1Q84. Книга третя - Харуки Мураками

Зітхнувши, Тенґо сів на стілець. Поклав обидві руки на коліна й довго дивився на цю впадину. Потім, підвівшись, підійшов до підвіконня й глянув надвір. Над сосновим бором, що захищав оздоровницю від вітру, простягалася смугою осіння хмара. Вже давно він не бачив такої чарівної вечірньої заграви.

Тенґо не розумів, чому збирач абонементної плати «NHK» його добре знає. Востаннє подібний збирач приходив рік тому. І тоді Тенґо на порозі чемно пояснив йому, що не має телевізора. Мовляв, ніколи його не дивиться. Той з поясненням не погодився, але, щось невдоволено пробурчавши, мовчки пішов.

Невже сьогодні приходив саме тодішній збирач? Тенґо пригадав, що начебто він обізвав його «злодієм». Однак трохи дивно, що, прийшовши через рік, той самий збирач міг сказати, що його добре знає. Адже вони тоді розмовляли на порозі лише хвилин п'ять.

«Та нічого, — подумав Тенґо. — У всякому разі, Фукаері не відчинила дверей. Тож він навряд чи прийде вдруге. Намагаючись виконати норму, вони втомлюються від неприємної суперечки з людьми, які відмовляються платити. А тому, щоб не витрачати зайвих зусиль, обходять упертих і збирають плату в поступливих господарів».

Тенґо знову перевів погляд на впадину, яку залишив батько на ліжку. І згадав, скільки черевиків той зносив. Упродовж тривалого часу, обходячи щодня маршрутом збирача плати, він довів до смерті їх незчисленну кількість. Усі вони мали майже однаковий вигляд. Чорні, з грубою підошвою, дешеві й практичні, вони були зі шкіри. Батько так жорстоко їх експлуатував, що вони протерлися, зносилися, а їхні каблуки скособочилися. Щоразу, коли Тенґо бачив такі здеформовані черевики, то йому боліла юна душа. Однак він жалів не батька, а скоріше черевики. Вони викликали в його уяві нещасну робочу худобу, яку використали й довели до смерті.

Та якщо добре подумати, то хіба його теперішній батько не схожий на передсмертну робочу худобу? Хіба не схожий на вичовгані шкіряні черевики?

Тенґо знову виглянув у вікно й спостерігав, як густішала вечірня заграва на західній частині неба. Думав про повітряну личинку, що світилася блідим сяйвом, і про сонну юну Аомаме, що лежала всередині.

Чи ще з'явиться тут ця повітряна личинка?

Час справді має форму прямої лінії?

— Видно, я потрапив у скрутне становище, — обернувшись до стіни, сказав Тенґо. — Забагато змінних величин. Навіть колишній вундеркінд не зможе дати відповіді.

Ясна річ, стіни не відповіли. Не висловили своєї думки. Вони тільки мовчки відбивали барви вечірньої заграви.

Розділ 4

(про Усікаву)

Бритва Оккама

Усікава ніяк не міг звикнути до думки, що, можливо, господиня садиби в районі Адзабу якимось чином причетна до вбивства лідера секти «Сакіґаке». Він трохи покопався в її біографії. Оскільки вона була відомою людиною, із помітним суспільним становищем, то розслідування не забрало багато сил і часу. Її чоловік був однією з видатних осіб у повоєнному діловому світі, впливовою і в політичних колах. Його інтереси як підприємця зосереджувалися на інвестуванні капіталу й нерухомості, але також поширювалися на інші галузі, що тоді розвивалися, як-от великомасштабне будівництво мережі роздрібної торгівлі та вантажоперевезення. Коли в середині 60-х років чоловік помер, дружина успадкувала його діло. Вона мала управлінські здібності, та особливо була наділена здатністю вгадувати кризисні явища в економіці. Відчувши у другій половині 60-х років, що її фірма розрослася занадто широко, вона планомірно, за високу ціну, продала свої акції в кількох галузях і поступово зменшила її розміри. А всі свої сили спрямувала на зміцнення того, що лишилося. Завдяки цьому пережила з найменшими збитками наслідки «нафтового шоку», що незабаром нагрянув, і зуміла збити добрий капітал. Навчилася мистецтва обертати чужу кризу на свою користь.

Тепер, відійшовши від управління фірмою, досягла сімдесяти з лишком років. Маючи великі статки, вона привільно жила в просторій садибі, в якій її ніхто не турбував. Народилася в заможній родині, вийшла заміж за багача й після його смерті знову стала багатою. Тож чому така жінка мала б задумувати планомірне вбивство?

Однак Усікава вирішив глибше покопатися в біографії цієї старої пані. Бо, по-перше, не натрапив на жоден слід, і, по-друге, трохи зацікавився «притулком», яким вона опікувалася. У тому, що вона надала його безплатно для жінок — жертв домашнього насильства, не було нічого особливо неприродного. Здорова, корисна громадська діяльність. Їй, людині з невикористаними економічними можливостями, жінки з такою долею, напевне, дякують за доброту. Та цей притулок мав надто пильну охорону. Міцні ворота, замок, німецька вівчарка й кілька спостережних відеокамер. Усікава не міг не відчути всю її надмірність.

Спочатку він переконався, що земля й садиба, в якій мешкала стара жінка, належали саме їй. Таку відкриту інформацію можна було дістати, не звертаючись до муніципалітету. Все — і земля, і садиба — значилось як її особиста власність. Не здана під заставу. Просто та ясно. Щорічний податок на таку особисту власність досягав значної суми, та, мабуть, його сплата її не обтяжувала. Напевне, і майбутнім податком на спадщину вона не переймалася. З багачами таке буває рідко. З досвіду Усікава знав, що вони — це така людська раса, яка страшно не любить сплачувати податки.

Казали, що після чоловікової смерті вона мешкає сама у просторій садибі. Казали, що сама, але, напевне, з обслугою. Мала двох дітей. У сина троє дітей. Заміжня дочка п'ятнадцять років тому захворіла й померла. Дітей не залишила.

Такі відомості Усікава легко дістав. Та коли спробував зробити крок уперед і глибше копнути в її біографії, то раптом наткнувся на тверду стіну. Всі дороги вперед виявилися перекритими, стіна високою, а ворота з кількома замками. Усікава збагнув, що ця жінка не збирається відкривати суспільству жодної частини свого життя. І для здійснення такого плану, здається, витратила немало часу й грошей. Вона не відповідала на жодні запитання й не робила ніяких заяв. І хоч як Усікава нишпорив, але її фотографії не роздобув.

У телефонній книзі столичного району Мінато її прізвище значилося. Усікава спробував подзвонити на цей номер. У будь-якій справі звик діяти навпрямки. Після двох гудків слухавку взяв якийсь чоловік. Використавши фальшиве прізвище й назвавши підходящий інвестиційний банк, Усі кава випалив:

— Я хотів би запитати у господині щодо її інвестиційного фонду.

Співрозмовник відповів діловим, наче механічно синтезованим голосом:

— Господиня не веде розмов по телефону. Всіма справами займаюсь я.

Усікава сказав, що доведеться почекати кілька днів, коли вишле поштою документ, оскільки за правилами їхнього фонду зміст документа можна відкрити лише людині, якій він адресований.

— Так і зробіть, — відповів співрозмовник і поклав слухавку.

Усікава не дуже занепав духом через те, що не зміг поговорити із старою господинею. Зрештою, цього він і не сподівався. Хотів лише дізнатися, наскільки вона старається захистити своє особисте життя від сторонніх людей. Очевидно, дуже старається. Мабуть, у цій садибі її пильно оберігає кілька людей. Таке враження передавалося від тону чоловіка — напевне, секретаря, — який підняв слухавку. У телефонній книзі значилося її надруковане прізвище. Однак розмовляти безпосередньо з нею дозволялося окремим людям, а інших відкидали, немов мурашок, що заповзли у цукорницю.

Вдаючи, ніби шукає для оренди квартиру, Усікава обійшов тутешніх ріелторів і ніби ненароком розпитав про будинок, який використовується як притулок. Майже ніхто з них навіть не чув про такий будинок. Мовляв, у цій елітній частині Токіо вони мають справу головно з дорогою нерухомістю, а двоповерховий дерев'яний будинок їх анітрохи не цікавить. Їм вистачило зиркнути на обличчя й одяг Усікави, щоб не сприймати його як гідного співрозмовника. Здавалось, ніби вони ставляться до нього, як до мокрого паршивого пса з обідраним хвостом, що просунув свою морду в щілину дверей.

Коли Усікава майже зневірився, його увагу привернуло невелике агентство з продажу нерухомості, яке, здається, працювало в цьому районі досить давно. Черговий працівник, старий з пожовклим обличчям, охоче про все розповів. Чоловік з висушеним, як другосортна мумія, обличчям знав про все тут докладно й прагнув поговорити з будь-ким.

— О, той будинок належить дружині Оґати-сана. Колись його начебто здавали в оренду. Я не знаю, чому Оґата-сан його придбав. Бо не був людиною, що мусить жити з того, що здає в оренду житло. Мабуть, будинок використовувався як гуртожиток для обслуги. А тепер, здається, він став чимось схожим на «храмовий притулок» для жінок — жертв домашнього насильства. У всякому разі, для нашого брата ріелтора від нього нема жодної користі.