 тис. наукових праць, у 1897–1913 рр. голова Наукового товариства імені Т. Шевченка, член Товариства українських поступовців, 1914 р. звинувачений в австрофільстві й засланий до Симбірська, згодом до Казані, після Лютневої революції вступив до партії українських есерів, де перебував до 1921 р., брав участь у підготовці та ухваленні всіх універсалів, наполягав на ухваленні Конституції УНР 1918 р., після приходу до влади гетьмана – приватна особа, у 1919–1921 рр. в еміграції, повернувся до УСРР, був переслідуваний на початку 1930-х рр.), якого тимчасово заміщував Володимир Науменко (1852–1919; видатний діяч громадського руху, літературознавець, борець за українську освіту, до Центральної ради увійти відмовився, 1918 р. міністр освіти в останньому уряді П. Скоропадського, розстріляний більшовиками). Заступники голови в першому складі Ради – Дмитро Антонович і Дмитро Дорошенко (1882–1951; нащадок гетьманського роду, член ТУП, Української партії соціалістів-федералістів, видатний історик, автор понад 1 тис. праць, 1918 р. міністр закордонних справ Української держави, згодом в еміграції), після Всеукраїнського конгресу – Володимир Винниченко (1880–1951; відомий український прозаїк, драматург, художник, революціонер, політик, член УСДРП, 1917 р. голова Генерального секретаріату Центральної ради, автор більшості універсалів та інших документів ЦР, у 1918–1919 р. голова Директорії, пішов у відставку через конфлікт із С. Петлюрою, емігрував до Франції) і Сергій Єфремов (1876–1939; видатний громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук, 1917 р. заступник голови Центральної Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ, голова Української партії соціалістів-федералістів, з 1922 р. віце-президент ВУАН, публіцист, один із творців української журналістики, помер у ГУЛАГу).

8 березня почалися страйки і заворушення в Петрограді, до яких приєдналися солдати петроградського гарнізону. 13 березня 1917 р. Тимчасовий комітет Державної Думи заявив про взяття влади в свої руки – збунтований гарнізон і робітничі загони вже контролювали місто. Комісар Тимчасового комітету О. Бубликов розіслав по телеграфу повідомлення начальникам усіх телеграфних станцій в імперії про перемогу революції. 15 березня зрікся Микола II, наступного дня підтвердив відмову від престолу його брат Михайло, влада перейшла до рук Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим. З 14 березня 1917 р. у Києві діяв Виконавчий комітет Ради об’єднаних громадських організацій, що був представником влади Тимчасового уряду (12 осіб, на чолі з бароном Ф. Штейнгелем). 15 березня в Києві з ініціативи УСДРП та ТУП відбулося зібрання представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій. Цього ж дня на засіданні делегатів було оголошено про створення громадського комітету, в якому не було єдиної думки про майбутнє України. Для координації дій усіх українських громадських організацій було вирішено створити об’єднавчий центр.

17 березня Товариство українських поступовців прийняло рішення створити координаційний центр українського руху – Українську Центральну Раду. 20 березня у Києві на вулиці Володимирській, 42, в приміщенні українського клубу «Родина» з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій (перш за все УСДРП), українських військових, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське наукове товариство, Українське педагогічне товариство, Товариство українських техніків і агрономів тощо) було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Того ж дня Центральна рада повідомила Тимчасовий уряд про своє утворення, проте перші реальні кроки зі створення цієї організації було зроблено не раніше 22 березня (обговорено питання про виготовлення печатки УЦР, передавання для зібрань УЦР будинку Педагогічного музею, утворення агітаційної школи тощо). Того ж дня УЦР видала першу відозву «До українського народу», 27 березня 1917 р. на чолі Ради став М. Грушевський. Своєрідним «революційним парламентом» України УЦР стала після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу (19 квітня 1917 р.), на який зібралися до 900 делегатів від робітничих, селянських, військових, кооперативних, просвітніх організацій, політичних партій з усієї України, до яких додалися до 600 київських делегатів. На конгресі було обрано нове керівництво УЦР: голова – М. Грушевський, заступники голови – С. Єфремов і В. Винниченко. Для ведення поточної праці УЦР обрала виконавчий комітет УЦР (офіційна назва – Комітет Центральної Ради), який було згодом перейменовано на Малу Раду. Вона складалася з членів президії та секретарів УЦР і з двох представників від політичних фракцій. Усі важливі справи наперед вирішувалися на засіданнях Малої Ради, а пізніше оформлені проекти затверджував пленум УЦР (за часи існування відбулося 9 пленумів).

Була створена українська організація парламентського типу, котра з перемінним успіхом намагалася керувати територією 9 українських губерній колишньої імперії протягом 1917 – початку 1918 р. Через складну зовнішньо– і внутрішньополітичну ситуацію і брак легального політичного досвіду та утопічність світогляду більшості її членів УЦР не зуміла досягнути значної частини цілей, заради котрих була створена.

Добре відома в сучасній Україні подія, ювілей котрої відзначається громадськими організаціями. Біля колишньої будівлі Центральної ради встановлено пам’ятник її голові.

Четвертий універсал Центральної Ради

25 січня 1918 р. (на документі проставлено дату 22 січня), місто Київ.

Михайло Грушевський (1866–1934; видатний історик, автор понад 2 тис. наукових праць, у 1897–1913 рр. голова Наукового товариства імені Т. Шевченка, член Товариства українських поступовців, заочно обраний головою Центральної Ради в березні 1917 р., вступив до партії українських есерів, де перебував до 1921 р., брав участь у підготовці і прийнятті всіх універсалів, наполягав на прийнятті Конституції УНР 1918 р., після приходу до влади гетьмана – приватна особа, у 1919–1921 рр. в еміграції, повернувся до УСРР, був переслідуваний на початку 1930-х); Володимир Винниченко (1880–1951; відомий український прозаїк, драматург, художник, революціонер, політик, член УСДРП, 1917 р. голова Генерального секретаріату Центральної Ради, автор більшості універсалів та інших документів ЦР, у 1918–1919 рр. голова Директорії, пішов у відставку через конфлікт із С. Петлюрою, емігрував до Франції); Микита Шаповал (1882–1932; член РУП, у 1909–1914 рр. видавець і співредактор журналу «Українська хата», один із лідерів українських есерів, член Центральної і Малої Ради у 1917–1918 рр., міністр пошти і телеграфу в уряді В. Винниченка, співорганізатор протигетьманського повстання, міністр земельних справ в уряді В. Чехівського за Директорії в грудні 1918 – лютому 1919 рр., згодом активний емігрантський діяч).

Війна Центральної Ради з Раднаркомом, котра почалася в грудні 1917 р., показала необхідність чіткішого визначення щодо статусу української державності в умовах, коли зовнішня підтримка слабнучої ЦР набувала дедалі більшого значення. При всьому небажанні більшості українських соціалістів проголошувати українську незалежність «без урахування волі народу» в січні 1918 р. стало ясно, що скликання українських Установчих зборів (цього «колективного месії» революціонерів-ідеалістів 1917 р.) по суті зірване. Дата, на яку було призначено скликання установчих зборів (9, за новим стилем – 22 січня), минула, а Центральна Рада все ще не визначилася з тим, як бути в ситуації, коли з одного боку на неї тиснули її ж делегати в Бресті (німці не бажали мати справу з квазідержавою з невизначеним статусом), з іншого – більшовики чимраз ближче підходили до Києва.

Засідання ЦР почалося 22 січня і розглянуло 3 проекти універсалу – М. Грушевського, В. Винниченка і М. Шаповала. У результаті дискусій було вирішено розробити на їхній основі єдиний текст, який і було ухвалено далеко за північ 25 січня. Універсал проголошував повну незалежність УНР, у якій мають усе-таки зібратися установчі збори (на честь цієї події, що не відбулася, дату на універсалі було виставлено «заднім числом» – 22 січня). УНР проголошувала прагнення якнайшвидше укласти мир з Четверним союзом, населення закликалося до боротьби з «найманими насильниками з Петрограда, які топчуть права Української республіки». Проте після укладення миру невиправні ідеалісти з ЦР все ж передбачали розпустити «інструмент гноблення народу» – постійну армію, замінивши її ополченням (народною міліцією). Універсал підтверджував усі пункти попереднього, Третього, універсалу щодо підготовки земельного закону, захисту прав і демократичних свобод трудящих мас, право національно-персональної автономії для всіх націй в УНР. Генеральний секретаріат було перейменовано на Раду міністрів.