Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара

піраміда в іншу сторону від міста. Прийдеться зробити чималий гак. В місто потрібно йти. Це перша позначка на моїй карті.

Вже ввечері до мене прийшла Вѣдана. Вона була готова до подорожі. ЇЇ волосся, зв’язане в пучок в кількох місцях і перекинуте через плече, додавало в її образ рішучості і сили. Вона сіла напроти мене. Незвично було бачити її в чоловічому одязі. Доведеться звикати.

– 

Итак, куди ми йдемо?

– 

Десь на півдні є місто біля моря. З нього починається шлях до теплих країв для багатьох людей. Дивись що ще Я знайшов. – Я показав їй карту. – Тут піраміда для зв’язку. Ми зможемо зв’язатись з моїм флотом. Але він далеко знаходиться. Я надіюсь знайти ми зможемо знайти якогось майстра або обладнання для ремонту мого транспортного засобу.

– 

Де, по твоєму, знаходяться полонені? В піраміді?

– 

Можливо. Але навряд. В місті Я хочу вияснити, можливо були інші напади. Можливо Я зможу вияснити хоча б приблизне місцезнаходження.

– 

Ми йдемо в нікуди. Але, я тобі довіряю. Я знаю, що ми їх знайдемо.

– 

Я на це надіюсь. Гаразд. Давай спати. На добраніч.

– 

На добраніч. Піду до себе.

Вѣдана пішла. Я вмостився якнайзручніше і почав готуватись до сну. На добраніч, читачю.

22 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:24

Доброго дня. Цей день пройшов в переважній більшості в дорозі. Зранку ми з Вѣданою та вовком поснідали, попрощались з Азаром та вирушили в дорогу. Щаслива чи ні, але вона точно принесе багато клопотів і несподіванок.

Отож, перші версти дались легко. Йти треба десь 4-5 днів, тому ми не часто робили привали. До того ж місцевість була не складна для піших переходів.

Йти було весело. Вовк мовчав, а от ми з Вѣданою постійно розмовляли. Розмовляли ми про різне. Про буденні речі, про дитинство, наших батьків, про життя в цілому.

Як на мене, життя просте. Воно складається з безкінечних виборів «Так» чи «Ні». Люди самі ускладнюють своє життя накладаючи додаткові умови. Так вони оправдовуються кажучи «Ні». Не кожен знайде сміливість сказати «Так», коли це веде до зміни його звичного життя.

Та інколи найкраще рішення не робити нічого і, так би мовити, плисти за течією. Колись давно мій вчитель сказав: «Бувають ситуацію коли треба пливти за течією. Бувають, коли треба пливти на перекір, проти течії. А бувають, коли треба просто перепливти на інший берег.» Лише з часом усвідомлюєш глибину цих слів. Я навіть не знаю, що саме Я роблю зараз. Пливу за течією, бо потрапивши сюди Я не маю виходу, як йти і дивитись, що буде далі. Чи Я пливу проти, бо зараз якраз шукаю вихід звідси…

Вѣдана виявилась не така проста, Як мені здавалось раніше. На одинці в неї проявились риси, яких Я раніше не помічав, або вона їх приховувала. При інших вона здається такою ніжною і тендітною. Не наче навіть легенький вітерець зламає її, як стебло молодого деревця. А зараз Я бачу, що її і буря не заламає. Все таки на къну життя її батька.

– 

Як саме твій батько став опікуном цілої громади?

– 

Він не дуже хотів цього. Після того, як наш правитель пішов, деякий час ніхто не керував. Кожна сім’я була практично сама по собі. В громаді залишились не тільки чесні люди. Почали відбуватись крадіжки. Так як людей залишилось мало, злочинця було одразу знайдено. Люди, в яких він крав їжу хотіли чинити самосуд, але мій батько вступився. Його судили біля нашого будинку. Це були перші збори. Було вирішено, що кожна сім’я має один голос. Його вина була доведена одразу, а от покарання. Дехто думав треба з ним жорсткіше, дехто був проти жорстких методів, бо час важкий для всіх. На голосуванні було прийнято вигнати його з клеймом на руці.

– 

Які ще були варіанти.

– 

Відрубати руку. Або декілька пальців. Після суду до батька все більше звертались за порадами. Батько почав проводити загальні збори. А якось хтось назвав його новим Къназем. Атак все й було.

– 

Він непогано справлявсь з покладеними на нього обов’язками.

– 

Так. Він відповідальний. Хоча інколи він був геть знесилений в кінці дня. Від нього вимагали твердих рішень, а це суперечило його натурі. Тоді він і почав змінюватись. Важко зберегти м’якість характеру на цій посаді.

– 

Чому ж він продовжував це робити?

– 

Бо к

ъ

назь це вибірна посада. Єдиний спосіб покинути її, це якщо сама громада на голосування сімей обере нового. А так як на першому місці в мого тата добробут громади, то ніхто ніколи і не намагався змінити його.

– 

А самому відмовитись не можна?

– 

Ні. Лише голосування і смерть, само собой.

– 

А після смерті хто займає цю посаду?

– 

Новим к

ъ

нязем може стати хтось з родичів або рекомендований чоловік. Але йому дається випробний термін. Якщо новий князь не справляється з обов’язками, його знімають і назначають нового.

– 

Цікава система.

– 

В вас не так?

– 

Трохи не так. Зазвичай князь готує собі заміну ще при житті. І зазвичай це хтось з його синів. Він їздить з ним по містам, ходить на збори,вивчає устрій та відносини в державі. Таким чином завжди править одна Сім

’я

. Звісно народ завжди може виступити проти теперішнього к

ъ

нязя і змістити його, але це відбувається дуже рідко.

До того ж къ

нязь не тримає в руках всю владу. Він має 3 радників, найкращих в своїй галузі. Разом вони приймають всі рішення. К

ъ

нязь без них нічого не вирішує.

– 

Я пам’ятаю. Ти згадував про це, коли розповідав про свого батька.

– 

Так. Ваш устрій трохи простіший.

– 

Правильно. – Посміхнулась Вѣдана. – Мій батько ж не керує мільйонами людей.

– 

І то правда. Ми обов’язково його знайдемо. – Я подививсь на Вѣдану. Вона подивилась на мене і посміхнулась.

– 

Я в цьому не сумніваюсь. А ким був твій батько? До війни. Схоже він був великим вченим.

– 

Інженер. Як і Я. Ще до війни працював над якимись секретними розробками. Я його майже не бачив тоді.

– 

Чим саме ви займались? Я погано уявляю.

– 

Я сам погано уявляю, що він розробляв. Та коли він був вдома то постійно казав, що скоро його винахід змінить світ. Він мало що розповідав, бо це була секретна розробка. Жаль, що його робота так і не була