Стріла Всесвіту - Анатолій Пастернак

Перед колоністами раптом з’явився рай, і вони одразу зрозуміли це.

Не минуло два роки, як фірма збанкрутувала, і про нас геть забули. Перестали прилітати ваговози за блакитною травою. І нитка, що єднала нас із Тріадою, увірвалася. Увірвалася безболісно, бо кожен з нас не пожалкував за тим. Мені навіть здається, що в душі всі бажали того, адже на Данаї зібралися ті, кому, з якихось причин, не знайшлося місця на батьківщині. Прилетівши сюди, люди хотіли почати нове життя, побудувати його так, як не вдалося там, на Тріаді.

Чи жалкували ми, що перебралися сюди? Ні. Нам було хороше, й чим довше ми жили на Данаї, тим більше розуміли це.

У нас було все, що необхідно людині,— ціла планета. Живучи серед безмежних блакитних полів, прозорих озер і тихих річок, я певен, кожний благословляв той день, коли вирішив летіти сюди.

Та найголовніше — тут ми навчилися цінувати одне одного, зрозуміли, що немає нічого дорожчого за людське життя, зрозуміли, як багато втрачаємо, втрачаючи будь-кого з нас.

Саме тому кожен навчився поважати себе.

Там, на Тріаді, серед мільярдів собі подібних нам навіювали страшну думку, що незамінимих людей немає. Людське життя від того знецінилося. Ми перестали вбачати в кожній людині цілий світ—особливий, неповторний, єдиний, якого ще не було й уже не буде. Там, на Тріаді, ми загубили найважливіше — щире співчуття людській біді. Там можна було майже байдуже пройти повз смерть незнайомого. Там звикли ми не помічати один одного. Там усе життя могли ми прожити в одному будинку, не відаючи, хто мешкає поверхом вище. Там був світ зовсім інших цінностей. Золото було над усе. Воно робило тебе могутнім і мудрим, а життя твоє цінувалося тим більше, чим більше золота ти мав. Через золото можна було вбити людину, і воно ж потім рятувало від кари.

Скільки страшних злочинів було вчинено й чинилося зараз у тому далекому тепер від нас світі, де владарював жорстокий жовтий бог!

Й ось ми, жменька людей, утекли з того світу в інший. Тут, де нас було так мало на величезній планеті, ми зрозуміли, нарешті, найважливішу і просту істину: людина — це найдорожче.

І ось того дня, коли він приїхав до мене на світанку, все це могло щезнути.

— Девід, — прошепотів він, — я прийшов до тебе, бо знаю тебе найкраще. Тому, що ми не одного разу витягали один одного звідти, звідки, здавалося, не було вороття. Ми зросли разом і більшу частину життя пройшли пліч-о-пліч. Присягнися, що все, про що почуєш, залишиться між нами.

Усміхнувшись, я пообіцяв.

— Девід, я знайшов золото!

Він вимовив ті лихі слова ледь чутно, і я злякався його безкровного обличчя та широко розплющених очей. Я бачив, як він поліз до кишені й витяг звідти дві жовті горошини. Ще нічого не розуміючи, я взяв їх і підніс до очей. Сумнівів не могло бути — я тримав золото.

Пошепки, як і він, я запитав:

— Звідки це в тебе?

— Девіде, ти пам’ятаєш бджіл, яких я привіз із Тріади? Згадай, як ти потішався наді мною. Невдовзі я й сам забув про них, було не до того, ти знаєш. Я так-сяк зліпив тоді кілька вуликів — простих, незграбних коробок — та й поставив їх у гайку за будинком. Девіде, я забув про них і не зазирав туди десять років, відколи ми тут. Я чомусь був певен, що вони пропали.

— Дивися, — відчинив запону фургона. — Бджоли й справді залишилися тільки в цьому. Всі інші загинули. Я привіз їх до тебе тому, що ти живеш на краю долини і в тебе буває найменше гостей. Ніхто не бачив мене по дорозі сюди, жодна жива душа не відає, що я тут. Девіде, я навіть не здогадуюсь, звідкіля ті чортові мухи носять золото, але вони звідкись та носять золотий пилок і складають його в соти замість справжнього квіткового пилку. Допоможи мені — і сам пересвідчишся!

Я прислухався. Він висмикнув із льотка жмут сіна й відскочив до мене. З вулика полізли розлючені бджоли. Вони викочувалися на передню стінку, злітали й знову сідали — за мить вулик був обліплений ними.

Ми постояли ще трохи, поки бджоли нарешті заспокоїлись. Потім він обережно підійшов до того ящика, зняв із нього дашок й поволі витяг рамку з сотами. Навіть здалеку я почув, як знову загув розтривожений рій. Кілька бджіл піднялися в повітря й сіли йому на руки та обличчя, але він стояв спокійно, і вони полетіли. Тільки по тому він підійшов до мене із сотами.

— Поглянь! — я злякався його посмішки й того, як заблищали в нього очі. Як хотілося мені тієї миті, аби все це виявилося примарним сном.

Він виколупав кілька шестигранних злитків з потемнілого воску — точнісінько таких, як ті, що витягнув перед тим з кишені.

— Це золото!!! — почув я.

Та я й сам бачив це. Колись, коли ми обидва працювали в Комітеті, через наші руки пройшло стільки цього лиха, що мені досить було одного погляду, аби пізнати його.

— Девіде, ти розумієш, що це значить?! — шепотів він. І мені здалося, що він зараз закричить. — Ми станемо найбагатшими людьми, які будь-коли існували. Ти чуєш, ми матимемо стільки золота, скільки не було ніколи і ні в кого. Девіде, я все обміркував! У тебе тут є де сховатися. Та навіть, якщо й побачать нашу пасіку, кому спаде на думку, що то золоті копалини. Девіде, за кілька років у нас буде купа золота. Ми зв’яжемося з Тріадою й відкупимо цю планету. Ми заплатимо, скільки вони захочуть. Ти уявляєш, уся планета наша — твоя і моя! Жодна людина в світі ще не володіла цілою планетою! Девіде, років за десять всюди стоятимуть наші пасіки, тільки наші. Ніхто, крім нас, не матиме права на це. Ніхто, бо це буде наша планета…

— Девіде, та прокинься ж ти! Чому ти мовчиш? Ти плачеш!

А я дивився на нього і згадував маленького хлопчика, яким він був там, у нашому дитинстві. Переді мною постали тихі вечори біля каміна, коли нас не торкнулася та жахлива хвороба, що зморила світ й забрала не одне життя. Я дивився па нього й згадував наші розмови, коли ми збиралися летіти з Тріади сюди, на Данаю, щоб утекти від того шаленого світу, який потроху висотував нас. Я пригадував наші мрії про те, яке життя ми збудуємо тут. Я згадував, якими щасливими були на цій землі ми й ті кілька сотень наших друзів, які прилетіли разом з нами, і розумів, що всьому цьому приходить кінець. Невже кожен з нас приречений носити в собі мікроби тієї страшної хвороби й досить лише сприятливих умов, щоб спалахнула епідемія, що забере в могилу стільки надій та людського щастя, скільки не забирала жодна війна.

Колись я думав, що у тих, хто прилетів сюди, був імунітет проти цього чудовиська, я сподівався, що тут нам нічого боятися, — й помилився: один із нас уже захворів, і ніхто не знає, якої миті спалахне мор, що спустошить планету.

Я думав про це і плакав, бо знав, що зроблю.