1Q84. Книга третя - Харуки Мураками

Вони довго (скільки — Усікава не пам'ятає) дивилися одне на одного. Нарешті вона раптово обернулась і притьмом зайшла у будинок. Так, немов побачила все, що треба. Коли дівчина зникла, Усікава видихнув і через короткий час знову наповнив легені свіжим повітрям. Холодне повітря, перетворившись на незчисленні колючки, штрикало груди зсередини.

Повертаючись додому, мешканці одні за одними проходили під світлом лампи на вході, але Усікава вже не дивився у видошукач фотоапарата. Його рука вже не тримала пульта дистанційного управління. Беззастережно щирий погляд дівчини, здавалось, забрав із собою всі його фізичні сили. Який дивний погляд! Він проникав глибоко в груди, немов довга сталева голка, й, здавалось, доходив до спини.

Дівчина знала, що Усікава потайки за нею стежить. І що фотографує її прихованим фотоапаратом. Невідомо чому, але Фукаері це знала. Можливо, завдяки двом особливим відчуттям.

Усікаві хотілося випити чогось спиртного. Налити в склянку віскі й висушити за одним махом. Навіть подумав, чи не піти купити в найближчу пивничку. Але врешті-решт відмовився від такого наміру. Адже ніщо не зміниться, якщо він вип'є віскі. «Вона мене бачила з протилежного боку видошукача, — міркував Усікава. — Ця вродлива дівчина помітила мою сплюснуту голову й брудну душу, коли я крадькома фотографував людей». Але цей факт нічого не змінює.

Усікава відійшов від фотоапарата й, обіпершись об стіну, звів погляд на темну стелю з плямами. І тоді відчув у душі порожнечу. Ще ніколи не почувався таким самотнім. І темрява ніколи не здавалася такою темною. Він згадав свій дім у Тюорінкані, трав'янистий двір і собаку, дружину й двох дочок. І тамтешнє сонячне світло. Подумав про власні гени, напевне передані обом дочкам. Про гени, що несли із собою сплюснуту голову й брудну душу.

Йому здавалося, що хоч би що він робив, усе марне. Він використав видані йому карти. Ходи були не дуже вдалими. Але він старався і максимально використав слабі карти. На повну силу працював головою і вміло робив ставку. Якийсь час усе начебто йшло добре. Однак зараз він не мав жодної карти. Лампа на столі погашена і всі гравці кудись поділися.

Врешті-решт цього вечора Усікава не зробив ні однієї фотографії. Обіпершись на стіну, із заплющеними очима курив сигарети «Seven Stars» і їв консервовані персики. О дев'ятій зайшов у ванну кімнату почистити зуби й, забравшись у спальний мішок, тремтячи спробував заснути. Вечір був холодний. Але тремтіння Усікави спричинила не сама холоднеча. Здавалось, холодне повітря приходило зсередини організму. «Власне, куди я збираюся йти? — запитував він себе в темряві. — І, власне, звідки прийшов?»

Біль від погляду дівчини, що проколов його, все ще залишався у грудях. «Можливо, він уже ніколи не зникне, — думав Усікава. — А може, він і перед тим був, але я досі його не помічав?»

Наступного ранку, поснідавши сиром, сухарями й розчинною кавою, Усікава взяв себе в руки й знову сів перед фотоапаратом. Як і напередодні, спостерігав за людьми, що виходили з будинку, й зробив кілька знімків. Але на них не було ні Тенґо, ні Фукаері. Було тільки видно, як зсутулені люди за інерцією входили в новий день. Ранок був ясний, із сильним вітром, який розганяв білу пару, яку видихали люди.

«Не варто думати про зайві речі, — міркував Усікава. — Моя шкіра грубшає, серце черствіє, а дні минають одні за одними. Я — тільки машина. Здібна, витривала й бездушна машина. З одного отвору поглинаю новий час, перероблюю його на старий і випускаю через інший отвір. Саме в цьому сенс її існування. Треба ще раз повернутися до такого чистого циклу — вічного руху, що, може, колись скінчиться. Зміцнивши свою волю і замкнувши серце, Усікава спробував вигнати з голови образ Фукаері. Сердечний біль, який залишив її погляд, трохи ослаб і тепер перетворився на нечастий щем. «От і добре, — подумав Усікава. — От і добре. Кращого й не треба. Я — проста система із складними частинами».

Перед обідом Усікава подався до крамниці побутових електроприладів і придбав маленьку електричну піч. Потім зайшов у знайому їдальню і, читаючи газету, їв теплу гречану локшину із рибою, запеченою в тісті. Перед тим, як вернутися у квартиру, зупинився на вході до будинку й глянув поверх телеграфного стовпа, з якого вчора не могла відірвати очей Фукаері. Однак не помітив нічого, що могло б привернути його увагу. Бачив лише плетиво товстих чорних дротів у повітрі, схожих на вужів, і трансформатор. Ця дівчина щось там бачила? Чи, може, чогось шукала?

Вернувшись у квартиру, Усікава ввімкнув електричну піч. І відразу загорілося рожеве світло, а шкіра відчула приємне тепло. Таке опалення не можна назвати достатнім, але воно було набагато кращим, ніж ніщо. Обіпершись на стіну й згорнувши руки на животі, Усікава на короткий час заснув, відчувши невелике тепло. Спав без жодного сну.

З по-своєму щасливого глибокого сну його розбудив хтось стуком у двері. Прокинувшись та озирнувшись навколо, Усікава якусь мить не розумів, де він. Та коли побачив фотоапарат фірми «Мінолта», то згадав, що перебуває у квартирі у кварталі Коендзі. Хтось кулаком стукав у двері. «Чому стукає? — дивувався Усікава, приходячи до тями. — Адже на дверях є дзвінок. Досить натиснути кнопку. Все просто. А проте хтось навмисне стукає в двері. Причому досить сильно». Усікава насупився й зиркнув на годинник. Була перша сорок п'ять. Звісно, після полудня. Надворі було світло.

Ясна річ, Усікава не відповів на стукіт. Адже ніхто не знає, що він тут. Ніхто не домовлявся з ним про візит. Можливо, це комівояжер або агент з передплати газет. Мабуть, чоловікові за дверима Усікава потрібний. А от Усікаві він не потрібний. Обіпершись на стіну, Усікава мовчав і не спускав очей з дверей. Сподівався, що той врешті-решт махне рукою й піде геть.

Однак той чоловік не йшов. Через якусь хвилину кілька разів стукав. На п'ять-десять секунд зупинявся, а після того знову стукав. Уперто, без жодних вагань, з неприродною одноманітністю. І щоразу вимагав відповіді від Усікави. Тож Усікава занепокоївся. Може, за дверима Еріко Фукада. Прийшла розпитати й ганити його за те, що має нахабство крадькома її фотографувати. Від такого припущення в нього ще швидше забилося серце. Своїм товстим язиком він швидко облизував губи. Та, як не крути, стукіт, який він чув, належав дорослому чоловікові з великим міцним кулаком. Рука дівчини на таке не здатна.

А може, Еріко Фукада повідомила комусь про вчинок Усікави, і той прийшов сюди. Скажімо, службовець ріелтерської контори або поліцейський. Якщо це так, то буде клопіт. Але ж службовець контори має дублікат ключа, а поліцейський назвався б. Крім того, вони б не стукали, а подзвонили б.

— Кодзу-сан! — сказав чоловічий голос. — Кодзу-сан!

Усікава пригадав, що таке прізвище мав попередній мешканець цієї квартири. Воно значилося на поштовій скриньці. Бо-так було вигідно для Усікави, щоб люди думали, що у квартирі все ще мешкає чоловік на прізвище Кодзу.

— Кодзу-сан! — сказав той самий голос. — Я знаю, що ви вдома. Сидіти й затаїти дихання — це дуже шкодить здоров'ю.

Голос належав чоловікові середніх літ. Не дуже голосний, трохи хрипкий. Але в ньому була внутрішня твердість. Твердість добре випаленої й ретельно висушеної цегли. Мабуть, тому голос лунав по всьому дому.

— Кодзу-сан, я — службовець «NHK». Прийшов отримати місячну абонентну плату. А тому можете відчинити двері?

Звісно, Усікава не збирався нічого платити. Найпростіше було показати квартиру й пояснити, що телевізора в ній немає. Однак те, що чоловік середнього віку з такою особливою зовнішністю, як Усікава, цілими днями сидить у квартирі, де немає жодних меблів, могло б викликати підозру.

— Кодзу-сан, закон передбачає, що всі власники телевізора повинні платити за його користування. Люди часто кажуть, що, мовляв, не дивлюся телевізора, а тому не плачу. Однак така логіка не переконлива. Якщо ви маєте телевізор, то незалежно від того, чи дивитесь його, чи ні, мусите платити.

«Звичайний збирач абонентної плати, — подумав Усікава. — Нехай собі говорить, що заманеться. Якщо не матиме співрозмовника, піде геть. Та чого він упевнений, що в квартирі хтось є?» Адже повернувшись додому годину тому, Усікава не виходив надвір. Майже не шумів і не відслонював штор.

— Кодзу-сан, я твердо знаю, що ви вдома, — немов читаючи думки Усікави, сказав чоловік. — Може, здивуєтеся, чому знаю? Але я таки знаю, що ви вдома і, щоб не платити, затамували дихання. Я це чітко відчуваю.

Якийсь час стукіт не вгавав. На коротку мить, як музикант духового інструмента, переривався, а потім відновлювався у тому ж ритмі.

— Кодзу-сан, мені все ясно. Ви вирішила вдавати, що нічого не знаєте. Гаразд, сьогодні я піду. Маю також в інших місцях роботу. Але я ще навідаюся. Правду кажу. Якщо сказав, що прийду, то, значить, обов'язково знову прийду. Я відрізняюся від звичного збирача абонентної плати. Не перестану ходити, поки не отримаю належної плати. Це тверде правило. Як зміна фаз Місяця, як життя і смерть. І ви цього не уникнете.