Стріла Всесвіту - Анатолій Пастернак

“Ви дасте відповідь перед Центром за кожну секунду мого перебування у вашому кабінеті. А рапорт Анатолія Севастіановича можете використати… як вам видасться за потрібне. Він ще дуже молодий диспетчер, аби мати право так вільно забирати мій час, і ваш, до речі, також, через свої підозри. Ви знаєте, майстре, де я зараз маю бути? Контролювати проходження сімнадцятого ваговоза. Якщо вам це нічого не говорить, то з’єднайтесь із Центром, і раджу зробити це якнайшвидше, бо вам перепаде за кожну секунду моєї затримки!”

Майстер лише пильно подивився на мене. Він зрозумів мій хід, проте не відважився навіть на якесь слово, бодай іронічне. Все ж я біокібер спеціального призначення і можу дещо не традиційно відстояти свої права па існування.

“Не буду вас затримувати, — сухо мовив майстер. — Але щиро вам раджу…”

Я вийшов з кабінету демонстративно швидко, не чекаючи на його поради. Почував себе кепсько: “Навіщо було розбалакувати із Анатолієм Севастіановичем про свої внутрішні монологи?!” Усвідомлюю, що вони справді займають у мене забагато внутрішньої енергії, яку потім треба поновлювати набагато частіше, ніж це роблять інші біокібери, проте я чітко відчуваю внутрішню гармонію. А це головне.

Якби не розмова з майстром, якби не моя категорична заява щодо відповідальності за проходження сімнадцятого ваговоза, то навряд би я оце пішов до Центру після профілактичного огляду. “Елефант ще достатньо молодий і надійний кіберон, працює бездоганно, і можу йому цілком довіряти: проведе сімнадцятий найоптимальніше. Власне, за будь-яких умов тримаю з “Елефантом” постійний радіозв’язок, моя безпосередня присутність у Центрі може бути необхідною лише в разі якихось екстремальних ситуацій, не просто аварійних, а надзвичайно специфічних — пов’язаних із загрозою для ЛЮДИНИ. В цьому моє спеціальне призначення в Центрі транспортного забезпечення. Можу не втручатися в розрахунки, графіки проходження доти, доки не виникне небезпека для життя ЛЮДИНИ. Лигає я маю право зупинити рух на будь-якій магістралі міста і навіть на всіх відразу, якщо в тому буде потреба. Приємне і відповідальне це право і трохи страшне, бо якщо я помилюся і з якихось причин постраждає ЛЮДИНА, тоді мене просто не стане, але то буду не я.

“Не буду вас затримувати. Але щиро вам раджу…”

Дивно, що ці слова мене роздратували. Може, і справді в мене не все гаразд? Адже майстер щиро турбується про мій стан, про мою здатність нормально функціонувати, а я ображаюсь і його ображаю… Не чекав від Анатолія Севастіановича такого… Звернувся б він сам до лікаря: піт струменить, коли стоїть біля пульта. Хлопчисько. Досвіду ще ніякого. А вдома молода дружина. Я переконаний, що він кожної хвилини думає про неї і чекає тої миті, коли закінчиться зміна. Я так і сказав йому жартома, а потім ці слова видались дещо фамільярними, і, щоб трохи виправдатись, додав, що й сам постійно думаю про всяку всячину, розмовляю сам із собою, коли стою біля пульта. А він виявився вкрай обережним. Ще не забув лекції професора Тріша: “Якщо процеси уявного моделювання та аналізу переважають над процесами реального активного функціонування, то це свідчить про органічне пошкодження в системі центральної групи сьомого тразонного перетворювача…” Хлопчисько, він думає, що в житті все так логічно і просто, як на лекціях професора Тріша. Але врешті то просто його обов’язок: потурбуватися, аби з Фераром все було в нормі. Турботливий…”

— Я радий вас бачити, Фераре. Все гаразд?

— Так. Безумовно, Анатолію Севастіановичу. Хіба у вас були якісь сумніви?

Диспетчер вловив у голосі біокібера приховану образу.

— Мене дещо турбує сімнадцятий ваговоз, Фераре. За півгодини він увійде в третій сектор з північного тунелю, але щойно прийшов наказ терміново пропустити через третій сектор спеціальний транспорт. А сімнадцятий ваговоз, як ви знаєте, Фераре, також затримувати не можна…

— Гадаєте, “Елефант” не знайде правильного рішення?

— Сподіваюся… Але…

Ферар підійшов ближче до центрального екрана і довго дивився на мереживо магістралей, на рухливі ланцюжки зеленкуватих вогників.

“Безумовно, нічого серйозного. Ситуація навіть буденна… Але чому я хвилююсь? Боюся, що може щось трапитись? Після цього профілактичного огляду я чомусь розбалансувався… Треба все зважити, навіть порахувати… Північний тунель має пропускну здатність…”

Ферар дістав із кишені портативний комп’ютер і почав квапливо програмувати. За хвилину він уже мав результати. Вони його втішили. Навіть подумки покепкував із себе: навіщо ця арифметика? “Елефант” усе це робить за частки секунди, і немає підстав йому не довіряти.

— Справа ще в тому, Фераре, що прийшло повідомлення про пошкодження стабілізації, швидкість спецтранспорту дещо відмінна від розрахункової і, головне, не постійна, ми практично не можемо бути впевненими в діях “Елефанта”, оскільки керування рухом іде переважно за принципом зворотного зв’язку, а звідси і відставання сигналу майже па сім секунд.

— Чому ви не сказали про це одразу, Анатолію Севастіановичу?! Навіщо було починати з турбот про сімнадцятий ваговоз?

— Сімнадцятий під вашою персональною опікою…

Біокібер Ферар з роздратуванням і обуренням дивився, як черговий диспетчер витирає вилицювате спітніле обличчя хустинкою.

“Хлопчисько. Нервує. Ніколи не сподівався від нього такої підступності: не сказавши мені й слова, подати рапорт в бюро технічного контролю. Чи, може, він гадає, що коли я біокібер, то позбавлений радості існування і зі мною можна поводитись, ніби з… Ет, прикро. І все це лише тому, що я дозволив собі покепкувати з нього. Якщо справді буде хоч натяк на небезпеку в проходженні сімнадцятого, мені загрожуватиме демонтаж: цей новоспечений диспетчер, відчуваю, намагатиметься всіх переконати, що також винен, а він, мовляв, першим помітив у моїй поведінці ознаки патологічних змін. Чи, може, я перебільшую? Але що ж робити? Відставання сигналу па сім секунд… Швидкість спецтранспорту нестабільна…”

Ферар зосередився, прислухаючись до радіопозивних “Елефанта”. Настроєна на частоту того блока, який проводив корекцію маршруту сімнадцятого ваговоза, капсула тихо, з ритмічними перервами дзуміла в лівому вусі. Дзуміла нормально. Ніщо не віщувало біди.

“Але якщо “Елефант” помилиться? Таке ж може трапитись? Що тоді? “Елефанту”, власне, нічого не буде — неодухотворене двоповерхове громило. Анатолію Севастіановичу загрожує зміна роботи. А мені — фініш?! Так? Мушу застрахуватися на всі сто відсотків! І можливість така лише… Так. Вихід один. Без варіантів!”