Сильное имя Надежда! (отрывок) - Надежда Савченко

Коли довго немає війни, люди забувають ціну життя. Перенасичуються зайвими благами цивілізації, страйкбол і комп’ютерні стрілялки вже «не пруть», і треба пускати «дурну кров». Особливо така регулярна потреба є у чоловіків. У жіночої статі «дурна кров» природно сходить :) Випущена одна дурна куля тягне за собою у відповідь дві… І починаються війни завжди із придуркувато палаючих очей тих, хто ще не настрілявся, не навоювався… А коли все перетворюється на суцільний жах, приходять і розуміння ціни життя, і відчуття горя… То чи треба піднімати в пам’яті і передавати в наступні покоління знання про всі жахи війни?

Зараз у Росії ведеться потужна пропагандистська кампанія по вживлению у свідомість людей і піднесенню засад царизму, ідеалізації білогвардійського офіцерства і радянсько-російського воїна. Піднесення іде з однобоким нагадуванням всіх жахів війни… Зі свого боку українські політики несуть свою ахінею… Так, патріотизм і любов до Батьківщини, до свого народу і пошана до своєї нації — це завжди добре. От тільки треба запам’ятати, що правда війни у кожного своя і завжди брудна з обох боків. Тому не треба спекулювати історією і звинувачувати у нелюдяності тільки німецьких фашистів і бандерівців, бо багато людей знають і пам’ятають такі ж приклади насилля, ґвалтування, садизму, мародерства і нелюдяності з боку Радянської армії… Все залежить виключно від свідомості і людяності індивідуума. На мою думку, знати і пам’ятати, що війна нічого доброго не приносить, треба. Але обсмоктувати і пересмоктувати на втіху політикам всі жахи війни не варто. У кожного своя правда. Кожен керувався власними цінностями і ідеалами, і не нам когось судити. На це буде Суд Божий!.. То ж війну треба сприймати як факт. Бути вдячними тому, кому вважаєш за потрібне, не нагнітати і не накопичувати в душі злоби. Можливо, якщо люди менше стануть про війну говорити — і воюватимуть менше… Хоча навряд чи. Війни були, є і будуть. І, на жаль, завжди інтереси грошей будуть привалювати над життями людей.

Щодо «правди війни». Знати достеменно ти можеш тільки те, що бачиш своїми очима і відчуваєш на собі. Навіть в одному й тому ж бою ти не можеш із впевненістю знати, що відбувається за сто метрів від тебе… Тому писати буду тільки те, що знаю. І те, що бачила на власні очі та пережила особисто.

Поки що я була на двох війнах — в Іраку (2004–2005 рр.) та в Україні (2014–2015–? рр.). Якщо описувати все, то вийде роман Л. Толстого «Война и Мир», тільки в двохстах томах… Та хіба потрібно знати все? Є таке поняття — державна та військова таємниця. І в моїй атестаційній карточці офіцера написано, що зберігати її я вмію. Тому писати буду тільки про той бій, 17 червня 2014 року під Луганськом. Напишу так, як бачила, як думала і як відчувала…

06:10 ранку 17.06.2014. Сплю. Дзвінок від комбата: «Наших у гольф-клубі обстрілюють, підіймай начрозвідки!» Підіймаюся, дзвоню начрозвідки: «А? Що? Бля! Добре!..» Ясно, ще не прокинувся. Бужу сестру Віру, яка до мене напередодні на нашій машині приїхала. Я думала з нею повертатися в Київ, так як мені на службу, відпустка закінчувалася. Я до сестри: «Віра, заводь машину, бій почався!» Сестра підірвалася миттю і діяла швидко і точно, без зайвих запитань і паніки, як справжній солдат, хоч солдатом ніколи не була і зброю не любить. Вона — архітектор. Будує, а не руйнує. Бігаю, бужу розвідку. Хлопці прокидаються мляво… Фраза одного пристаркуватого горе-вояки мене взагалі вразила:

«А я ще кави не попив…» Ах же ж мать його! Він, блядь, ще кави не попив! Так! Ясно! Ну, начрозвідки, їбись зі своею розвідкою сам!.. Ми поїхали. Хапаю розгрузку, автомат. Ні бронежилета, ні каски я не носила — тільки заважає, а як помирати, то все одно не врятує.

Їдемо. Наближаємось до мосту в м. Щастя Луганської області. Там раніше був блокпост, підконтрольний «сепаратистам». Потім ЗСУ відбили і зайняли там оборону. Бачу перші наслідки бою: скрізь поранені, метушня, медики є, першу допомогу хлопці один одному надають, отже, мені тут робити нічого.

— Де бій?

— Далі по дорозі, гольф-клуб, під Луганськом.

Свого часу я об’їздила всі обласні центри і великі міста України, а Луганськ, як назло — єдине місто, в якому ще ніколи не була і дорогу не знаю. В сестри в машині, звичайно, є дорожні карти і атласи, але то довго гортати. Бачу, на підлозі в будинку, де колись був пост ДАІ, а зараз медпункт, валяються якісь роздруківки і склейки карт з аркушів формату А4. Хапаю. В машину. По дорозі вивчаю. Розумію, що ті карти належали сепаратистам. Вони їх кинули, коли втікали. На картах помітки і нанесені розташування їх блокпостів і місць дислокацій в м. Щастя, а також по дорозі на Луганськ. На картах вже застаріла інформація. Ситуація змінилась. Але головне — дорога на Луганськ є, і села позначені. Пізніше слідство буде доводити, що ці карти мої, як наводчика, помітки і записи зроблені моєю рукою, а графічна експертиза доведе, що це не так. В картах я нічого не писала, тільки дорогу дивилась. Поїхали далі. Під’їжджаємо до рубежу оборони. Швидко на око дивлюся розташування сил (так, щоб відразу й забути… якщо полон, то багато пам’ятати і не треба…). Аналізую ситуацію… Ну, чому бій спонтанний і безтолковий, зрозуміло. Що до того робили, що сепаратисти змогли так близько підійти, теж зрозуміло. Але зараз не про це. Попереду ще чути перестрілку.

— Наші в гольф-клубі ще є?

— Ні, всіх вивезли.

— А хто стріляє?

— Людей вперед послав.

— Бля!… Нахера?!…

Бій спонтанний, зустрічний. Операція не спланована. Централізованого командування немає. Самоуправство та й годі. Іноді так треба, бо командування чохлить довго. Але зараз душа відчуває, що не варто. Луганськ — велике місто. Міський бій — це не бій у полі… Нікому нічого не говорю. Приймаю рішення — йду забирати людей. Вірі наказую стояти на рубежі. Далі не сунутись. Йду пішки, наздоганяю 10–15 чоловік. «Хлопці! Куди ж ви лізете у воду, не знаючи броду! А як їх там 30?! І в засаді, і в обороні?! По співвідношенню один до трьох — оборона-наступ, сили вже дуже не рівні!» (насправді сепаратистів, як я пізніше дізналась, у засаді було 70!) «Давай назад! Спочатку розвідати треба!» — відвожу людей назад, на рубіж оборони. Пізніше комітет Російської Федерації заявив, що я вела бійців на Луганськ. Мені, напевне, як старшому лейтенанту, мало бути «легко» слухати такі бредні, але, крім мене, там ще шість полковників, підполковників, майорів і капітанів було. Радяться. Я стою, думаю, краєм вуха слухаю… Відправляють техніку. 2 БТРи чи 2 БМП — вже не пам’ятаю (різниця невелика), на повільній швидкості. Ну, добре хоч на повільній! Але чому наказ на простріл «зеленки» не дають? Підходить до мене майор: