Приворотне зілля - Брати Капранови

Погодьтеся, у такій ситуації легко розгубитися. Але Петро чомусь не відчув жодних вагань. «За нею треба», - одразу стрельнуло у голові. Чому він так подумав, і сам не міг би сказати, але певність у такому рішенні зростала з кожною секундою. «За нею треба. За нею». Нам важко оцінити справедливість цієї думки - досвідчена людина ніколи б не наважилася лізти у таку історію без бодай найпростішого прикриття, але Петрова впевненість, схоже, пояснювалася не зовсім службовими резонами.

Хлопець підійшов до глечика, що його господиня лишила на стільці, нахилився над ним, роздивляючись, потім занурив туди руку та взяв на пальці майже невагомої мазі. Вона була прозора і пашіла в обличчя духмяним, дурманним ароматом. Петрові здався знайомим цей запах, точно так пахло від поштарки, коли ходили купатися, і від парторгової доньки…

«За нею треба, за нею!» - метрономом вистукувало в голові. Петро навіщось витер пальці об край глечика і повільно спустив донизу свою єдину одежину. У наступну хвилину він уже рішуче тер груди запашною маззю, дуріючи від її пахощів і не в змозі зупинитися. Він упорався швидко - таємнича мазь чудово всмоктувалась у шкіру, руки самі літали по тілу. І коли нарешті не лишилося жодного сухого сантиметра, лейтенант раптом зупинився і на мить заплющив очі. Проте треба було поспішати. Зробивши два кроки до печі, хлопець озирнувся, неначе шукаючи щось, тоді взяв з кутка величезну чорну коцюбу, зважив її в руках і рішуче, головою вперед, поліз до чорного провалля комина.

Лейтенант був готовий до несподіванок, а тому нітрохи не здивувався, коли в печі його підхопила невідома сила і потягла вгору, так, наче він, здоровезний дужий чолов’яга, був лише іскоркою а чи шматочком попелу. Не здивувався і тоді, коли раптом опинився в повітрі над дахом, хоч і знав, що в димар нізащо б не проліз. Він тільки рефлекторно міцніше вхопився за коцюбу, а потім, зметикувавши щось, закинув ногу і всівся на неї верхи, як на коняку. Коцюба хитнулася і повільно рушила повітрям над садибою, над вулицею, потрохи набираючи висоту, а тоді вже ген-ген степом, лишаючи внизу ставок, дорогу і автобусну зупинку з поламаним дахом. Якби Петро мав час роздивитися навкруги, він би помітив, що згори село виглядає зовсім інакше - охайніше, чи що, а чи то, може, ніч прикривала темною ковдрою безладдя та бруд.

Спочатку хлопець тримався обома руками за свій непевний транспортний засіб, намагаючись зберегти рівновагу, однак скоро пересвідчився, що насправді йому ніщо не загрожує - чи тут, у небі, закон тяжіння не діяв, чи то коцюба мала якісь додаткові властивості, але земля майже не притягувала свого сина. Проте розібравшись з рівновагою, лейтенант скоро зрозумів нову халепу. Виявилось, що коцюба не є найзручнішим транпортом для пересування в повітрі. Як хлопець не намагався всістися зручно, це не вдавалося. Тонке залізо давило та заважало. Жінкам воно, мабуть, зручніше їздити, а тут… Як сказав би майор, деякі особєнності мужского організму. От чому не справила на Петра враження чудова липнева ніч, лишилися непоміченими смуги ланів та кучері перелісків, неоціненим - прозоре, як сльоза, повітря, яке не могла потривожити навіть довга коцюба з дивним пасажиром.

Врешті-решт якось прилаштувавшись, Петро підвів голову. На небі, так само далеко, як і з землі, плив круглий млинець Місяця, а біля нього блимала, простуючи своєю дорогою, маленька червона зірочка. «Супутник», - промайнуло у хлопця в голові, і він знову спробував вмоститися зручніше, навіть не завваживши всього безглуздя ситуації. А коцюба летіла нерівно, весь час роблячи круті повороти та хитаючись, неначе п’яна. Чортова машина - чи то дороги не знала, бо чого ж це у повітрі повертати? - лети собі та й лети.

Не дивно, що лейтенант так і не зміг зрозуміти, куди прямує - ані зорієнтуватись, ані помітити щось на землі. Ледь збризнутий вогниками нічний степ лежав ген до обрію.

Скільки часу він провів на коцюбі, зрозуміти було важко. Та й відчуття руху було якимось непевним, як у літаку. Але згодом все змінилося, коцюба затремтіла, в обличчя дмухнув вітер, серце в хлопцевих грудях стрибнуло вгору, забиваючи подих, а земля стала наближатися з шаленою швидкістю. Петро інстинктивно заплющився, повітря свиснуло у вухах, але раптом, огорнувши тіло м’якою хвилею, акуратно підставило пухку землю під непевні хлопцеві ноги. Наче справжній парашутист, лейтенант упав на бік. І аж тоді розплющив очі.

Прийшовши до тями, Петро зрозумів, що лежить серед невеличкої галявини, з усіх боків оточеної густим лісом. Професійно завбачливий, він зараз же поплазував до найближчих кущів і, як виявилось, дуже вчасно. Бо за якихось п’ять секунд серед галявини приземлився ще хтось і, голосно верескнувши, швидко звівся на ноги.

Наскільки дозволяла роздивитись навколишня темрява, посилена густими кронами дерев, це була молода дівчина, теж без будь-якого одягу. За літальний пристрій їй правила довга мітла, яку дівчина зараз же закинула на плече, як солдат рушницю.

Якщо Петро і міг дивуватися чомусь півгодини тому, підглядаючи за хазяйкою, то тепер, після повітряної подорожі, він геть втратив цю здатність і тільки фіксував події, не замислюючись над їхнім змістом. Мабуть, таки спрацювали захисні психологічні сили. От молода дівчина з мітлою зникла у темних хащах, а за нею на галявині приземлилася ще одна, а потім ще, і всі вони так само взявши на плечі мітли та коцюби, попрямували до лісу. Прислухавшись, Петро почув далекий гомін, уривки музики та голосів. Гостей, здається, чекали.

Лейтенант зважив на руці свою залізну коняку і слушно вирішив, що вона тільки заважатиме у справі. Тому, не наслідуючи прикладу жінок, заховав коцюбу між кущами та й рушив собі вперед за наступною гостею, тримаючись так, щоб його не помітила ані вона, ані ті, що йтимуть ззаду. Босі ноги зразу ж почали знаходити колючки та палючу кропиву. Лейтенант підстрибував, обтрушуючи п’яти, і гілки дерев дряпали голе тіло, заважаючи «пересуванню на місцевості». «Чорт! - лаявся подумки лейтенант. - Оце вскочив!» Одночасно доводилося озиратись, контролюючи ситуацію у тилу. Іноді зовсім поруч шаруділи кущі, чулося перегукування, тоді хлопець завмирав, втиснувшись у стовбур чи присівши під кущем. А жінки йшли собі, наче не відчували колючок під ногами. Хай їм усячина!

Галас попереду дужчав, і згодом Петро слідом за своїми поводирками вийшов на край великої галявини, в центрі якої горіли яскраві багаття і юрмилися темні, як проти вогню, постаті. Жінка вмить загубилася серед них. Ззаду теж лунали голоси, і лейтенант миттєво засовався у густому чагарнику.

Люди на галявині, певно, чогось чекали. Балакали, віталися з новоприбулими, пересміювались, переходили з місця на місце. Десь грала музика, але, якби навіть Петро і скінчив консерваторію, він все одно не впізнав би її, та й не можна уявити, якими нотами записати цю чудернацьку мелодію. І несамовитий, якийсь потойбічний регіт лунав над лісом, вибухаючи то зовсім поруч, а то гублячись удалечині. Петро обережно, щоб не подряпатися, розсунув віття, намагаючись роздивитися все до ладу, а коли очі трошки звикли до суміші місячного світла зі спалахами багать і почали розрізняти деталі, лейтенант остовпів. Та й подивитися справді було на що.

Біля вогню зібралося повно-повнісінько голих жінок. Саме по собі це, мабуть, уже й не здивувало б Петра, якби не така кількість та різнобарв’я постатей, облич, голосів. Були тут і молоді, гарні жінки з круглими м’якими стегнами, пишними персами, були довгоногі дівчата, гострі плечі та лікті яких ще тільки почали набувати жіночої привабливості, були жінки за сорок, з притаманною тільки їм зрілою перевіреною красою, пишаючись досвідом та круглими сідницями. Це, мабуть, нагадувало б лазню, коли б невловимий дух розпусти не віяв з кожного звуку, не дражнив у кожному повороті круглих стегон, не розлітався від розкуйовджених степовим вітром кіс, наче мереживо електричних іскор.

Петро придивлявся, придивлявся і врешті… Боже, він почав пізнавати декого з цих жінок, пізнавати, хоч раніше зустрічав їх за зовсім інших обставин. Оно пройшла бригадирка з молочної ферми, яку бачив у конторі, звичайно, вдягненою. А далі стояла, повільно чухаючи білий живіт, дружина парторга. Точно. Він упізнав її за татарським розрізом очей. А там, там сусідка, тітка Катря, теж гола й розпусна. Боже, що ж це робиться!

Такої кількості жінок водночас лейтенант не бачив, мабуть, і одягненими. Але тут вони були як на підбір, і все чоловіче єство в Петрові підняло бунт. За кілька хвилин він уже не володів собою від нелюдського напруження, все в очах стрибало - ноги, груди, стегна, ноги… Боже! Який то чоловік здатен таке витримати, ба навіть уявити?

Місяць сяяв згори, жінок на галявині більшало, а до лейтенанта здатність рухатись повернулася, мабуть, тільки за півгодини. Величезним вольовим зусиллям опанувавши себе, він обернувся до лісу і попрямував геть на напівзігнутих, страждаючи від кожного кроку.