Вiрус. Науково-фантастична повість - Володимир Безверхній

– Максиме Петровичу, ми вже над Конго. Ви хотіли побачити краєвиди з висоти пташиного польоту.

– Дякую, Маргарито, що попередили, – звернувся до неї Макс. – Можете іти. – Глянувши у вікно, він побачив, як хмари поступово зникають, і з'являється чудова картина. Він швидко підійшов до друзів і кілька разів потрусив їх за плечі.

– Прилетіли? – вигукнув Дмитро, поспіхом протираючи очі. – Оце так поспав!

– Літак опустився на кілька кілометрів, щоб ми могли роздивитись країну, – сказав Макс. – Ми перетнемо Конго з півночі на південь, це більше тисячі кілометрів, і зупинимось біля озера Танганьїка.

Друзі подивилися у вікно і зачаровані незабутнім видовищем, довго не могли відвести від нього погляд.

Внизу було видно безкрайні тропічні ліси. Наче пухнаста ніжна ковдра, вони вкривали більшу частину країни. Хотілося провести по ній рукою, щоб на дотик відчути їх неповторність. Незабаром тропічні ліси на півночі почали змінюватися саванами. Насичені зелені кольори поступалися жовто-гарячим. Величезна країна була вкрита безліччю повноводних річок, які довільно перетинаючи її простір, створювали дивовижні візерунки.

– Природа Конго така ж різноманітна, як і її надра. За запасами корисних копалин ця країна – одна з найбагатших країн не тільки Африки, а й усього світу, – пролунав голос Макса, порушуючи загальну тишу. Невзмозі утриматися від коментарів, він продовжив говорити. – Конго – найбільша країна Центральної Африки з розвиненою гірничо-видобувною промисловістю.

– А ось і Танганьїка, – мовив Дмитро, притуляючись до вікна. Ніжно-блакитна поверхня озера збільшувалася по мірі того як літак опускався все нижче.

– Це унікальне озеро, своєрідна еволюційна «вітрина», – одразу прокоментував Степан. – Рідкісні молюски, краби, екзотичні риби мешкають саме тут.

Озеро поступово зникало з виду, а літак почав швидко наближатися до землі. Легкий поштовх повідомив про те, що повітряна мандрівка закінчилася. Макс віддав останні розпорядження пілоту і першим зійшов по трапу униз. Слідом ішли Дмитро та Степан, ховаючи обличчя від пекучого сонця. Незвично гаряче повітря обдало їх тіла.

Біля трапу літака мандрівників вже чекали. Високий чоловік у чорному костюмі, білій сорочці та смугастій краватці ввічливо привітався:

– Максиме Петровичу, все зроблено, як і було заплановано. Документи оформлені. Маршрут затверджений. – Він швидко розкрив зелену папку і поки друзі прямували до готелю, говорив. – Сьогодні у вас відпочинок після дороги. Завтра: прогулянка біля озера, купання в Танганьїці, риболовля. Далі ви їдете на джипах на північ, до савани. Перший день – екскур-сія по савані. Другий день – полювання на будь-яких тварин. Генеральна ліцензія у нас є. І останні два дні – подорож тропічними лісами Конго. Зупинятися будете в готелях та кем-пінгах. Супроводжувати весь цей час вас буде гід Патріс. Завтра я вас з ним познайомлю.

– Добре, Анатолію, ви гарно попрацювали, тепер можете відпочити, – звернувся до чоловіка Макс. Друзям він пояснив. – Цього року я зробив одне доречне нововведення. За відпочинок відповідає одна людина, яка його організовує і слідкує, щоб все проходило чітко і без будь-яких зволікань. Анатолій і є та людина. Він буде з нами до самого завершення мандрівки.

Широкі вікна готелю, де друзі мали розміститися, уважно дивились на нових відвідувачів, запрошуючи у непізнаний світ. Літак, що тільки-но знявся у небо, забирав із собою турботи і спогади, залишаючи передчуття пригод.

Розділ 3. Невідома земля

Дмитро впевнено крокував до готелю першим. Він не відчував втоми від довгого перельоту, навпаки, сил тільки додалося. Степан і Макс непоспішаючи йшли слідом. Сонце пекучою кулею завмерло на небі. Ще година-друга і цей суворий наглядач продемонструє силу своєї влади над людьми і тваринами: нестерпна спека запанує аж до вечора.

Струнка темношкіра дівчина завбачливо відчинила двері перед новими відвідувачами і приємно посміхнулася. Всім своїм видом вона випромінювала доброзичливість і гостинність.

– Ви тільки погляньте, яка краса! – вигукнув Дмитро, опинившись у холі готелю посеред великої зали. – Я тут залишуся надовго.

Високу стелю прикрашала люстра, зроблена у вигляді дивовижної квітки з безліччю пелюсток, крізь які виблискувало світло, відкидаючи довкола тонкі промені, що переливалися різними кольорами. Від цього картини з життя чотириногих мешканців саван, якими були прикрашені стіни, набували особливих тонів. Здавалося, леви, що мирно відпочивали на траві ось-ось встануть і стрибнуть до зали готелю. Великі вікна відкривали прекрасні краєвиди. Від самих дверей і по сходах угору стелилася яскрава килимова доріжка.

– Чисто і гарненько, – задоволено буркнув у вуса Степан, знімаючи великого солом'яного капелюха. Цю річ він доречно взяв із собою. Капелюх повинен був захищати його від пеку-чого африканського сонця і нагадувати про рідний край, куди все одно їм доведеться повертатися. Пошукавши поглядом місце, де можна було б присісти і відпочити з дороги, Степан одразу побачив два розкішних крісла, що стояли поруч.

– Ідемо, оцінимо тутешні зручності, – звернувся до нього Дмитро, миттєво вловивши наміри друга. – А Макс нехай займається організаційними питаннями.

Степан і Дмитро, потонувши у м'яких кріслах, вивчали принади інтер'єру і ділилися першими враженнями від повітряної мандрівки. Макс тим часом розмовляв з господарем готелю. Це був середнього зросту чоловік з темним волоссям. На засмаглому обличчі іноді з'являлась посмішка. Коричневі очі дивилися, наче хижий птах у передчутті вдалого полювання. Костюм світлих тонів та біла сорочка з краваткою підкреслювали його статус. Макс слухав співрозмовника уважно, ставлячи одне запитання за другим. Нарешті він щось занотував у записник і потис чоловікові руку. Легкий кивок голови господаря готелю свідчив про повагу до нових відвідувачів і готовність надати належну інформацію і допомогу при потребі. Макс посміхнувся у відповідь і попрямував до друзів.

– Наші апартаменти на другому поверсі, – сказав Макс, даючи кожному по блискучому ключику. – Відпочиваємо годину, а потім підемо до ресторану поїмо. Згода?

– Згода, – в один голос мовили Степан і Дмитро, підводячись з крісел.

– От і добре, – посміхнувся Макс і закрокував попереду всіх, показуючи дорогу…

Степан двічі повернув ключ у замку і двері безшумно відчинилися. Він впевнено зайшов усередину, наче до казкової печери з казки про Алібабу та сорок розбійників. Вишукані меблі та чисельні прикраси виблискували від сонячного світла, яке без запрошення увірвавшись у широке вікно, обійняло весь номер. Не розмірковуючи, Степан рвучко сіпнув за мотузку і опустив жалюзі.

– Так краще, – сказав сам до себе і кинув капелюха на диван. Погладив рукою борідку та вуса і поставив на стілець невеличкий чемоданчик, який взяв із собою у подорож. Наспівуючи веселу мелодію, він переодягнувся і сів у крісло напроти вікна, потягаючись як породистий кіт. Потім заплющив очі і непомітно поринув у приємний полон сну.

Десь зовсім поруч задзвонив телефон.

– Не дадуть відпочити, – буркнув Степан, підводячись. Кинувши погляд на годинник, що висів на стіні, вигукнув здивовано. – Я спав годину! Невже?! – Він підійшов до телефону, підняв слухавку і почув голос Макса:

– Виспався? Тоді час підкріпитися, столик у ресторані вже замовлено. За кілька хвилин ми з Дмитром будемо у тебе.

– Чекаю, – позіхнувши, мовив лікар і поклав слухавку.

У ресторані грала чудова африканська музика. Друзі сіли за столик і з задоволенням почали отримувати необхідні для поновлення сил калорії. Хотілося нових вражень, цікавих пригод, але багаторічний досвід та здоровий глузд давав вказівки, що подорож вийде незабутнішою саме після смачного і поживного обіду.

– Люблю їздити в Африку, – сказав Макс, поклавши до рота рум'яний шматочок м'яса. – Тут навіть ризик з присмаком свята.

– Програма відпочинку включає екстримальні видовища? – поцікавився Дмитро. – Мені, чесно кажучи, адреналіну вистачає.

– Я теж хотів би спокою, а не ризику, – додав Степан.

– Не чіпляйтеся до слів, – пробасив Макс. – Ми чудово проведемо час, це я вам гарантую.

Їжа тут була хоча й екзотичною, але досить смачною. Незнайомі страви були приготовлені чудово. Кухнею опікувався Анатолій, той самий чоловік, який зустрів мандрівників після польоту. Він проглядав меню і слідкував за тим, щоб дотримувалися всі гігієнічні норми та враховувалися кулінарні смаки кожного.

По закінченні обіду Анатолій підійшов до столику і звернувшись до Макса, відрапортував:

– За півгодини біля готелю на Вас чекатиме гід. До вечора – ви під його керівництвом. Він проведе екскурсію до озера Танганьїка, де ви зможете покупатися і половити рибу.