Категории
Самые читаемые
RUSBOOK.SU » Проза » Современная проза » Приворотне зілля - Брати Капранови

Приворотне зілля - Брати Капранови

Читать онлайн Приворотне зілля - Брати Капранови

Шрифт:

-
+

Интервал:

-
+

Закладка:

Сделать
1 ... 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47
Перейти на страницу:

- Та вони п’яні! - знову загомоніли люди. - П’яні-п’яні! У церкві лаються!

- Голі бігають!

- Ой, рятуйте!

- Міліцію треба!!

Світ потемнів у майорових очах. Все наче навмисне лягало одне до одного, і цей останній епізод остаточно вибив старого оперативника з сідла. Він завмер, несила поворухнутися і тільки якимось краєчком свідомості фіксував, що тепер вся церква, сотні пар очей уважно дивилися тільки на нього. На нього і на склянку в його руках.

- Бігом на вулицю. - прощепотів хтось над самим вухом.

Микола Пилипович здригнувся і підвів очі. Баба Кабачиха знову стояла поруч, подаючи непомітні, але виразні знаки, що треба забиратися.

- Зараз-зараз, - закректав майор, влаштовуючи підлеглого у себе на плечі. Склянка випала з рук і з брязкотом покотилася підлогою геть.

- Миром Господу помолимося-я-я! - завів священик, прикриваючи відступ київських науковців. Він теж не був зацікавлений у скандалі в церкві.

- Господи помилуй! - допоміг хор.

Люди захрестилися, і це дало можливість Миколі Пилиповичу нарешті рушити до виходу зі своїм вантажем на плечах. Леся тяглася у кільватері, намагаючись допомогти слабкими дівочими руками.

Так утрьох вони потрошку допхалися до виходу, і коли нарешті опинилися на дворі під літнім сонечком, Микола Пилипович зітхнув з полегкістю, незважаючи на те, що лейтенант усім своїм центнером продовжував лежати на плечах.

Недільний ранок обіцяв спекотний день, і йому було начхати на труднощі, які виникли у київських гостей, і на провалене фактично завдання, і на відповідну реакцію керівництва, що чекала «наукових працівників» в їхній організації. І головне - ще вчора ввечері операцію можна було вважати цілком успішною. Хто б міг подумати!

Про підробиці того, що сталося, навіть думати не хотілося. Вільною рукою Микола Пилипович витер спітніле чоло. Він та його колеги не вживали слово «втеча». Вони казали «евакуація».

Взявшись зручніше за свій вантаж, майор раптом звернув увагу на Лесю, що стояла поруч і зазирала в обличчя Петрові, наче могла там побачити щось новеньке. - Іди додому, - сухо сказав Микола Пилипович.

- А що з ним?

- А то ти не знаєш!

Дівчина торкнулася рукою лейтенантового обличчя. В очах її стояли сльози, проте Миколу Пилиповича годі було цим розчулити. - Іди, іди, - підганяв він Лесю, не даючи їй навіть попрощатися, і, безперечно, мав рацію: довгі проводи - зайві сльози.

Коли, фактично несучи на плечах колегу, майор залишив церковне подвір’я, дівчина все ще стояла біля брами і дивилася услід.

- Ромео і Джульєтта… - пробурмотів він докірливо.

Поки дісталися квартири, з Миколи Пилиповича зійшло сім потів - а ви б самі спробували так довго нести на собі людину, та й не просто людину, а дужого хлопця. Тому не диво, що упустивши нарешті свій вантаж на ліжко, майор півгодини просто сидів за столом та одсапувався.

Остаточно відновивши дихання, він узявся збирати речі. Акуратно зняв з колеги кобуру, витяг з неї пістоля і про всяк випадок ще раз зафіксував на руків’ї лейтенантові пальці. Тепер будь-яка експертиза підтвердить, що зброя була в руках його молодшого колеги. Сховавши «макарова» до дипломата, майор почав уже закривати друге дно, але раптом стукнув себе по лобі, і про всяк випадок видобув звідти свого вже пістолета. Мало там що, а бугай здоровий. Прилаштувавши кобуру під пахвою, він знову взявся за хлопця. Тепер він підняв йому голову і пальцем запхав у рота якусь білу пігулку, глибоко, аж поки той судомно ковтнув. Впевнившись, що хлопець не вдавився, старший товариш обережно поклав його голову на подушку і став скидати нехитре хлопцеве манаття до його спортивної сумки.

Петро розплющив очі невдовзі. Каламутним поглядом він обвів кімнату й зупинився на Миколі Пилиповичу. Той бадьоро посміхнувся. Майор знав це відчуття - спочатку гірко в роті, але за кілька хвилин тіло стає вільним та міцним, хоч і трошки не своїм, а біль згортається у маленьку кульку і лише іноді відчувається десь у потилиці.

- Живий? - спитав Микола Пилипович.

Хлопець не відповів. Либонь, намагався пригадати, що трапилося. Рука раптом помандрувала за пазуху, під пахву в пошуках кобури, яку Микола Пилипович теж передбачливо заховав. Не знайшовши того, що шукав, лейтенант спохмурнів ще більше.

Ну та це було байдуже, на майоровому боці лишалися вирішальні переваги - по-перше, субординація і дисципліна, а по-друге, досвід. І останній велів у складних випадках використовувати перше.

- Ти вночі зброю застосовував. Не помніш?

Петро знову заплющив очі, відкинувшись на подушку.

- Лейтенант! - підвищив голос Микола Пилипович. - Слухай мой приказ! Ми одбуваєм додому. Я прекращаю операцію. До прибитія ніяких обсуждєній не дозволяю. Вопроси єсть?

Петро розплющився і недобре подивився на начальство. Безперечно, він мав питання, але не став їх задавати.

- Вопросов немає, - констатував Микола Пилипович. - Бери сумку і шагом марш.

Для переконливості він поплескав себе по грудях, де повна кобура злегка відстовбурчувала комір імпортного піджака.

- Ну!

Петро знехотя підвівся.

Потім під пильним майоровим поглядом підняв свою сумку й вийшов з кімнати.

- Двері вони тут не закривають, наверноє, - припустив майор, виходячи на ґанок, але про всяк випадок припер стулку цеглиною, що валялась неподалік.

Обтрусивши руки і свиснувши на прощання Цигану в буді, Микола Пилипович повів свого напарника вулицею до ставка, а там і до зупинки з написом: «Зелене», тої самої, що зустріла колег у перший день. Проходячи повз хату діда Юхима, він голосно вилаявся і плюнув на землю.

- Сволоч! Ну підожди у мене!

Петро так і не промовив жодного слова. Він похмуро топтав землю і нічого не можна було вгадати в його очах.

А сонце палило землю своїми променями, яскраве літнє сонце, що так нагадувало повний місяць, бо висіло у небі точно у тому ж місці, що й він нещодавно. Сліпе сонце, адже воно не бачить, що відбувається на землі вночі, адже воно стає безсилим, коли сідає за обрій, і може освітлювати тільки наслідки нічних подій.

- Слиш, Петро, а ти не помніш, как тут автобуси ходять?

У відповідь ані слова, тільки тоскний погляд удалечінь. Точно, йому треба у лікарню. Накаркала-таки баба Кабачиха. Та вони всі тут заодно, правду лейтенант сказав.

- А как ти думаєш, до колєг в районі стоіт зайти чи ні? І знову без відповіді.

Припинивши спроби зав’язати розмову, Микола Пилипович спробував заспокоїтися і проаналізувати ситуацію. Якщо відкинути емоції, насправді, що сталося? Провалили операцію? Це як подивитися. Провал чи успіх операції насправді залежить від рапорту, а рапорти Микола Пилипович писав найкраще в конторі. А бійки, стрілянина, кулі - за це нехай лейтенант відповідає. Що там люди бачили? Як по селу бігав? Бігав. А стріляв? Ну принаймні на пістолеті його пальці. Коли виникнуть питання - все чисто. А хлопець молодий, на пенсію йому ще не скоро, відслужить, відпрацює. Тим більше що зараз, здається, йому одна дорога - до лікарні.

Лейтенант з виглядом сомнамбули міряв кроками запилюжену стежку, і майор подумав, що ситуацію можна було б навіть повернути собі на користь, якби не один, дійсно провальний момент. Відсутність завербованих агентів. Таких, щоб розписку можна до справи підшити. І ця маленька обставина, на жаль, зводить нанівець будь-які героїчні зусилля. Так вони дісталися автобусної зупинки. Майор все-таки зумів відновити рівновагу після скандалу в церкві. Петро уперто мовчав. І тут на колег чекав сюрприз - на поламаній лаві у тіньку бетонного даху сидів парторг власною персоною.

Побачивши знайому худорляву постать, Микола Пилипович мало «дипломата» не впустив. Це був дарунок долі, шанс врятувати операцію. Останній шанс.

- Стой! - стиха наказав майор чи то Петрові, чи то собі. - Щас я тут одного паразита прищучу.

Петро з індиферентним виглядом зупинився.

Майор кількома нечутними кроками наблизився до сільського ідеолога. У цій ситуації треба було зразу заходити з козирів, бо притримувати їх уже не було сенсу.

- Що ж ето ти, сволоч, мого хлопця по голові ударив, га? - сказав він тихо, але грізно.

- Не доведеш, - спокійно сказав парторг, не піднімаючи очей.

- Доведу, - пообіцяв Микола Пилипович. - І підеш ти по етапу год на десять. Це я тобі гарантірую.

- Дзуськи, - огризнувся той.

- У тебе алібі нема. І здохнеш ти в тюрмі де-небудь у Жовтих Водах, єслі только я захочу. А я можу захотєть або нєт. Це от тєбя завісіт, понімаєш мене?

- Алібі, кажеш? - посміхнувся раптом парторг і підняв очі. - Алібі у мене буде скільки завгодно, бо я тутешній, я тут живу. - Він зухвало дивився просто в обличчя, немовби нічого не боявся, немовби не його, а він звинувачував. - А ти краще згадай, що ти сьогодні вночі робив. Згадав?

Микола Пилипович рипнув зубами.

- Згадав! - сказав парторг з притиском. - Ти собі краще алібі пошукай. Як вночі стріляв з табельної зброї, пам’ятаєш? Тобі тут війна, чи що? Напарник твій без штанів по вулицях… Усі бачили, усі скажуть. Так що тікайте звідси, товариші наукові працівники! З пістолетами. Ви чого приїхали? Дівчат портить? Чи в Києві вже вороги народу скінчилися? Я тебе питаю!

1 ... 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47
Перейти на страницу:
На этой странице вы можете бесплатно скачать Приворотне зілля - Брати Капранови торрент бесплатно.
Комментарии
Открыть боковую панель
Комментарии
Сергій
Сергій 25.01.2024 - 17:17
"Убийство миссис Спэнлоу" от Агаты Кристи – это великолепный детектив, который завораживает с первой страницы и держит в напряжении до последнего момента. Кристи, как всегда, мастерски строит