Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара

великий вовк. Це стало для нього неприємною несподіванкою. Він навіть хотів відмовитись провести нас, але Я запевнив його, що Вовк його не чіпатиме. Мені здається він пожалкував, що згодивсь, але все ж, провів нас до вченого. За це йому окрема подяка.

Вчений жив, як виявилось, не далеко від того місця. Хатина нічим не виділялась з поміж інших. Хіба що вигляділа не такою охайною і старішою. Якщо взагалі можна так виразитись, бо навколишні будинки були далеко від охайності по моїм міркам. Двохповерхові будинки з дерева, яке вже лущилось. З великих дірок було видно жучків, які потроху з’їдали дім зсередини. Сумно було бачити такі занедбані будинки. Попрощавшись і подякувавши добродію, ми підійшли до дверей. Я заніс руку щоб постукати.

– 

Чого це вам треба від мене? – пролунало десь згори. Піднявши голову Я побачив парубка, з виду не старшого за мене. Хоча мене тут теж молодо сприймають. В нього була довга борода, яка плелась колоском і хустка на голові. Рукава сорочки закочені. Сам він своїм видом не скидався на вченого. Я з недовірою поставивсь до нього, але іншого вибору в нас не було. До того ж лише зустрічають по одягу.

– 

Нам потрібно з вами поговорити. Кажуть ви знаєтесь на старих менанізмах.

– 

І справді знаюсь. Для чого вам?

– 

Це делікатна справа і обговорювати її на вулиці не зручно.

– 

Я не дуже люблю щоб незнайомці снували по моєму дому. В людей є погана звичка все мацати своїми брудними руками.

– 

Я прилетів сюди з далеких Земель. Моя небесна колісниця розбита. Я шукаю спосіб вибратись звідси.

– 

Небесна колісниця, кажеш. Добре, заходьте. Там відчинено.

Ми відчинили двері і зайшли. Перед нами постало оселя цього не дуже «люб’язного» парубка. Хаос. Це перше що прийшло мені в голову в той момент. Думаю, у Вѣдани була таж думка. Куча паперів з записами лежали на столах. Якісь тубуси стояли в кутку. Куча деталей розкиданих по всій, точно не заню чи можна це так назвати, майстерні. Ось до нас спускався сам хазяїн цього безладу.

– 

Вибачте, що тут не прибрано і такий гармидер. Коли весь час проводиш за пошуком способу зв’язатись з нашою прабатьківщиню, не дуже є час на прибирання…

– 

Ви сказали прабатьківщиною? Що саме ви мали на вазі? – запитав Я. Невже він теж не звідси. Може він такий же мандрівник, як і Я.

– 

Так вам не почулось. Вони зможуть нам допомогти. Розумієте, раніше була технологія, за допомогою якої, можна було тераформувати. Мм. Змінювати клімат. Ні. Пристосовувати Землі під людей. Це б стало спасінням для нас. Люди змогли б виправити те, що накоїли, привести природу в гармонію і зупинити оледеніння.

– 

Це можливо? Зв’язатись з кимось?

– 

Цілком. Це єдиний… – На мить він замовк і подививсь до низу. Прямо на нього дививсь вовк і уважно його слухав. Мені здається, лише зараз він помітив велику фігуру хижака, за моєю спиною. Спочатку був страх. Воно й не дивно. Але потім… – Це, вовк?

– 

Так. – Підтвердив Я.

– 

Як цікаво… Отже, єдиним варіант, тому що для відтворення того самого прибору для зміни погоди мені не вистачає знань і матеріалів. Деякі з них просто не можливо створити при даному розкладі. – Його ніяк не стіснила присутність вовка в його домі.

– 

А ви б могли полагодити транспорт?

– 

Можливо. Ви казали за небесну колісницю…

– 

Так. Саме її. В додачу цілий флот переселенців зараз в вашій сонячній системі. І в нас на борту якраз є ці прибори. Якщо ви допоможете нам, то Я обіцяю дати кілька таких. – Від моїх слів в очах вченого загорівся вогонь.

– 

Повторіть. – тихо промовив він. – Небесну… тобто… Ви звідти і кажете правду? Ви, обоє…

– 

А ви мені не повірили з першого разу?

– 

Звичайно ні. Хто міг вже давно полетів з цієї Землі.

– 

Тільки Я нетутешній. І мені сподобалась ваша ідея. Нам просто необхідний зв’язок. Нещодавно стався напад. Злочинці в чорних масках і на віманах забрали в полон її батька. Я сам тут не з доброї волі. Мою колісницю пошкодили і Я вимушений був зробити аварійну посадку. Мій народи подорожує вже багато років і зараз стоїть на орбіті близь Землі Перуна…

– 

Цілий небесний флот неподалік Мідгарда! Це чудово! Продовжуйте.

– 

Я повторюсь, мене збили, коли Я розвідував, чи є ще тут хтось. Я підозрюю, що тут неподалік є база кощеїв.

– 

Цих сірих! Ха. Їх вже давно ніхто не бачив. Хоча… Все можливо.

– 

То ви нам допоможете? – запитала Вѣдана.

– 

Так, перше правило. Не називати мене на ви! Це мене виводить з себе. Ідіть за мною. Тварину можете лишити тут. Біля печі досить тепло.

Ми прослідували за цим диваком. Я показав Вовку де він може розміститись. Йому сподобалось його місці. Я б теж не відмовивсь посидіти біля теплої печі. Він підійшов до столу з картою. Я зрозумів, що ця карта відображала навколишню місцевість. На ній були відмічені якісь місця.

– 

Ось, дивіться. – Він вказав на карті місце, десь в горах. – Оце місце. Судячи з записів тут знаходиться зв

’язковий пункт. Звідти ми зможемо відправити послання, або й так зв’язатись з твоїм флотом. Я надіюсь, ти ж знаєш їхню частоту?

– 

Так вона записана в мене на наручі.

– 

В тебе є наруч! Це просто чудово. Не доведеться проводити складні маніпуляції. Тим більше, що сам процес ручного налаштування записаний на моєму. А він, нажаль, розрядивсь. Хоча, якщо вірити тим записам, там же міститься потужне поле підзарядки. Вона має його запустити.

– 

В тебе теж є наруч?

– 

Так. Я сам його розробляв давним-давно. Але постійно удосконалював. Дай подивлюсь на твій.

Я простяг свою руку. Спочатку він просто подививсь. Потім почав крутити мою руку. Він добре знав, що робить. Спочатку запустив основний стіл. Потім почав перегляд записаної інформації, в якої був відкритий доступ, звісно.

– 

Чудово. Зроби копію карти, щоб не носитись з цією. Вона займатиме занадто багато місця. Даю вам час до завтра, щоб зібратись.

– 

Ми вже зібрані. Хоч зараз вирушаймо. – Сказала Вѣдана.

– 

Сажіть, ви…

– 

Не називай мене на ви. Краще просто, Борода. Мене всі так називають.

– 

Добре. Ти зможеш знайти мого батька? Я навіть уявляти не хочу, що з ним можуть зараз робити.

– 

Не