Корпорація ідіотів - Лариса Денисенко

Ось що вийшло з-пiд його ручок:

"Шановнi Муслiме, Йосифе, Фiлiпе, Сергiю, Анатолю, Едуарде, Юрiю, Iгоре, Iгоре, Дмитре, Михайле, Олексiю, Олександре, В'ячеславе, Володимире, Володимире, Валерiю, Валерiю, Миколо, особливо ви - Миколо, раднику ВВП з питань культури, Андрiю та ви, Андрiю. Мене звуть Рейнхальд. Я - простий датч, що народився в Копенгагенi. Ви чудово знаєте про наших лижникiв-чемпiонiв. Але ви не думайте, що я такий простий. У мене є зв'язки з кримiнальним свiтом, але я шаную вашу країну, тому поки що ними не користуюся. Поряд iз моїм будинком хтось iз вас побудував висотку, яка ночами сяє блакитним свiтлом. Я не можу спати. Свiтло б'є менi в очi, до того ж виє Сотбi (це мiй пес, дуже дорогий, переможець виставок; якщо вiн захрипне, ви матимете великi неприємностi). Через виття Сотбi в мене неприємностi з сусiдами. А це дуже впливовi люди, вони з кримiнального свiту. В мене дуже мало часу, але я сiв i написав цього листа, тому що тiльки ви здатнi розiбратися у цьому свавiллi. Тобто - хтось iз вас. Я мешкаю в Києвi за адресою . А ваш будинок знаходиться за адресою . Хоча ви краще вiд мене знаєте, за якою адресою знаходиться ваш будинок. Цим листом я прошу вжити всiх необхiдних та рiшучих заходiв. А якщо нi, то я буду змушений звернутися в мiжнароднi правозахиснi органiзацiї, а також - до представникiв кримiнального свiту. З повагою, ваш щирий прихильник, колекцiонер ваших дискiв - Рейнхальд. Пiдпис. Мiсце. Дата".

Рейнхальд сказав, що вважає листа дещо екстравагантським. Але Iгорко навiдрiз вiдмовився вносити правки. Вiн сказав, що чудово обiзнаний iз життям естрадних спiвакiв, iз тим, як вони живуть, де й iз ким, а також якою мовою з ними слiд говорити, а чи знає про це Рейнхальд? Знає? Рейнхальду крити було нiчим. Вiн не знав, як живуть нiдерландськi спiваки, що там казати про росiйських. А далi Iгорко запустив "Google" i вiднайшов майже всi електроннi адреси, як не самих спiвакiв, то їхнiх менеджерiв, директорiв та (у бiльшостi випадкiв) пiдтримувачiв веб-сайтiв.

Це дуже смiшно, але на спам Рейнхальда вiдповiла одна людина. I саме власник будинку. Iсторiя замовчує, що було в листi. Але вiдтодi блакитним свiтлом сяяв тiльки дах висотки. Це якщо й заважало комусь спати, то хiба тiльки супутникам-шпигунам. Рейнхальд зрозумiв, що закохався. Вiн молився на Iгорка. Обiцяв йому квартиру в Роттердамi, вiдпочинок в Амстердамi, нарештi ключi вiд свого серця. Якби не останнє, Iгорко черговий раз виправдав би своє прiзвисько "фартовий хлопчик". Але не судилося.

Проблема полягала в тому, що Iгорко не був голубим, хоч би якi небилицi про нього плели. I Рейнхальд був змушений вiдступитися з розбитим серцем i забрати з собою обiцянки щодо квартир. У Голландiї не заведено розкидатися хатами тiльки тому, що хтось написав за тебе вдалого листа. Впливова людина теж була розчарована, бо повiрила в те, що Iгорко - голубий. Ще тiльки цього бракувало, щоб люди патякали казна-що про те, яке лайно кружляє коло нього й жирує собi, нi в чому собi не вiдмовляючи, на його утриманнi. Тому Iгорко вмить втратив усе. Довiру, грошi, безбiдне життя. Втiм, впливова людина не була останньою наволоччю, тому заангажувала Iгорка до знаменитої установи, де тепер працюємо ми всi.

"Щось я з тобою розбазiкалася", - каже Вiкторiя. Вона скурила пiвпачки привезеного з-за кордону "Мальборо". У наш час приязне ставлення, так само, як i потреби в iнформацiї, вимiрюється будь-чим, зокрема якiсними цигарками. "Ой, а вже й час iти. Слухай, усе це - суворо мiж нами. Взагалi-то я не базiкаю, слово честi. Я просто помiтила, що ти - людина надiйна, тому я, така само надiйна людина, маю ввести тебе в курс справ. Надiйнi ж люди мають триматися разом? Навiть якщо сплять вони окремо, так?" Я сказав, що це, безперечно, вiрно. Про "разом". "Може, подумаємо щодо "сплять"?" Вона зробила вигляд, що недочуває. Схопила ще кiлька цигарок. "Ну, до завтра. Па-па!" Мiй погляд пiшов проводжати її сiдницi. А я тим часом подумав: "Ранiше були такi труси, що пiд ними треба було шукати дупу, а зараз такi труси, якi треба шукати в дупi. Як змiнився свiт, як же змiнився!"

У приймальнi за столом секретарки, котрої немає (Секретарки немає - чотири), я бачу Iгорка. "Агов, друже, де тебе носило?" - питає вiн. "Мене що, хтось шукав?" - вiдповiдаю запитанням. Не те, щоб мене дуже хвилювало, шукав мене хтось чи нi, менi конче необхiдний час, щоб подумати, що б йому таке збрехати, яку напiвправду? Не можна ж розповiдати йому про те, що я зараз почув од Вiкторiї? В Iгоркових очах граються бiсенята. "Вiддавав переклад", - кажу я. "Був у Валерiя. До речi, стрiв там Вiку. Трохи покурили. Вона на нього скаржилася.

Якi в неї ноги…" "Майже такi самi довгi, як її язик", - каже Iгорко. Позiхає. "Ти сам живеш?" - запитує, але я вiдчуваю: вiн знає, що я живу сам. "Так", - кажу я обережно. "Давай поїдемо до тебе. Дещо треба обговорити, ти так не вважаєш?"

Взагалi-то я так зовсiм не вважаю, але розумiю, що якщо це вiдбудеться не сьогоднi, то неодмiнно завтра, хоч так, хоч сяк Iгорко все одно навiдається до мене в гостi. Краще вже розплюватися з ним сьогоднi. Сподiваюся, що вночi мене не навiдає зi сповiддю Степан. Зрiзи Стiн мають проводити ночi вдома, iнакше будинок буде зруйновано. Ми їдемо службовим лiфтом. Iгорко має стомлений вигляд. Я розумiю, що i йому не дуже посмiхається пертися до мене в гостi, але служба є служба.

Вiн оглядає мою машину з усiх бокiв, наче дiвчину, щодо котрої хоче вирiшити: знiмати її чи нi? "Так-так. Застарiла модель", - каже Iгор. Перед моїми очима миттю з'являється тесть. Вiн танцює лезгинку на моїх мощах. Через це в мене псується настрiй. У машинi ми мовчимо. Кожен, мабуть, поринув у свою ненависть.

У моєму пiд'їздi, щоб чимось заповнити нiякову паузу, я лiзу в свою поштову скриню (востаннє я її перевiряв на день народження). Не можу змусити себе говорити, до скринi залiзти простiше. Адже це - екшен. Екшен мусить вмикатися в ситуацiях, коли слова блукають у пошуках рота. У моїх руках листiвка. Бiла в золотi конвалiї. Iгорко притискує пiдборiддям моє плече, вiдводить його вбiк i заглядає прямо в текст. Може, притиснути його нiс листiвкою? "Шановний мешканцю! Поздоровляю вас з 8 березня, святом краси та натхнення! Бажаю, щоб незважаючи на те, що наша країна перебуває в кризi, вам було що поставити на стiл, було для кого бути найвродливiшими на свiтi! Терпiння, мудростi, вiчної краси. Що завжди було притаманно нашим жiнкам. Цiлую. Хай вам щастить! Олександр Олександрович". Iгорко ворушить губами. Вiн шокований. Це мене вже таким не пробереш. Знаємо. Читали. "Це хто?" - питає Iгорко. "Голова районної державної адмiнiстрацiї, - вiдповiдаю я. - Олександр Олександрович". "А чого це вiн тебе цiлує?" "Це така в нього метода взаємин iз виборцями", - кажу я. "Куди не повернися - всюди вони". "Вiн кожному таке пише", - наче виправдовую я Олександра Олександровича. "Та невже?" - питає Iгорко. Ущиплива вiн людина. Я тим часом вiдчиняю вхiднi дверi. Нас зустрiчає кiт, котрий не дуже радiє: кiнчик хвоста тремтить, очi жовтi. Кiт на мiсцi, а от воно десь подiлося.

Iгор озирається. Знаходить стiл. Витягає три пляшки медової горiлки. "А що, хтось iще буде?" "Звiсно. Вiка буде. Вiдразу пiсля першої я тобi, друже мiй, обiцяю Вiку. А коли вiзьмемося до третьої, то прийде Степан. На нього й пiвпляшки цiлком вистачить". Я розумiю, що вечiр сумним не буде. Кiт каже: "Мав". Потiм додає: "Ма-а-а-ав. Мав!" Вiн хоче жерти. Я кажу Iгорю, щоб вiн не соромився, хоча бачу, що я марно стараюся, Iгорко й без моїх порад соромитися не збирається. Я йду годувати кота. Чую, як Iгорко говорить комусь по телефону: "Не знаю, не знаю. Телефонуйте протягом дня. У нас завтра вранцi нарада. В Мiнiстерствi". Кiт так працює шелепами, наче не їв кiлька днiв поспiль.

"Яка нарада? Де?" "Для нашої роботи не має нiякого значення, де в нас нарада. Пробач, не знаю, як твiй органiзм, але мiй, коли я заливаю його горiлкою в таких обсягах, вiдмовляється вранцi вставати". "То ти ночуватимеш тут?" - вихоплюється в мене. Цього ще бракувало. "Ага. Прикинь, як кльово?" Iгорко косить пiд недоумка. В нього виходить паскудно. Я вiдкорковую пляшку. Розумiю, що краще почати пити якомога ранiше.

Ми мовчки п'ємо, я не знаю, з чого почати розмову, про що питати людину, котра сама вирiшила дещо про декого тобi розповiсти. А що я сам можу йому повiдати? Може, про хор? Чи про погоду? "Завтра, мабуть, дощитиме", - кажу я. Iгор наливає ще по однiй. Судячи з його мовчання, проти дощу вiн нiчого не має. "А я колись трахнув одну вiдому естрадну зiрку", - продовжую свiтську бесiду я. Iгорко вiдкорковує другу пляшку. Розливає у склянки, пiдморгує менi й каже: "Невже? Сам трахнув? Справжню зiрку? Якщо тобi до вподоби такi розваги, тобi неодмiнно сподобається"…

iсторiя про дiвчинку - вправнi ручки - довгi нiжки

Вiка народилася в Донецькiй областi, в маленькому мiстечку, де всi нормальнi хлопцi ходили з пiднятими плечима, в якi наче було вшито круглу голову, i постiйно сякалися в пилюку або калюжi. Хто не ходив i не сякався, був або хворий, або дебiлкуватий, або не мiсцевий. Усiх хворих, дебiлкуватих i немiсцевих били.

Вiку стали вважати гарною з класу восьмого, коли в неї сформувалася статура, i дiвчинка-мотузка перетворилася на жiнку з довгими ногами. Тонка талiя, широкi стегна, груди вiдповiдного розмiру: "В неї такi цицьки - наче обхопити стовбур п'ятирiчного дубка" (якийсь європейський невротик сказав би примiтивно - 90В, куди йому, хробаку, до образного мислення донецьких пацанiв). Тодi ж її помiтив найнормальнiший iз нормальних пацанiв - Григiр Зубодер (сподiваюся, що ви зрозумiли, що Зубодером його звали не тому, що вiн був дантистом).