Після дощу - К’яра Меццалама

— Звісно, буде.

Поцілував сина і вимкнув світло.

— Тату...

— Що?

— Якщо я не зможу заснути, можна мені до тебе в ліжко?

— Звичайно, можна, але ти відразу заснеш, ось побачиш.

**

У домі стало тихо. Гектор пішов до вітальні, сів на диван і ввімкнув телевізор. Написав повідомлення Клаудії. Спробував зателефонувати Елені, але її мобільний і досі був вимкнений. Пригадав, як дивно вона дивилася на нього вранці: поглядом, сповненим болю і докору, який він не зміг витримати. Вирішив навести лад у хаосі, залишеному дружиною. Помітив, що вона забрала з собою ноутбук. Склав до шафи увесь одяг, який вона покинула купою на ліжку. Йому здалося, ніби він відчуває Еленин гнів, її різкі, похапливі жести, як у того, хто наважується на щось в останню мить. Навівши лад, сів на ліжко, підняв подушку, щоб узяти піжаму, і знайшов під нею записку. Написану кривим, квапливим почерком. «Мені треба побути самій кілька днів, щоб подумати. Я бачила тебе з отією. Мені дуже боляче. Як ти міг так зі мною вчинити?!»

Гектор зітхнув. Знав, що рано чи пізно це мало статися, йому навіть полегшало. Гнійник прорвав.

4

«У невизначеності або в непередбачуваній природі час­то криється щось страшне, але саме така непевність у мисленні змушує нас припускати, що невизначеність призводить і до можливості життя. Єдина причина, з якої цей факт здається нам дивним, — це те, що більшість із нас виросли з мріями про модернізацію і прогрес».

«Мені б хотілося познайомитись із цією жінкою», — подумала Елена, підводячись із-за робочого столу, щоб піти й зігріти собі води. Вона часто захоплювалась авторками книжок, які перекладала. Оте безпосереднє занурення у чужі слова й фрази, що могло тривати кілька місяців, створювало неймовірну близькість між нею, мисленням авторів та їхніми творами, у яких виливалися їхні думки. Інколи їй здавалося, що авторки — тут, поряд, кладуть їй руку на плече, щоб підбадьорити. Але в ту мить самого такого підбадьорювання їй не вистачало. Вона не могла думати ні про що інше; перед очима стояв чоловік із тією жінкою: як вони обіймаються, падають у ліжко, перезираються по-змовницьки в офісі, обідають разом, п’ють каву, торкаються колінами під столом, сміються... вона відчула, що божеволіє, втрачає самоконтроль.

**

Вона почувалася полонянкою у цьому домі, що був їхнім, їхньою родинною домівкою, яку вони вибрали, купили, обставили меблями, — домівкою, де вони народили й ростили двох дітей, святкували їхні дні народження, сперечалися, кохалися, тисячі разів умикали пральну машину, ще тисячі — посудомийну і де збиралися зустріти старість. Усе це їй здалося таким безглуздим, ніби вона — це не вона, а стороння людина, що спостерігає за нею збоку: за бідолашною сорокап’ятирічною жінкою, яку зрадив чоловік, як то буває з багатьма сорокап’ятирічними жінками. Їй несамовито захотілося перебити посуд, позривати зі стін картини, битися головою об стіну. Але вона б так не змогла. Щось усередині її втримувало. Ніби якась невидима мотузка обкрутилася навколо її тіла, заважаючи поворухнути руками й ногами. Чому вона не почала кричати, як тільки помітила, що відбувається? Чому не пішла до офісу Гектора і не влаштувала там скандал? Чому не захистила їхні стосунки?

Вона глянула на розгорнуту книжку на письмовому столі, на екран ноутбука, на розкидані аркуші, словник, полиці книжкових шаф кабінету, де покоїлися сотні історій, які вона прочитала за всі ці роки і які утворили навколо неї своєрідний захисний бар’єр. Захист, схованку, але разом із тим — в’язницю. Вона багато разів питала в себе, чому не насмілюється писати. Чому ховається за словами інших, якщо в неї в голові безліч власних історій і сюжетів, які вона занотовувала до товстого зошита з чорною обкладинкою звідтоді, як їй виповнилося двадцять років? Тримала їх у собі, аж поки вони не потонули у вирі непозбувного болю, пов’язаного зі смертю її матері, куди тепер так само засмоктувало її шлюб.

Нарешті вона отямилася від тих думок, що паралізували, як зміїна отрута. Взяла валізу, похапцем запхала в неї черевики й одяг, повернулася до кабінету, взяла ноутбук, книжку, яку перекладала, ще три інші, що їх якраз читала. Завмерла на мить навпроти дитячих кімнат. Перш ніж піддатися смутку і почуттю провини, послала дітям подумки по поцілунку, вхопила одну з м’яких іграшок Джованні, взяла один із Сюзанниних шаликів і намотала собі на шию. Зазирнула до їхньої з чоловіком спальні, розібрала ліжко, яке ретельно заправила кілька годин тому, понюхала чоловікову піжаму, відчувши запахи поту і бальзаму після гоління, які так добре знала, розкидала ногами блакитні еспадрильї, якими користувалася замість капців, — вона купила їх колись давно на ринку на Мінорці. Куди подівся чоловік, якого вона так несамовито кохала?!

Вкинула в сумку ключі від машини та ключі від сільської садиби, озирнулася востаннє на вітальню, почала хапати подушки й покривала з дивана й жбурляти на підлогу. «Годі вже, годі», — вмовляла саму себе, аж поки не потьмяніло в очах. Вийшла з квартири, гепнувши дверима. Молилася, щоб не зустрітися ні з ким на сходах або на вулиці. Надягла сонцезахисні окуляри, сіла в машину і завела двигун.

**

Увімкнула радіо. Урагани, землетруси, пожежі, війни, епідемії охопили цілу планету, а якийсь недолугий політик тим часом висловлював своє занепокоєння з приводу урядових коаліцій і втрати національної ідентичності. Як могло людство до такого докотитися?! Хіба не заслуговувало на те, щоб зникнути з лиця Землі через власний ідіотизм?! На об’їзній дорозі рух посилився, довелося стишити хід попри гарячкове бажання якнайшвидше покинути місто. Як тільки вона опинилася за околицями Рима, відразу вимкнула радіо. Вирішила не їхати швидкісною трасою, їй подобалося керувати автівкою неквапно, поглядаючи на пейзаж довкола. Як вона могла миритися із чоловіковою невірністю, його поступовим і невпинним відчуженням? Як могли вони разом спати, ходити у гості до родичів, планувати відпустку?.. Подумала про Гекторові руки, коли він керував машиною або куховарив, про руки, що вміли так багато. Їй знову захотілося плакати, але вона стрималась.

***

Фламінієва дорога[6] почала вихляти, Елена зменшила швидкість, обабіч дороги майданчики для термінової зупинки були завалені сміттям, посеред якого товклися повії, переважно африканки, що ховалися від сонця під зламаними парасольками, сидячи на напіврозтрощених стільцях або дрімаючи на старих лежаках. Від такого споглядання їй стало сумно, накотилася втома. Хотілося зупинити автівку, поговорити з однією з тих жінок, але не вистачало сміливості, як то завжди з нею