Стріла Всесвіту - Анатолій Пастернак

Я не міг збагнути, як у наш час, серед людей, можна було вмерти з голоду.

Усі позичені гроші пішли на похорон та надгробок, і я донині певен, що кращого й дорожчого ніколи не буде на нашому міському кладовищі. Наче це мало значення для мого старого, котрий помер голодною смертю.

Залагодивши всі справи, продавши за безцінь будинок, я повернувся й розшукав у Комітеті його. Я знав, що він нікуди не виїздив. Ми довго розмовляли тоді, і я запропонував піти на вантажні рейси.

Звичайно, було набагато престижніше залишатися безробітним пілотом Комітету, аніж човгати Малим Космосом, працюючи у Відділі вантажних перевезень, куди переважно потрапляли ті, кого списали з Великого та Середнього Космосу й у кого вже не було надії на щось краще. Серед пілотів Відділ перевезень вважався останньою межею.

О тій порі він уже був одружений із дівчиною, яка колись училася з нами у старій школі нашого містечка, там, біля озер, і вони очікували на дитину. Я знав, що довго без грошей він не протягне, і сподівався, що йому все ж доведеться пристати на мою пропозицію. Я хотів працювати з ним — дуже вже забагато нас поєднувало.

І раптом блудливе щастя помануло нас. Ми запрошені на “Ельдорадо”, на який Комітет робив відчайдушну ставку. Безсумнівно, то були клопоти мого брата.

Та знову нам не щастило. Доля, мабуть, вирішила остаточно запевнити нас, що навіть “Ельдорадо” не спроможний допомогти.

Ми стартували дощового ранку без гучних проводів і напутніх слів, розуміючи, що на карту поставлено все.

На кораблі, на якому колись ми починали, усе було знайомим. Все — крім капітана. Звичайно, про нього ми також чули, та це був не Великий Дік.

Дік Трайвер уперше за двадцять років звільнив свою каюту на кораблі. Подейкували, що він оселився з родиною на західному узбережжі, відмежувався від усього світу триметровою кам’яною стіною, помінявши важелі управління зорельотом на граблі та лопату. Але ніхто з нас, хто знав капітана, не хотів вірити, що Дік Трайвер, Великий Дік, перед яким багато хто з пілотів поштиво зняв би капелюха, почав длубатися в угноєній землі. Адже це просто не узгоджувалося з тією величезною кількістю Блакитних та Діамантових зірок, які облягали його парадний мундир в ті рідкісні години, коли він одягав його.

Нині я виправдав би капітана, але тоді багато дечого я ще не розумів.

…Щастя полишило “Ельдорадо”, як полишив його капітан.

Ще двічі ми відчайдушно кидалися в Космос, але золото немов зникло із Всесвіту, і Комітет, могутній Комітет, надійніше за якого, як запевняли пас, немає нічого на Тріаді, перестав існувати.

Одержаних при розрахунку грошей ледь стачило на повернення боргів.

У нього ж на той час уже підростав син.

Ми пішли працювати на вантажні лінії, де платня була мізерна, щоправда, постійна. Тепер ми вже не літали разом, відтак бачилися зрідка.

За два роки я також одружився, запросивши відсвяткувати подію лише його з дружиною і сином. Багато ми згадали того вечора, що вийшов не таким уже й веселим.

Після того ми не зустрічалися майже півтора року, і коли я зіткнувся з ним одного разу в диспетчерській, ледь упізнав — так він змінився. Мабуть, те ж саме трапилося й зі мною, бо я помітив гірку посмішку, що ковзнула його обличчям.

Того разу на базі ми проговорили всю ніч, хоча вранці мали відлітати. Він дуже скучав за сім’єю, я також, однак ми вміли тільки одне — літати, то й місця внизу нам не було.

Під кінець ночі ми знову пригадали благословенні часи дитинства, коли вечорами нас оточували тиша та спокій.

Минув місяць, і в диспетчерській мені передали листа від нього. Він пропонував мені те, що, здавалося б, уже було втрачено назавжди, — пропонував цегляний дім з мансардою, тихі морозні ранки й чорну воду в річці, ще не скутій льодом, а також вечори, виповнені тишею й спокоєм. Він пропонував мені світ, вимріяний нами довгими місяцями зоряних подорожей.

Одне слово — він пропонував мені втікати.

Утікати з цього шаленого світу, якому не було ніякого діла до нас обох і таких, як ми. Утікати, аби відчути свою неповторність, аби поновити в душі ті відчуття, що полонили нас у теплій, затишній кімнаті під дахом. Він пропонував мені навіть часописи.

…Даная перебувала на межі Розвіданого Космосу. Це була планета тієї ж групи, що й Тріада. Відкрита сорок років тому десантним кораблем “Птоломей”, вона, однак, не привернула уваги. Подивувала тільки яскраво-блакитною травою, що квітувала все літо й дивовижно пахла ночами, коли в небі сходили два місяці.

І раптом, через сорок років, з’ясувалося, що, переробляючи траву, можна одержати ефірні олії, які одразу ж пішли на виготовлення найвишуканіших парфумів, названих “Блакитною мрією”.

Траву намагалися вирощувати на Тріаді, але з тої витівки нічого не вийшло. Блакитна трава хотіла рости лише на Данаї. З’ясувалося також, що вона зовсім не витримує забрудненого повітря, а збирати її необхідно лише вручну, до того ж, перед заходом сонця.

Ціни на “Мрію” підскочили, і тепер за неї правили стільки, скільки заробляв пілот ваговоза за півмісяця.

Трава потрапляла на Тріаду з оказією, її привозили кораблі, що пролітали вряди-годи повз Данаю. Організація спеціальних рейсів не мала сенсу — вони б не відшкодували витрат.

Й ось нещодавно фірма, що монополізувала переробку блакитної трави, вирішила оголосити набір добровольців на планету, які б займалися там заготівлею сировини. Планувалося, що раз на рік туди прилітатиме ваговоз і, привозячи колоністам усе необхідне, забиратиме консервовану траву. З часом сподівалися розробити технологію одержання екстракту “Блакитної мрії” на самій Данаї. Фірма брала на себе всі витрати по переселенню і влаштуванню добровольців, обумовлюючи, однак, що ні вони, пі їхні діти та онуки не матимуть права повернутися на Тріаду чи працювати в іншому місці.

Конкуренти фірми говорили, що це схоже на рабство, з тією лише різницею, що людей не силували до цього.

Бажаючих полетіти знайшлося чимало, та брали небагатьох. І якби він не дізнався про це одним з перших, ми навряд чи потрапили б до списків.

За рік у космос вирушили чотири кораблі з переселенцями, обладнанням, майном. Історія Тріади нічого схожого ще не знала.

Місце, де заснували колонію, вибрали разом — у долині тихої спокійної ріки. Тут особливо буяла коштовна трава, в річці та озерах водилася риба, в лісах — дичина.

Перед колоністами раптом з’явився рай, і вони одразу зрозуміли це.

Не минуло два роки, як фірма збанкрутувала, і про нас геть забули. Перестали прилітати ваговози за блакитною травою. І нитка, що єднала нас із Тріадою, увірвалася. Увірвалася безболісно, бо кожен з нас не пожалкував за тим. Мені навіть здається, що в душі всі бажали того, адже на Данаї зібралися ті, кому, з якихось причин, не знайшлося місця на батьківщині. Прилетівши сюди, люди хотіли почати нове життя, побудувати його так, як не вдалося там, на Тріаді.