Сивий Капiтан (на украинском языке) - Владимир Владко

- Дядю Валенто, та ти ж зрозумiй, що сталося! Алексо все згадав!

- Що згадав? - не зрозумiв одразу Клаудо.

- Все про себе, що з ним ранiше було. Ми слухали радiо, i раптом менi пощастило спiймати московськi дзвоники, як вони вiдбивали мелодiю... Алексо враз зблiд, i я подумала, що вiн захворiв... а вiн каже менi мовчати, а сам такий блiдий i напружений... а потiм усе й згадав, розумiєш, дядю Валенто? I тодi ми обоє дуже зрадiли... Ну, i тодi Алексо...

- Гм... - трошки недовiрливо пробурмотiв Клаудо, все ще запитливо поглядаючи на Олеся.

- Це правда, Валенто, - дивлячись йому просто у вiчi, мовив юнак. - Я не знаю, як саме це сталося, але я згадав усе. I тепер ти, нарештi, повiриш менi, що я нiчого не хотiв вiд тебе ховати. Бо тепер я можу розповiсти про себе все-все... все життя!

- Отак-таки зразу й згадав усе? - перепитав iще Валенто.

- Не знаю... може, i не одразу, а за кiлька хвилин. Я не можу сказати, як це було. Але зараз нiби я нiколи нiчого й не забував.

- Ну, тодi менi лишається тiльки поздоровити тебе, Олесю, - широко посмiхнувся чесний Валенто Клаудо. Вiн вiдкрив обiйми: - Iди-но сюди, я теж розцiлую тебе! Можливо, це тобi й не буде так приємно, як попереднiй поцiлунок, але...

I вiн притиснув до себе юнака.

- А тепер розкажи менi, хоча б i коротенько, що ж саме ти згадав про себе? - спитав, вiдпускаючи Олеся, Валенто. Вiн сiв на лiжко, уважно вдивляючись у схвильоване обличчя юнака.

Але як розповiсти коротенько про цiле життя? Збиваючись, перестрибуючи з одного на iнше, Олесь говорив про те, що згадувалося найпершим, що здавалося найважливiшим. I хоч це була й дуже кострубата, незв'язна розповiдь, обидва його слухачi, i Марта, i Валенто Клаудо, слухали, не пропускаючи жодного слова. Адже перед ними був тепер i той самий, i дещо iнший Олесь. Той самий, бо вiн лишався звичним для них, безпосереднiм, жвавим юнаком; iнший - бо з його розуму спала пелена, яка заважала йому, пригнiчувала. Олесь пам'ятав! Вiн пам'ятав усе-все, наче й не страждав нiколи вiд того чорного провалля в пам'ятi!

Раптом юнак спинився. Вiн глянув на Марту, потiм на Валенто Клаудо, трохи завагався i нарештi мовив:

- I як же менi хочеться додому! Ой, i сказати не можу! От коли не пам'ятав нiчого, то було якось по-iншому. Здавалося, є десь дiм, далеко-далеко... наче в туманi, невиразно. А зараз так ясно бачу любу мою Батькiвщину, така вона мила моєму серцю, що аж стискається все всерединi... I коли тiльки менi пощастить її побачити?..

Справдi, коли таке може статися? I хiба ж тут залежить щось вiд волi самого Олеся, закинутого долею у бурхливий вир подiй, заплутаних i складних?.. Звiсно, нi; йому лишається тiльки чекати i мрiяти, мрiяти про далеку Батькiвщину, про повернення до неї, рiдної...

Валенто Клаудо спiвчутливо поглянув на юнака:

- Все прийде в свiй час, друже! Бач, хоча ти й не вiрив, а сталося так, як тобi казали i я, i Капiтан: адже пам'ять до тебе повернулась? I далi теж буде все прекрасно... До речi, ти вже сказав Капiтановi про новину з тобою? Нi? Ех, ти, а вiн напевно дуже зрадiв би, почувши про таку приємну подiю!..

Капiтан?.. Олесь трохи розгублено подивився на Марту. її очi були опущенi.

- А чого ж, i справдi, ти досi не сказав Капiтановi про це? - вiв далi Валенто, не помiчаючи, як з обличчя юнака потроху збiгала радiсть.

- Ну... коли б же я мiг?.. - повiльно сказав Олесь. - I я не знаю, чи буде це йому зараз цiкаво... можливо, Капiтану воно й нi до чого...

- Як так? Що ти говориш? - щиро обурився Валенто. - Та як ти взагалi можеш казати таке? Капiтан, який так любить тебе...

Олесь ще раз подивився на Марту. Вона нiби нiчого не чула. Тiльки її тонкi пальцi, що нервово перебирали край накинутої на плечi хустки, виказували її внутрiшнє напруження. I тодi Олесь швидко сказав, наче кинувшись у воду:

- Капiтан нiкого не любить. Вiн не любить людей.

Валенто Клаудо не змiг приховати свого подиву. Мабуть, вiн нiяк не чекав таких слiв. Його рот вiдкрився, потiм закрився, наче вкрай обурений механiк не мiг знайти слiв. I вже пiсля того Валенто вибухнув:

- Ти... ти говориш таке! Та як ти насмiлюєшся судити Капiтана, який врятував тебе? Капiтана, який ставиться до тебе, мов до рiдного сина! Вiн не любить людей, га? I це ти кажеш про людину, яка держить тебе при собi, яка на твоїх очах вирiшила ще й допомогти моєму друговi, Педро Дорiльї? Нi, це нi на що не схоже! Марто, чи ти чула таке?

I тодi настала хвилина, коли доброго i чесного Валенто Клаудо наче вразило громом. Бо саме тодi, коли вiн перевiв погляд на Марту, чекаючи, що дiвчина висловить принаймнi таке ж саме обурення словами Олеся, як i вiн сам,- вона, все ще не пiдводячи очей, тихо мовила:

- Я, мабуть, дуже дурна, дядю Валенто, але Алексо сказав те, що думала й я. Менi весь час страшно, дядю Валенто! Ти розумiєш, я знаю, що тепер усе моє життя залежить вiд Капiтана. Бо вiн обiцяв звiльнити батька, а... а потiм наче зовсiм забув про це. I жодного разу не згадав про свою обiцянку... А мiй любий татусь сидить у в'язницi, його, може, катують...

- Дурницi! - знов спалахнув Валенто Клаудо. - I твого батька нiхто не катує, i Капiтан, напевне, добре пам'ятає про все. З якої це речi ти вимудрувала, що Капiтан не виконає своєї обiцянки? Хiба досi вiн не робив усе так, як казав? Ти даремно хвилюєшся, Марто. Капiтан не терпить несправедливостi, вiн радий був би всiм допомогти i зробити всiм краще... Капiтан знає все, от що!

Олесь побачив, як Марта на мить пiдвела погляд на Валенто. В очах її стояли сльози. Звичайно, вона хвилюється, вона звикла ставитися до Валенто Клаудо, як до кращого батькового друга, чиї слова й думки завжди були для неї дуже вагомими, вона просто не наважується сказати Валенто те, що говорила так щиро Олесевi. Ну, гаразд, тодi вiн скаже це сам! I, не думаючи бiльше нi про що, юнак палко заговорив:

- Капiтан знає все, ти кажеш, Валенто? I коли вiн щось сказав, то все це цiлком вiрно й буде виконано, так?

- Звичайно. Та яка тебе муха вкусила, хлопче? Що ти маєш на увазi? - в голосi Валенто Клаудо бринiло щире здивування.

- Тодi, виходить, вiрно й те, що Капiтан оголосив себе володарем, єдиним, хто має право наказувати всiм i вирiшувати долю людей? Вiн хоче помститися фалангiстам, добре. Але вiн посилає на морське дно сотнi людей, якi були виннi лише в тому, що ними розпоряджалися офiцери, командири мiноносця, так? За що Капiтан убив їх, скажи, Валенто? I чи не про те, що може саме так статися, говорив тодi Фредо Вiкторе? Кажи, Валенто! Бо це не лише, мої думки, так думає й Марта. Ну, вiдповiдай нам щиро, як завжди, як ми звикли говорити з тобою!

Валенто Клаудо аж вiдсахнувся вiд несподiванки, так здивував його раптовий спалах Олеся.

- Ну, знаєш... - уже нерiшуче пробурмотiв вiн, не знаходячи потрiбних слiв.

- Нi, ти скажи! - наполягав Олесь. Юнак добре розумiв, що розмова набула дуже гострого характеру i невiдомо, чим вона скiнчиться. Та вiн помiтив, що Валенто Клаудо вагається, вагається... О, мабуть, i в його душi, десь у глибинi, теж ворушаться сумнiви...