Стріла Всесвіту - Анатолій Пастернак

І раптом усе зникло. Івонін відчув, що стоїть па мосту і вітер шалено кидає в лице пригоршні зливи, яка невідомо коли почалася.

Самотній автобус хлюпнув на парапет розсіяне світло вікон, і Івонін побачив у закутку ніші скоцюрблену постать. Хвилину він приходив до тями, ні про що не думаючи, навіть не намагаючись дізнатися, хто ж ховається в ніші. Удар реакції від дивного ланцюга галюцинацій був досить сильний, лиш колона вантажних машин, що проїжджала повз нього, привела його до пам’яті. Як навмисне ртутний ліхтар над ним спалахнув цієї миті, нагадавши астрономічний термін — “пульсар”, і Івонін спромігся нарешті розгледіти, хто перед ним. То був худий, незграбний чоловік, на обличчі якого гарячково виблискували очі й дивно яскраві, ніби покусані, губи. Він був одягнений у чорну шкіряну куртку, сильно потерту на згинах, сірі безформні штани, що натяглися на гострих колінах, і важкі армійські черевики з проіржавілими наскрізь пряжками. Шия була обкутана ліловим шарфом, одначе незнайомець тремтів так, що це було помітно навіть за десять кроків.

Івонін зустрів його погляд і аж сахнувся — скільки в цьому погляді було нестямного болю, туги й відчуження…

— Серце?! — підскочив до незнайомця Івонін…

— Сорок тисяч… — прошепотів той. — Вісім балів… за три хвилини…

Івонін безпорадно озирнувся. На мосту — нікого, дощ перетворив його на хисткий хребет якогось доісторичного чудовиська.

“Мабуть! — подумав він. — Марить… І як на те — жодної машини. А може, все це мені ввижається. Мені, а не йому?”

— Зараз, — продовжував шепотіти власник шкіряної куртки. — Зараз мине… не хвилюйтесь… — Хвороблива посмішка спотворила його вуста, в очах нарешті зажевріла думка, вони прояснилися, вираз болю поволі зникав. — Не треба машини, — вів далі вже чіткіше. — Жоден лікар не здатен мені допомогти, повірте, Ігорю.

— Звідки ви… мене знаєте! — похмуро запитав Івонін. Незнайомець зробив невизначений жест. Посмішка на його вустах згасла. Він ухопився за поручні, повільно випростався і став на голову вищим за Івоніна. Із змішаним почуттям жалю й здивування той відвів очі від недоладного одягу незнайомця, потім знову поглянув йому в обличчя. Страшно було бачити, як корозія тремтіння роз’їдає його тіло.

— Одягніть мій плащ, — наважився Івонін. — І ходімо звідси, я вас проведу. Де ви живете?

— Не треба, — незнайомець відвів руку Івоніна і скривився. Очі його на хвильку знову стали скляними, і Івонін відчув миттєву роздратованість. “Псих якийсь! — подумав він, надягаючи промоклий плащ і витираючи обличчя долонею. — Або наркоман… А причепився із своєю благодійністю…”

— Так допомогти вам? — уже майже грубо спитав він, хоча тут-таки пом’якшив тон. — Далеко йти?

Незнайомця почало корчити, судома до невпізнання спотворила йому обличчя, воно стало страшним, як у епілептика.

— О чорт! — Івонін обхопив зсудомлене тіло і, не знаючи, що робити далі, безпорадно оглянувся. По мосту промчала “Волга”, але їх це помітила. Івонін відчув себе таким дурнем, що першою його думкою було плюнути й піти геть. Але в цей час незнайомець знову забурмотів:

— Ще хвиля… І ще сім тисяч. Іранське нагір’я… три міста повністю… Не тримайте мене… не тримайте, мені легше…

Івонін відпустив дивного хворого, і той знову понад силу випростався. Обличчя в нього було сіре, мов бетон.

— Ідіть, — видихнув він. — Я знаю, ви поспішаєте, Ігорю. Ідіть, я зараз оговтаюся.

Вираз обличчя в Івоніна, мабуть, був досить красномовний, бо незнайомець знов усміхнувся, хоча було помітно, що йому все ще боляче, що він дослухається до себе й чогось чекає, на щось сподівається.

— Звіть мене Михайлом, — сказав незнайомець. — Я не псих і не наркоман, і хвороба моя не входить до арсеналу виліковних. Жодна лікарня світу не здатна вилікувати того, на кому позначаються будь-які явища природи, чия нервова система здатна відчувати зародження циклону в Тихому океані і лісову пожежу в африканській савані, спалах на сонці і падіння вулканічної бомби… на жаль, не тільки вулканічної…

Страдницька гримаса перекосила губи Михайла, він з помітним зусиллям подолав новий напад.

Що він відчув тепер? Яку подію?

— Зсув, — зараз же відповів чоловік. — Зсув у Джайлауській ущелині. Ви не вірите, я бачу, нічого, я не ображаюсь. У сучасну епоху мені ніхто не вірить. А я реагую на все, що відбувається в світі, просто великі явища природи, які супроводяться великою кількістю жертв, заступають основне тло подій. Іноді буває так боляче, що непритомнію.

— Але це ж… це жахливо! — вигукнув Івонін. — Неймовірно і жахливо, якщо це тільки правда!

— Правда. — Посмішка у Михайла нарешті стала зовсім людською — гіркою і задумливою. — Я ношу це в собі майже все життя.

— І ніхто не знає?

— Зараз ніхто, точніше — ви. Раніше знали Кампанелла, Гострід, Абу-ль-Вефа, Соломон… Нас було троє, але мої товариші не витримали катувань життя… І тепер я сам уже близько ста років…

Івонін недовірливо подивився в очі Михайлові, в яких іскрилась усмішка. Той іноді під час розмови поринав кудись у лабіринти своїх почуттів, у свою надто вразливу душу, яку пронизували невидимі силові лінії вируючого навколо життя. І кожен струс завдавав йому нового болю?.. Як же він витримує?!

— Не знаю, — тихо й сумно озвався Михайло, хоча Івонін не спитав уголос. — Для мене це століття найтяжче, бо під час воєн я помираю тисячу разів… І лишаюся жити. Не знаю навіщо, але природа заклала в мене безсмертя. Може, тому наділила смертю інших людей?.. Ви знову не вірите мені. А я пам’ятаю спалені Карфаген і Геркуланум, загибель Помпеї, Содом і Гоморру і битви другої світової війни. Хатинь і Саласпілс, Хіросіму і Нагасакі… Я пам’ятаю спалах наднової зірки 1056 року і пожежу в Москві 1812-го, загибель Атлантиди і землетрус у Чілі 1290-го… Дуже рідко зустрічаються люди, котрі вислуховують мене до кінця, а ще рідше — ті, що вірять. Та я звик до цього. Просто стає легше, коли є з ким поділитися. Тоді я відпочиваю.

— А ви намагалися якось боротися з цим? — спитав Івонін, непомітно захоплюючись.

— Намагався. Двічі. В шістнадцятому столітті я заради цього став алхіміком, у дев’ятнадцятому — хіміком…

— А до лікарів не звертались?

— Я вже казав — лікарі не зарадять, хоча я, звичайно, звертався до них по допомогу. Ніхто не вірить, проте одразу ж класифікують мене як божевільного. Штамп мислення. Тільки великі уми вірили мені, але й вони допомогти не зуміли… Саваріна гадав, що зарадити мені зможе лише мій двійник за психопатурою, той, хто вміє співпереживати, прийняти на себе тягар болю… Я зустрічав людей, з якими мені ставало легше, так, як оце з вами, але щоб зовсім позбутися екстрасенсорості…