Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі

— Ти така красива.

Він не пам’ятає, щоб коли-небудь казав це жінці навіщо наводити очевидні факти, але разом із Олів ці слова вирвалися з нього.

— Чи можу я? — він хрипить об її соски, коли знаходить вхід, не зовсім схожий на себе, і щойно його палець опиняється в ній, він..

— Чорт.

Вона щільно пружна, що змушує його член смикатися ще сильніше. Його зір темніє до чорних плям. Кілька секунд він відчуває, як у вухах барабанить серцебиття, як стегна пронизує задоволення. Він забуває про все, що не є Олів, все, що не є тими місцями, де він торкається її. Вона відчуває, що це найкраще, що з ним коли-небудь траплялося, але навіть краще. А потім… Потім вона рухається. Звиваючись, коли нанизуючись на палець, таким чином, що надає дуже мало задоволення, і хвиля задоволення, яка ось-ось мала врізатися прямо в нього, раптово відступає.

Адам завмирає.

— Агов. Тсс.

Це насправді не працює він у ній. Тож він намагається заспокоїти її стегна, і коли це не допомагає, він знову торкається її клітора великим пальцем, сподіваючись, що це допоможе їй пом’якшитися. Вона стогне, тремтячими пальцями обіймає його руку. Її соски тверді маленькі камінчики, і їй, здається, це подобається, здається, вона дихає швидше і пітніє, і, можливо, хоче ще, але вона залишається такою ж напруженою.

— Все добре. Розслабся. Він намагається її розтягнути. Ввести палець трохи глибше. Подивитися, як далеко він може піти. Вона мокра всередині, справді мокра, і це не повинно бути так важко, він не думає.

Проблема в тому, що він не може її прочитати. Не послідовно. Щоправда, у нього дуже мало нещодавнього досвіду, і ще менше ясності розуму, оскільки Олів насаджується на його руку. Вона тихо стогне, глибоко вдихає, але потім здригається, впивається нігтями в його біцепси, і це досить швидко гальмує його, ідея, що вона може відчувати будь-який біль.

— Це боляче? — намагається запитати він. Вона хитає головою, але через секунду він бачить, як вона здригається. — Чому ти така напружена, Олів? — запитує він, розсіяно дивлячись на свій палець усередині неї. — Ти робила це раніше, правда?

Це дурне запитання, і він миттєво хоче вдарити себе за це. Звичайно, вона робила це раніше подивіться на неї. Вона не така, як Адам. Вона, мабуть, робить це…

— Гм, кілька разів. У коледжі.

Адам мовчить. Його розум порожніє, тоді розпливається. Тоді грандіозність того, що відбувається, налітає на нього, як товарний потяг, і він м’яко відривається, хитаючи головою.

Це… ні. Ні, це помилка. Вона явно не сприймає секс чимось легковажним, а це означає, що вона заслуговує мати його з кимось… кращим. Хтось інший. Хтось, хто не набагато старший за неї, хто ніколи не відхиляв пропозицію своєї подруги про дисертацію, кому не потрібно встановлювати будильник на ранок, щоб не забути припинити роботу й піти спати. Хтось, хто не проводив останні кілька років, сумуючи по аудиторіях, хтось, хто не уявляє її, коли він…

— Це не має значення, я можу це зрозуміти, я навчилася затискати цільноклітинний пластир за пару годин, секс не може бути набагато складнішим, — швидко каже вона. Ніби вона перебуває під враженням, що його відлякує її недосвідченість. — І я впевнена що ти робиш це весь час, тож можеш сказати мені, як…

— Ти б програла.

— Я…що?

— Ти б програла свою ставку.

Він зітхає. Його дурний, дебільний член ніколи не був таким твердим. Тому що частина його любить це. Брехня, яку він міг накрутити собі: що це щось для неї означає. Що він для неї щось значить.

— Я не можу.

— Олів, я не можу.

— Звісно, можеш.

— Мені шкода.

Він хитає головою.

— Що? Ні, ні, я…

— Ти ж практично цнот…

— Ні!

— Олів.

— Ні.

— Але настільки близька до цього, що…

— Ні, це не так. Невинність не є безперервною змінною, вона категорична. Двійкова. Номінальна. Дихотомічна. Порядкова, потенційно. Я говорю про хі квадрат, можливо, кореляцію Спірмена, логістичну регресію, логістичну модель і ту дурну сигмовидну функцію, і….

Вона робить це кожного разу. Змушує його сміятися, ніби він насправді не та похмура, позбавлена гумору людина, якою себе знає. Щосереди вона змушує його забути, що він має бути антагоністичним і неприступним, ненавидіти весь світ, і хоча це жахлива ідея, він знову торкається її, посміхаючись їй у губи, а вона сміється в його рот, кажучи їй між поцілунками: перестань бути розумницею, а потім, як тільки вони знову стануть занадто близькими:

— Олів, якщо з будь-якої причини секс є чимось, що тебе не влаштовує або чого ти не хочеш мати поза стосунками, тоді…

— Ні. Ні, нічого подібного. Я… — він відступає і терпляче дивиться на неї. Бажаючи зрозуміти. — Не те, що я хочу не займатися сексом. Я просто. . не особливо хочу його мати. Є щось дивне в моєму мозку і моєму тілі, і… я не знаю, що зі мною не так, але, здається, я не можу відчувати потяг, як інші люди. Як нормальні люди. Я намагалася просто. . просто зробити це, покінчити з цим, і хлопець, з яким я це зробила, був добрим, але правда в тому, що я просто нічого не відчуваю… — Вона заплющила очі. Це було важко визнати. — Я не відчуваю ніякого сексуального потягу, якщо не довіряю людині і не подобаюся їй, чого чомусь ніколи не буває. Або майже ніколи. Цього давно не було, але зараз ти мені дуже подобаєшся, і я справді тобі довіряю, і вперше за мільйон років я хочу…

Адам хоче сказати їй, що в її мозку немає нічого дивного. Те, що він забув про секс, було те, чого він мав хотіти роками до зустрічі з нею. Що він точно знає, про що вона каже. Але це ризиковано визнавати правду серед цієї брехні, тому він просто дивиться на неї, приймає її слова і вперше за кілька тижнів задається питанням, чи, можливо, є надія.

Раніше він собі не дозволяв. Він не любить брехати, навіть самому собі, і думати, що це закінчиться чимось іншим, окрім різкого завершення всього 29-го вересня, це небезпечна ілюзія. Але якщо Олів довіряє йому. Якщо вона йому довіряє.

Можливо, не зараз. Не скоро. Вона закохана в іншого, і для цього потрібен час. Але наступного року вони обоє будуть тут, у Бостоні, і, можливо, якщо вона вже йому довіряє, Адам зможе переконати її дозволити йому піклуватися про неї. Він не хоче нічого натомість. Їй не потрібно закохуватися в нього, тому що він кохає її достатньо для них обох. Але якщо вона йому довіряє…

— Я хочу це зробити, — каже вона йому. — З тобою. Я справді хочу.

Адам відчуває, як його серце розширюється, наповнюється чимось крихким і незнайомим.

— Я теж, Олів. Ти поняття не маєш.

— Тоді, будь ласка. Будь ласка, не кажи “ні”. Будь ласка?

Вона кусає його губу, його підборіддя, шкіру під вухом, аж поки він глибоко вдихає, киває і розуміє, що якщо це станеться а це так, це, до біса, він повинен бути кращим у цьому. Зробити їй зручно. Тож він піднімає її й кладе на своє ліжко, усміхаючись її здивованому сміливому крику.

— Добре? — запитує він, коли вона лежить на спині, пересувається на неї, дивлячись на її легкий кивок і новий вид волосся, що розпускається віялом, бліда шкіра, виступаючі стегна. Він хоче їх лизати. Потім він хоче нагодувати її солодкою їжею, тримати її в теплі та в безпеці, доки її ребра не перестануть так сильно стирчати. Шкіра її живота він думатиме про це через багато років, повертатиметься до спогадів про кожну м’яку веснянку. Він знімає з неї трусики, нарешті, нарешті, і на ній шкарпетки, яскраві та щасливі, і… як і все, що вона коли-небудь робила, він, очевидно, цим захоплений. Він дуже цим захоплений.

— Адам?

Її голос повітряний, і він сприймає це як прохання поквапитися. Широко розсунути її ноги своїми долонями на внутрішній частині стегон і відчути її чудовий медовий аромат. Вона волога й липка під його губами, гладка й м’яка, і йому здається, що він трохи втрачає свідомість від цього. Від задоволення робити це з нею, досліджувати її язиком. Він майже впевнений, що робив це раніше, і хоча він не пам’ятає, коли чи з ким, він впевнений, що вона була зовсім не схожа на Олів. Її сідниці ідеально вміщуються в його долоні, він може обхопити її стегна своїми пальцями, і це вякомусь роді упивання владою, як він може легко нахилити її, щоб лизати, і… Вона гнучка. Особливо в порівнянні з грубою, незграбною горою Адама. Він дуже намагався вдавати, що це не збуджує його настільки, наскільки воно збуджує, але… ні. Неможливо брехати самому собі, коли він смокче її губи внизу, а вона стогне в долоню. Це викликає в нього бажання стати ближчими, ще більше дізнатися про неї і…