Після дощу - К’яра Меццалама
Шрифт:
Интервал:
Закладка:
Та думка її стривожила. Досить було уважно поглянути навколо, щоб помітити, як тут усе змінюється. Уздовж дороги цілі клапті схилів почорніли від численних пожеж, якими регіон був охоплений влітку. Ось уже кілька місяців, як тут не випало ані краплі дощу. Трава висохла й пожовкла; земля порепалася від нестачі вологи і вже не могла родити; як для початку осені, було занадто тепло. За літо один із дубів зовсім засох. Елена підійшла до нього. Як могло загинути таке могутнє дерево?! Провела рукою по шкарубкому стовбуру, приклала до нього вухо у відчайдушній спробі щось почути. По тріщині в корі бігла вервечка мурахів. Елена поглянула зі схилу на долину; у спекотну полуденну годину небокрай аж побілів, а обриси предметів розпливалися у серпанку. Її власне тіло спорожніло після того, як останніми роками заповнювалося лише її дітьми. Яскравим залишався спомин про мить народження Сюзанни, коли вона чітко усвідомила, що віднині не є хазяйкою власного життя. Вона перетворилася на тло, а основну сцену зайняли її діти. Її завданням було надати їм змогу вижити, принаймні поки вони були слабкими і вразливими малятами, які цілком залежали від матері. Неймовірно важка відповідальність. Потім поступово їй доводилося поволі відступати на крок, щоб вони могли рости, займаючи місце, яке раніше було її власним. Є щось жорстоке у канонах природи: деякі її творіння здатні жити лише за рахунок інших, як рослини-паразити.
**
Вона забула про себе саму. І її чоловік теж забув про неї. Від тієї думки гостро кольнуло в серці. Чому Гектор її не підтримав? Чому замість того, щоб кохати її удвічі сильніше, покинув саму під час виконання такої складної місії: залишатися жінкою попри відповідальну роль матері? На якусь мить у неї виникла думка піти до сараю по бензопилку і спиляти мертвий дуб; у ту мить від наявності бензопилки в руках вона відчула б себе краще. Але згодом зрозуміла, що в неї рука не підніметься; нехай хтось інший зробить за неї цю невдячну роботу. Подумала про дітей. Що скажуть вони, коли, повернувшись зі школи, не застануть її вдома? Цікаво, чи вдасться їй принаймні пару днів не згадувати про них? Про Гектора. І особливо — про Гектора з тією жінкою...
Елена вирішила таки піти до сараю по бензопилку. Раніше вона ніколи нею не користувалася. Бензопилка здалася їй заважкою. Перевірила наявність пального в бачку. Надягла робочі рукавиці і спробувала завести. Від різкого ревіння пилки аж підскочила. Зазвичай для виконання важчих робіт вони наймали садівника, що піклувався про виноградники. Підійшла до дуба, вибрала найзручніше місце, увімкнула пилку і піднесла її до стовбура. Тисячі іскор розлетілися навсібіч. Вона ледве встигла заплющити очі, щоб не поранити їх. Почувалася такою дурепою! Вимкнула інструмент, кинула його в багажник разом із рукавицями, стала на коліна перед деревом, попросила пробачення, адже злість і ненависть — це не рішення. Навіть мертве дерево заслуговує на повагу. Так само, як і кохання, що вмирає...
**
Елена вирішила знову сісти за кермо й поїхати до села, щоб закупитися продуктами. Околиці були такими рідними її серцю, але відчувалося в природі навколо щось чуже, невпізнане, як провісник неминучої катастрофи. Просто перед нею відкривався здоровенний котлован, прелюдія нового жилого масиву: однакові похмурі коробки будинків, цемент і дахи з черепиці у вдавано-сільському стилі, де нові родини марно шукали б сімейного щастя. Долина, особливо той її схил, що належав до регіону Лаціо, зазнала страшних змін в результаті безладного, нерегульованого забудовування. Вона переїхала по мосту через Тибр, що в цьому місці тепер швидше нагадував пересохлий струмок, називати його річкою навіть язик не повертався. Завалені камінням береги заросли бур’янами і ледве не торкалися один одного, вистачило б пари гребків, щоб перепливти з одного на другий.
Вона зупинилася біля супермаркету на околиці селища. Коли стояла в черзі до каси, почула, як хтось назвав її ім’я.
— Добрий день, Елено!
— Ада! — здивовано вигукнула вона.
— Яким вітром до нас?
— Захотіла пообніматися із деревами.
— Дай-но краще я сама тебе обніму! — промовила літня жінка, притискаючи її до себе. Він неї приємно пахло сухими квітами, сніжно-сиве волосся зібране в акуратний пучок. Елена знала її ще з дитинства. Ада працювала лікаркою у лікарні, де померла її мати. А коли пішла на пенсію, перебралася до цього села, щоб присвятити себе численним захопленням, одним із яких було малювання.
**
Мати померла, коли Елені виповнилося десять років. Вона ніколи й нікому не розповідала, щó залишилося в її згадках про ті дні, ніби огорнуті в пам’яті густим туманом, про ту страшну прірву, куди могла провалитися від найменшого необережного кроку і тому завжди намагалася триматися від неї якомога далі. Дитячий острах, що вона теж помирає, заборонене й нестримне бажання справді померти, щоб долучитися до матері на небесах чи в будь-якому іншому місці, куди та потрапила, прагнення кинутися вниз щоразу, коли опинялася біля розчиненого вікна. Впасти або полетіти геть, не мало значення. Неспроможність дорослих називати все своїми іменами, неймовірне лицемірство, яким була оточена смерть, з наступною відмовою від будь-якої втіхи чи відповіді на загадку, як це мама може назавжди покинути свою доньку. Безсонні ночі в домі тітки й дядька, що взяли її до себе, почуття провини, сором через те, що вона — не така, як усі, присяга самій собі, що вона ніколи й нізащо не матиме власних дітей. Ада першою дізналася про те, що Елена завагітніла, першою, кому вона могла розповісти про те, що з нею сталося.
**
— Послухай, чому б тобі не прийти до мене завтра на вечерю? Якраз і розповіси мені все. Ми вже так давно не бачилися, — запропонувала Ада. — Тут так холодно, як у холодильнику!
Елена на мить
