1Q84. Книга третя - Харуки Мураками

Щоб логіку й риторику зробити переконливішими та ефективнішими, він при будь-якій нагоді наповнював свою голову знаннями. Корисними й некорисними. Прийнятними й неприйнятними. Він шукав не освіти в загальному розумінні цього слова, а конкретної інформації, форму та вагу якої можна оцінити, взявши безпосередньо в руки.

Його сплюснута, як у Фукуске, голова передусім була вмістилищем важливої інформації. Непривабливим, але зручним у користуванні. Завдяки їй Усікава мав ширшу ерудицію, ніж будь-хто з його однолітків. Якби захотів, то міг би легко спростувати будь-чиї твердження. Не тільки братів чи однокласників, а навіть учителів та батьків. Однак Усікава цих своїх здібностей, по змозі, старався не показувати. Не любив привертати до себе людської уваги в жодній формі. Знання і здібності були насамперед знаряддям, а не засобом хизування.

Усікава вважав себе чимось схожим на нічного хижака, який, зачаївшись у темному лісі, очікує свою здобич. Терпеливо чекає нагоди, щоб кинутися на неї, як тільки вона з'явиться. А перед тим супротивник не повинен нічого знати. Найголовніше — це затамувати подих і приспати його пильність. Ще в початковій школі він так думав. Ні до кого не підлещувався і не видавав своїх почуттів.

«Якби тільки я мав трохи нормальнішу зовнішність… — іноді думав Усікава. — Не обов'язково привабливу. Не треба мені такої, якою люди захоплювалися б. Досить звичайної. Досить пристойної — такої, щоб зустрічні люди мимоволі не оглядалися. Яке життя взагалі склалося б у мене, якби я таким народився?» Однак оте «якби» виходило за межі його уяви. Усікава залишався насамперед Усікавою, куди не мала доступу жодна гіпотеза. Якщо перед вами велика сплюснута голова, вибалушені очі й короткі криві ноги, то це людина на прізвище Усікава. Підліток, сповнений сумнівів і жадібний до знань, мовчазний і красномовний.

Огидний підліток з плином часу став огидним юнаком, а пізніше — огидним чоловіком середніх літ. На будь-якому життєвому етапі зустрічні люди часто озиралися на нього. Дітвора безцеремонно вирячувала на нього очі. Усікава інколи думав, що, мабуть, не привертав би до себе стільки людської уваги, якби став огидним на старість. Адже загалом старі люди зовні негарні, а тому їхні окремі фізичні вади не впадають в очі так помітно, як у молодості. Та поки він не постаріє, нічого не зможе сказати. А що, як він тоді стане безпрецедентно непривабливим?

У всякому разі, Усікава не придумав удалого способу, щоб злитися із навколишнім людським середовищем. Крім того, Тенґо знав, який вигляд має Усікава. Отож якби помітив, що той вештається навколо його квартири, все зійшло б нанівець.

У таких випадках зазвичай наймають професійного детектива. Усікава звертався до подібної організації в разі потреби ще тоді, коли став працювати адвокатом. Більшість таких людей — це колишні поліцейські, добре обізнані з технікою розпитувань, стеження і спостереження. Однак цього разу Усікава не хотів, по змозі, втягувати в цю справу сторонніх людей. Вона занадто делікатна — пов'язана з таким тяжким злочином, як убивство. До того ж Усікава сам точно не знав, де треба стежити за Тенґо.

Звичайно, Усікава хотів встановити зв'язок між Тенґо й Аомаме, але навіть не знав, який вигляд має Аомаме. Доклав чимало зусиль, але її нормальної фотографії не роздобув. Навіть Кажан не зумів придбати її. Фотоальбом випускників бачив, але в ньому її обличчя маленьке, якесь неприродне, схоже на маску. На фотографії команди софтболістів фірми Аомаме була в капелюшку з широкими крисами, які затемнили її обличчя. Тож якби Аомаме проходила мимо Усікави, він поки що не зумів би її впізнати. Знав, що вона — жінка з гарною поставою, заввишки приблизно 170 сантиметрів. З особливими очима й вилицями, з довгим, до плечей, волоссям. Із спортивною фігурою. Однак така жінка — не рідкість на світі.

У всякому разі, Усікава, здається, не мав кому доручити спостереження за нею. Наполегливо напруживши зір, чекати, поки щось станеться, і якщо щось станеться, вмить вирішувати, як відповідно діяти. Такої делікатної роботи вимагати від когось не годилося.

Тенґо мешкав на останньому, третьому, поверсі старого багатоквартирного будинку з металічним каркасом. На вході до нього висіли поштові скриньки, серед них одна з прізвищем Кавана. Подекуди вони поржавіли й облупилися. Скриньки були із замками, але майже ніхто з пожильців не замикав їх на ключ. Парадні двері не замикалися, тож будь-хто міг вільно зайти в будинок.

У темному коридорі висів особливий запах, що назбирався за тривалий час існування будинку. Запахи невиправної течі в покрівлі, старих простирадл, випраних з допомогою дешевих мийних засобів, каламутної олії, засохлої евфорбії різнолистої, котячої сечі у палісаднику, зарослому бур'яном, тощо, перемішавшись між собою, утворювали специфічну атмосферу. Якщо людина довго там проживала, то, мабуть, до неї звикала. Та навіть у такому разі ті запахи не ставали приємними.

Вікно квартири, в якій мешкав Тенґо, виходило на вулицю. Не гомінку, але й не безлюдну. Поблизу була початкова школа, а тому час від часу по вулиці сюди-туди проходила дітвора. Навпроти будинку тягнувся ряд невисоких, без двориків, двоповерхових осель. Попереду, вздовж вулиці, стояла пивничка і крамничка канцелярських товарів, куди вчащали передусім школярі. За два блоки звідси містилася невеличка поліцейська будка. Тут Усікава не міг ніде заховатися, тож якби, стоячи на краю дороги, вперто поглядав на вікно квартири Тенґо, а той, на щастя, його не помітив, то все одно навколишні люди, напевне, дивилися б на нього з підозрою. Ба більше, така незвична, як в Усікави, зовнішність тільки ще більше їх насторожила б. Вони вважали б його збоченцем, який чатує на школярів, що повертаються додому, й викликали б поліцейського з будки.

Щоб за кимось стежити, треба передусім знайти підходяще місце. Бажано, щоб у ньому можна було забезпечити себе водою та продуктами й, не привертаючи до себе нічиєї уваги, слідкувати за його поведінкою. Найідеальнішою була б кімната, в поле зору якої потрапила б квартира Тенґо. Він поставив би в ній на триніжку фотоапарат з телеоб'єктивом і спостерігав би за тим, що відбувається в його квартирі й хто до нього приходить. Вести цілодобове спостереження самому було б неможливо, тож довелося б обійтися щоденними десятьма годинами. Та, безперечно, знайти таке спеціальне місце було непросто.

А проте Усікава шукав його навколо. Був людиною, що так просто не здається. Не жаліючи своїх ніг, ходив, доки міг, і нарешті знаходив хоч невелику можливість. Упертість була його характерною особливістю. Однак, обійшовши за півдня всі навколишні закутки, він зневірився. Квартал Коендзі, щільно забудований, без висотних будівель, розміщувався на рівній території. Кількість місць, в поле зору яких потрапляла квартира Тенґо, була обмежена. І Усікава, здається, ніде тут не міг прилаштуватися.

Гарні думки приходили йому до голови завжди тоді, коли залізав у теплувату ванну. А тому, повернувшись додому, він насамперед підігрів воду. Занурившись у пластикову ванну, слухав по радіо концерт для скрипки Сибеліуса. Не тому, що особливо полюбляв Сибеліуса чи вважав його концерт музикою, яку варто слухати у ванні наприкінці дня. Можливо, фіни люблять довгими ночами слухати музику Сибеліуса в сауні. Однак у тісній ванній кімнаті, спареній з туалетом, двокімнатної квартири в будинку, що в кварталі Кохіната столичного району Бункьо, музика Сибеліуса звучала трохи патетично й напружено. Але Усікава цим не переймався. Його задовольняло, якщо навколо нього лунала хоч якась музика. Не має значення, яка. Він готовий був слухати й концерт Рамо, й «Карнавал» Шумана. А тоді випадково по радіо передавали концерт для скрипки Сибеліуса. От і все.

Як завжди, одна, порожня, половина свідомості Усікави відпочивала, а друга — думала. Музика Сибеліуса у виконанні Давида Ойстраха в основному проходила через першу половину. Як легіт, заходила й так само виходила через широко відчинені двері. Мабуть, таке слухання музики не заслуговує похвали. Можливо, якби Сибеліус знав, як його музику слухають, то насупив би свої великі брови, а на його товстій шиї утворилося б кілька зморщок. Однак Сибеліус давно помер та й Давид Ойстрах уже покинув цей світ. А тому Усікава, безцеремонно пропускаючи музику справа наліво, другою половиною свідомості безперестанку думав.

У такий час він любив думати, не обмежуючись лише конкретним об'єктом. Давав волю своїй свідомості так, ніби випускав собак на широке поле. Казав їм: «Біжіть, куди заманеться, робіть усе, що хочеться». А сам, занурившись по шию у воду, примруживши очі, мимоволі слухав музику. А коли собаки, безцільно стрибаючи навколо, качаючись на пагорбі, невтомно доганяючи один одного й марно переслідуючи білку, забруднились і, втомлені грою, повернулися, Усікава гладив їх по голові й знову надівав на них ошийники. Тоді й концерт Сибеліуса закінчився. Приблизно через півгодини. Якраз вчасно. Диктор оголосив, що наступна музика — «Симфонієта» Яначека. Таку назву Усікава десь чув. Але де, не міг пригадати. Намагався згадати, але чомусь в очах тьмарилося. Вони вкривалися чимось схожим на жовтаву млу. Напевне, пересидів у ванні. Усікава махнув на все рукою, вимкнув радіо й, вилізши з ванни, в самому рушнику навколо талії, добув з холодильника пиво.