Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара

Через кілька годин ми вийшли до струмка.

– 

Напевно з нього, жителі поселення, брали воду. Давайте не будемо відходити далеко від русла. – Сказав Я своїм супутникам. Ніхто не заперечував.

Ми йшли . За моїми розрахунками ми мали підходити до поселення. Вже до полудня там будемо.

З нами, вже не переховуючись, йшов мій новий друг. Хоча, крім мене, йому ніхто не довіряв. Він також нікому не довіряв. Напевно відчував недовіру з їхнього боку. Він постійно йшов біля мене та не підпускав до себе нікого більше.

– 

Як ти його назвеш? – Спитала Вѣдана. – Він має носити якесь ім’я. Треба його якось звати.

– 

Я ще не думав про це. Поки що хай буде просто вовком. Ми скоро маємо дійти до поселення. Будьте обережні.

– 

Нагадай, що буде, коли ми туди доберемось? – Запитав Семибор.

– 

Якщо там живе хтось, ми попросимо провідника і підемо на зустріч Кънязю. У випадку, коли там нікого не буде, ми повинні розвести сигнальне багаття, яке має вказати шлях Кънязю.

– 

Та хтозна коли вони доберуть ся сюди. Невідомо, як далеко треба обходити. – Яровит висказав правильну думку.

– 

Цікаве питання. Давай обговоримо його коли прийдемо. Сидячи за чашкою суничного відвару. – За мить до того Я побачив якісь ягоди, і подумав що то суниця.

– 

Чашкою чого? – Перепитала Вѣдана.

– 

Чашкою ось цієї трави. Вона дуже схожа на траву, яку я бачив на нашій Землі. Ми її суницею називаємо. – Я почав рвати траву. Аромат листя осів на пальцях. – Понюхайте як вона пахне. І ягоди в неї смачні.

Вирвану траву Я поклав до себе в сумку. Всі їли ягоди. Напевно, вони вже давно не куштували таких смачних ягід. Ще трохи ми по обговорювали які смачні ягоди і рушили в дорогу. було трохи сумно, і щоб розрядити ситуацію, Вѣдана почала розпитувати мене.

– 

Розкажи нам більше про свою Землю. Яка вона була?

– 

Яка різниця. Зараз вона вже не така. Краще ви розкажіть про свою.

– 

Що тут розповідати? Ми навіть не могли подумати, що всього в кількох днях ходу знаходиться ця квітуча долина. Треба було йти раніше.

– 

Чому ви так довго зоставались там.

– 

Першими пішли ті хто не зміг нормально переносити холод. Це було кілька років тому. Це дули або більш заможні, або люди з родичами на півдні. Всі інші надіялись, що це мине, але ставало лише гірше. – Розповів Семибор. – Можливо, нам пощастить, і ми наткнемось на тих, хто пішов раніше. Можливо вони заснували нове місто…

– 

Я надіюсь, ти зустрінеш своїх рідних. Мені теж знайомий цей смуток. – сказав Я.

– 

Я також на це надіюсь.

До поселення залишалось не так багато. Ми вже не зупинялись. Йти було легко, бо це були останні сажені до невідомого. Ніхто не знав що в поселенні, але всі надіялись знайти… Знайти відповіді, допомогу, хоча б щось.

– 

Тут нічого нема. Абсолютно нічого. – Я був розчарований. На місці де мало б бути поселення нічого. Просто поляна з купою попелу.

Ми стояли по серед поляни і

дивились на згасле багаття. – Я не можу в це повірити. Дим… Ми бачили дим від багаття. Багато диму.

– 

Це ж добре. Тут хтось був. – хотіла заспокоїти мене Вѣдана.

– 

Ні. Не добре. Ми вирушали сюди, щоб знайти поселення і показати основній групі напрямок. Тобто, по прибуттю сюди ми мали залишатись. З того що ми бачимо

випливає, що маємо продовжити мандрівку не дочекавшись основної групи і наздогнати тих, хто розвів тут багаття, але вони вже випереджають нас на кілька днів, або ж залишитись і упустити шанс зустріти ще когось, але дати нашим прекрасний орієнтир… – В цей момент Я зрозумів, що захопивсь і трішки накричав на Вѣдану. Спочатку вона просто дивилась на мене. Потім:

– 

Не кричи на мене! Хто тобі дав право розмовляти зі мною в такому тоні. Ти сам прекрасно знав, що тут може і не бути нічого.

– 

Так. – Продовжував Я, трохи збавивши тон. – Але якби тут було поселення, ми б розвели багаття і чекали б на прибуття решти. А якщо ми розведемо багаття, а самі підемо. Прийде наша група, не побачить тут очікуваного поселення і вирішить, що вони не туди йшли.

– 

Взагалі то, ми можемо їх наздогнати. – Перебив нас Семибор. – Поки ви «обговорювали подальші дії», ми з Яровитом оглянули місцевість. Хто б тут не ночував, вони пішли лише сього дня. Це не чисельна група. Можливо, в них є тяжкохворі або поранені. Ще пояснює затримку.

Я не розумів як він це все визначив, але це все міняло. Ми можемо їх наздогнати. Діяти треба швидко. Треба залишити слід для основної групи. Було вирішено розвести багаття, як і планували. Багаття послужить орієнтиром. Також ми виріжемо на колоді на послання для Къназя. В ньому буде викладено те, що ми дізнались і наш подальший напрямок.

Підготовка повідомлення забрала в нас не більше як пів-часа. Коли все було готово, ми вирушили в дорогу. Припаси, які ми взяли з собою, мали закінчитись сього дня, (ми не розраховували на ще одного супутника) тому нам конче було необхідно знайти цих людей.

Ми йшли швидко. Іноді доходило до бігу. В нас було ще повно часу до заходу сонця, та все ж ми домовились йти і в ночі, щоб максимально скоротити дистанцію. Адже, якщо те, що сказав Семибор виявиться правдою, ми повинні наздогнати їх або під вечір, або вночі.

Настала ніч, а ми ніяк не могли наздогнати ту групу. Іскра, яка весь цей час рухала нами, почала згасати. Та на щастя в непролазному лісі з’явилась нова іскра. Іскра вогню, що зігрівала людей холодними ночами. Це були вони. Все таки ми наздогнали їх.

Ми трохи пробіглись, але вийшли до них не одразу. Я зупинив своїх супутників, і наказав сидіти тихо. В групі було десятеро людей, критий віз з двома кіньми, та корова. Схоже це була одна родина.

Після того, як Я переконав ся, що ці люди в такому ж положенні як і ми, та не представляють для нас загрозу, ми вийшли до них.

– 

Доброї ночі

,

добрі люди.—Всі звернули на нас увагу. Поки ми не достатньо добре були освітлені розведеним багаттям, чоловіки, а їх було 6,