Сивий Капiтан (на украинском языке) - Владимир Владко

Час вiд часу юнаковi було незручно, нiяково, що вони з Мартою нiчого не роблять у той час, коли всi навколо напружено працювали. Але тут нiчого не можна було вдiяти: до чого б серед тих складних машин i механiзмiв могли прикласти свої недосвiдченi руки Олесь з Мартою? Колись, правда, Капiтан сказав юнаковi, що згодом дiло знайдеться i для нього; але то було давно, ще тодi, коли Сивий Капiтан помiчав його i говорив з ним...

Тепер Олесь говорив тiльки з Мартою. Дедалi бiльше часу проводили вони разом. Дiвчина охоче розповiдала йому про своє життя, i Олесь слухав Марту з непослабним iнтересом. Вiн i не помiтив, з якого часу рiшуче все, навiть найдрiбнiшi деталi з життя дiвчини почали глибоко цiкавити його, так само, як кожен жест, кожна посмiшка здавалися йому дорогими i близькими, сповненими якогось важливого змiсту. Одне тiльки засмучувало Олеся пiд час таких розмов: це те, що вiн не мiг так само щиро i безпосередньо розповiсти Мартi про себе. Дiвчина здивовано поглядала на юнака.

- Та невже ж ти й справдi нiчого не пам'ятаєш про своє минуле? Ну, спробуй згадай хоч що-небудь!

Проте непроникна пелена ще не спала з пам'ятi Олеся. Тiльки й лишилося згадки, що про поїзд, який кудись мчав на повному ходу... гуркотiння, чорне провалля i нiчого бiльше...

I зараз, коли вони вдвох сидiли бiля приймача в каютi Олеся, слухаючи одноманiтнi мелодiї танцювальної музики, хлопець невтiшно схилив голову на руки. Як важко усвiдомлювати, що в тебе невiдомим чином зникло минуле! Коли б вiн тiльки знав, як пригадати його!..

А тут iще та дратiвлива музика, що, здається, вся цiлком складається з виючих труб та оглушливих барабанiв, хрипких вигукiв якоїсь несамовитої жiнки i котячого виску пронизливих дудочок...

Раптом Олесь здригнувся. Що це? Що за дивна змiна?

В репродукторi зникло виття i барабанний гуркiт. Крiзь сухе потрiскування атмосферних розрядiв звiдкись, дуже здалеку, наче з якогось iншого свiту, долинали м'якi мелодiйнi звуки, нiжний передзвiн. Цi лагiднi звуки несли з собою щось рiдне, до болю в серцi знайоме: вони виринали один за одним, створюючи виразну мелодiю, хоч i коротеньку, хоч i нескладну... i та мелодiя раз у раз повторювалася, примушуючи серце солодко стискуватись водночас вiд туги i вiд радостi... Та що це? Чому в грудях раптом стало так гаряче, чому в Марти схвильоване, сяюче обличчя, немов i вона вiдчуває те ж саме?

Пальцi дiвчини завмерли на ручцi приймача, наче вона боялася необережним рухом сполохнути цю нiжну, ледве чутну мелодiю, яку вигравали далекi срiбнi дзвiночки. Тихо-тихо, чи не самими губами Марта заговорила:

- Як приємно, Алексо, як нiжно звучить цей сигнал, правда? Я всього раз чи два в життi чула його, у Фредо Вiкторе... бо це ж так далеко вiд нас i спiймати по радiо дуже важко... Алексо, ти ж знаєш цей сигнал? Дядя Фредо казав, що це уривок з якоїсь пiснi, пiснi про Москву i про Радянську країну, так, Алексо?..

По Москву? Про Радянську країну? Так, так, ось воно: "Широка країна моя рiдна!.. Широка країна моя рiдна!" Сигнал, позивнi московської радiостанцiї!

- Москва! Рiдна Москва!

Кiсточки пальцiв, якими Олесь стискував край лiжка, побiлiли вiд напруження. Москва!.. Вiн переводив широко розкритi очi з Марти на приймач, знов на Марту, хотiв щось сказати, щось вигукнути - i не мiг.

- Алексо! Що з тобою? Ти зблiд! Тобi погано? Алексо! Та скажи, в чому рiч!

Олесь насилу вимовив:

- Зажди... зажди, Марто... я зараз, зараз...

Щось велике, ще не усвiдомлене, але таке велике й важливе, що закривало собою все iнше, - поволi пiдiймалося з глибини душi Олеся. Воно заповнювало груди, воно нездоланною, могутньою хвилею заливало душу, груди, голову, яка немовби йшла обертом. Один за одним поставали ще неяснi образи, картини. Вони напливали гарячими поштовхами, змiшувалися, зникали - i знову виникали, дедалi яснiшi, барвистiшi... I водночас потроху зсувалася та важка, непроникна пелена, яка досi огортала чорною ковдрою те, що юнак марно намагався згадати. Свiтлi проблиски розривали ту пелену, як гостре яскраве промiння сонця прорiзує iнодi густi хмари. Пелена розступалася неохоче, вона одразу змикалася i зливалася знов, щойно пригасав ще нестiйкий проблиск пам'ятi. Але зате й проблискiв ставало дедалi бiльше, вони краяли важку сiру пелену на шматки, розштовхували її, вiдкриваючи, немов ясне чисте небо, широкi краєвиди i картини того, що Олесь уже вiдчаявся був згадати...

Радянська країна... рiдне мiсто... заллятi сонцем вулицi, якими вiн хлопчиськом повертається зi школи... прощання з батьком i матiр'ю, коли вiн вiдпливав юнгою на теплоходi... потиск батькової руки й короткi обiйми, як i належить чоловiкам... i сльози матерi, її поцiлунки, вiд яких було i трохи соромно, i невимовно приємно... плавання в далекi краї... напад фалангiстського вiйськового корабля... полон... концтабiр... довге-довге чекання... вiд'їзд багатьох товаришiв... i знов чекання... i нарештi дозвiл приїхати на Батькiвщину... поїзд... довгоноса людина в широкому пальтi... гуркiт залiзничної катастрофи... Валенто i Сивий Капiтан...

Усе це пролинуло майже враз, обганяючи одне одне, заливаючи яскравим свiтлом минуле юнака, наче хтось крутнув електричний вимикач, i вiд цього зникла темрява, i стало видно все-все, хоч доторкнися рукою.

Олесь боявся поворухнутись: а що, коли раптом вiн знов усе забуде? Вiн обережно повернув голову лiворуч, праворуч, мов перевiряючи, чи мiцно тримається в нього пам'ять, чи не зникає щось? I тодi вiн помiтив, як тривожно дивиться на нього Марта. А, та й правда, адже вона не розумiє, що сталося!

- Марто, люба, все минуло! Я пам'ятаю! Все, чисто все пам'ятаю! До мене повернулася пам'ять!

Вродливе обличчя дiвчини засяяло щирою радiстю.

- Ти згадав, Алексо! Справдi? I тепер тебе нiщо не мучитиме? Згадав, хто ти i що з тобою було ранiше?

- Так, Марто, так! Усе знаю, все згадав. Я одужав, Марто!

- Та ти й не був хворий, Алексо, я ж тобi казала, тiльки ти не вiрив менi, що все буде гаразд!

- Ой Марто, як хороше! I яка ти розумна, яка гарна!

Вiн скочив i кинувся до дiвчини. Схопив її в обiйми i палко поцiлував, вкладаючи в цей поцiлунок усю свою безмiрну радiсть. Марта зашарiлася, вона соромливо пручалася, хоч очi, великi й блискучi, зраджували її i красномовно говорили про таку ж саму радiсть i хвилювання.

- Та зажди, зажди, Алексо! Та що ж ти робиш? Ну, стривай! Я ж тобi кажу, Алексо, - викрикувала вона, ледве переводячи подих.

Але Олесь не чув нiчого i схаменувся тiльки тодi, коли раптом почув здивований голос Валенто Клаудо:

- Оце так картина! Як я бачу, ти, юначе, часу не гаєш. Та й Марта теж тиха-тиха, а бач, що воно виходить!

2. НЕ ЗАПИТУЙ МЕНЕ, ОЛЕСЮ

Тепер настала черга почервонiти й юнаковi. Справдi, якось воно вийшло трохи не так... Валенто Клаудо стояв бiля дверей i похитував головою, поглядаючи то на Олеся, то на Марту, якi почували себе дуже нiяково. Першою опанувала себе дiвчина. Вона кинулася до механiка й обхопила його шию руками: